«Чому клопочуся театром?» — запитую себе майже за Альбером Камю, — особливо, коли йдеться про львівський театр імені Леся Курбаса. І майже за Камю знаходжу відповідь: його сцена — місце, біля якого завжди почуваюся щасливо.
Починаючи від «Саду нетанучих скульптур» за Ліною Костенко через «Сни» та «Забави для Фауста» за Достоєвським, через «Благодарного Еродія» за Сковородою та «Апокрифів» за Лесею Українкою й через інші спектаклі, аж до «Камінного господаря», над яким нині працюють актори, визначалася їхня правда сценічного буття. І справа не в нагородах на усіляких театральних фестивалях, не в завжди успішних зарубіжних гастролях і навіть не у визнанні критиків, а в істині, яку актори щоразу віднаходять на сцені — щодня і щовистави. У пресі, здебільшого, пишуть про те, що курбасівці переживають занепад. Із обговорення цієї теми і почалася наша розмова наприкінці закінчення чергового театрального сезону з Юрком ЗЕЛЬЦЕРОМ , нинішнім директором театру.
— Ми вважаємо, що ці розмови спровоковані нашими недоброзичливцями. Усі знають, що Володимир Кучинський подав заяву, а Роман Лубківський звільнив його з посади художнього керівника та директора театру імені Курбаса. Але це не означає, що нас більше не існує.
Юридично Кучинський не працює з минулого червня. Але театр імені Леся Курбаса був і залишається його театром. Морально Володимир Степанович нас ніколи не залишав. Більше того, працюючи зараз у Харкові в театрі імені Шевченка, він, як мінімум, раз на місяць приїздить до Львова і віддає свій час нашому колективу. Маємо великі плани на дружню співпрацю обох театрів. Уже зараз у «Садку вишневому», який Кучинський ставить у Харкові, задіяні і львівські актори. Їхня прима, заслужена артистка України Соловйова гратиме Раневську у спектаклі львів'ян. Є реальні плани про спільні тренінги і спільні постановки. Тим паче, що гроші у Львові на постановки роздобути дуже важко, а в Харкові їх знайти легше (принаймні так здається). Попри всі негаразди, клімат у нашому театрі здоровий. Усі біди, які випало пережити, не розвалили, а навпаки, згуртували колектив.
Наш театр, який українська і європейська критика вважає одним з кращих в Україні, за класифікацією, яка існує в адміністративній системі, займає один з найнижчих щаблів. Тобто це означає, що театр проходить по категорії, де найнижчі зарплати і, куди виділяється найменше коштів. Критерій цього всього незрозумілий. Міністерство культури мало б, як на мене, створити кваліфікаційну комісію, яка б оцінювала рівень мистецтва і, відповідно до цього, відбувався б розподіл коштів, а не за ярликами, які приклеєні на той чи інший заклад. Адже ні для кого не секрет, що маємо титуловані величезні мертві трупи і маленькі колективи, які не лише наполегливо рухаються вперед, а й приносять Україні визнання. Наші культуртрегери зобов'язані думати про пріоритети, інакше важко буде говорити про мистецький поступ.
Про свій власний поступ театр дбає сам, не покладаючись на накази і резолюції. Із січня тут діє професійна театральна студія, куди відібрано десять талановитих хлопців та дівчат. Старше покоління на нестачу роботи теж поскаржитися не може. Французький культурний центр повідомив, що хотів би бачити «курбасівців» на гастролях у Франції. Сподобався театр і на престижному міжнародному фестивалі в Авіньйоні. Усе більшу популярність здобуває читання на публіку Шекспірових п'єс. Відновлюється праця над текстами Лесі Українки та Василя Стуса. Індивідуальною творчістю захопилися окремі актори, а на осінь театр береться за фестиваль «Античність як джерело європейської культури».
Так, в черговий раз, проявляється чільна якість вітчизняного театру: здатність жити і творити попри будь-які позасценічні катастрофи.
