Українська актриса Олена Сікорська на Каїрському міжнародному фестивалі експериментальних вистав грала Айседору Дункан просто неба, на тлі величних пірамід і під погідним поглядом байдужого Сфінкса.
Режисер Ігор Цишкевич наполегливо переконує мене, що його вистава "А.Д" мала там, у Каїрі, шалений успіх. І як доказ цитує нудно-патетичну фразу якогось єгипетського критика, говорить про захват директора фестивалю й дуже натхненно змальовує концепцію свого задуму. Його ображає мій скепсис і "некоректні" запитання, чи можна побачити "авангардове" дійство в Києві. Він стримано й глухо пояснює мені, що над виставою працювали художник Володимир Бовкун і хореограф Сергій Швидкий. Хіба мені ці імена не знайомі? Звичайно, знайомі. Талановиті, до того ж популярні люди. І все ж, аби мати власне судження, я хотів би побачити виставу, а не просто прочитати видрукуваний до неї бадьорий, як реклама, прес-реліз.
А хтось, можливо, радий був би побачити й "Убивцю", з яким нишпорить по фестивалях Валерій Пацунов з антрепризою "Золоті ворота". Виставу також показували у вересні в Каїрі, і не здивуюся, якщо режисер розповідає по поверненні журналістам, який фурор там викликала створена років десять тому "соціологічна фантасмагорія" за мотивами Федора Достоєвського.
Не дорікаю режисерам. І вже не ремствую на довірливість репортерів, які старанно продукують рекламні агітки з чужих слів. Власне, не сумніваюся, що й названі, й інші українські вистави із симпатією зустрічає публіка на фестивалях, куди правдами й неправдами, виклянчуючи гроші у спонсорів, потрапляють наші театри. Просто саме їхнє існування стає дедалі фіктивнішим. Тут, на своїй землі. Можливо, бути міражем у культурній пустелі - сьогодні природний стан вистави?
