Оксана ЛАМОНОВА
Самуїл Каплан народився 1928 року в Баку. Потім був Оренбург,
де майбутній художник перебував із матір'ю в евакуації. Саме тут він намалював
свій перший будинок із воротами й своїх перших безоглядно щасливих закоханих
поруч із ним. Однак ні Баку, ні Оренбург не стали чарівними містами, на
кшталт Вітебська Марка Шагала. Більше того — Самуїл Каплан присвятив своєму
дитинству ледве чи не найгіркіші картини. Такою є робота «Пам'яті батька»,
щемлячий спогад, пожовкла фотографія військового часу, за якою скорботні
фігури, що вгадуються крізь туманну імлу, й трепетні вогники — чи то спалахи
пострілів, чи то поминальні свічки. Батько, який був на фронті, потрапив
у оточення, тікав із полону й «пропав безвісти» (справжнє значення цього
«пропав безвісти» стало зрозумілим багато пізніше — на картині його окреслено
лінією справжнього колючого дроту). Самуїл Каплан створює образ незвичайної
сили й водночас сповнений особливого ліризму. Подіям військових років присвячено
також картини «В окупації. Заручники. Київ. 1941 рік» і «Мій дядько Давид».
Мабуть, ніколи більше Самуїл Каплан не створював такого суворого за кольором
живопису: порожні будинки, порожні вулиці, порожні небеса — й люди, позначені
зіркою Давида. В «Сімейному архіві» поставлений на колеса, перетворений
на віз, будинок лякаюче абсурдний. Його мешканці — рідні художника — залучені
в рух будинку-воза не з власної волі, вони рухаються в холодний туман,
у забуття, туди, де вже зникають незліченні натовпи безіменних, знеособлених
людей...
Самуїл Каплан — майстер портрета. Легкий ескіз олівцем,
монументальна гравюра, барвистий і соковитий живопис — характер моделі
в будь- якому випадку виявляється збагненним і окресленим. Ніжної теплоти
й любові сповнені «Портрет матері», численні портрети дружини Софії. Ціла
новела розгортається в графічному «Портреті хірурга Амосова». Особливе
місце займає робота «Пам'яті художника», присвячена Михайлу Вайнштейну.
Самого художника на цьому дивному портреті немає — лише його палітра й
пензлі, вимкнена електрична плитка й годинник, що зупинився, й ще — порожні
рами, за якими відкривається величезне, дивно стихле місто.
Своє Місто Самуїл Каплан уперше побачив 1937 року. В Києві
відбувається дія чи не найсвітлішої роботи художника, присвяченої дитинству,
— «В під'їзді». Сходовий майданчик, залитий електричним світлом, перетворено
Самуїлом Капланом на золоту чарівну скриньку, де можна пускати мильні бульбашки,
або, піднявшись на проліт, опинитися в загадковому й захоплюючому світі.
Часом здається, що Київ і дитинство злилися для Самуїла Каплана воєдино.
З 1945 року, після повернення з евакуації, Самуїл Каплан
вчився в київській Республіканській середній художній школі. Перша персональна
виставка Самуїла Каплана (1957 рік), що називалася «Солдатські будні»,
відбулася в Київському державному художньому інституті й викликала схвальні
відгуки К. Д. Трохименка та С. А. Григор'єва — найавторитетніших художників
в українському мистецтві того часу. Втім, Самуїл Каплан ще мав стати студентом
Художнього інституту, де його викладачами були А. С. Пащенко та В. С. Болдирєв.
Кількість виставок, у яких брав участь художник, величезна.
Тільки перелік назв країн, у яких (на групових виставках) експонувалися
живопис і графіка Самуїла Каплана, займає шість рядків.
Офіційне визнання виявилося справою необов'язковою — художника
знали й любили. Одну з його київських персональних виставок (1973 рік),
що тривала традиційні два тижні, відвідали не зовсім традиційні дев'ять
тисяч чоловік. А найбільш повна виставка живопису й графіки Самуїла Каплана
відбулася знов у Києві, 1987 року. Твори художника зберігаються більш ніж
у 20 музеях України, а також за кордоном.
Для більшості відвідувачів виставок Самуїл Каплан був передусім
Художником Києва. Павло Загребельний, зробивши його героєм свого роману
«Південний комфорт», навіть написав про нього: «Художник жив у Києві й
писав лише Київ».
Самуїл Каплан завжди обирав лише свої міські сюжети, які
нікого до цього часу не приваблювали. Він писав завжди з натури, оточений
захопленими, незвиклими бачити на своїх буденних вулицях художників, мешканцями
Солом'янки та Борщагівки. Він ставав героєм забавних фотоновел, на одній
з яких — «Перші критики» — його картина привертала увагу міліціонера й
навіть пасажирів тролейбуса, що проїжджав неподалік... Він створив свою
казку — своє Місто, яке подарував щасливим закоханим і незліченним котам.
Коти, від тріумфуючих «березневих» до булгаковського кота Бегемота включно,
— ще один пізнаваний «автограф» художника. На чи не найбільш знаменитій
картині Самуїла Каплана — «Березень- квітень» — їх цілих 14.
Багато які картини Самуїла Каплана присвячено київському
Подолу. Їх відрізняє теплий, м'який гумор — і ледве помітна тінь смутку.
«Радісний травень на Подолі» або «Рудик» здаються ілюстраціями до творів
Шолом-Алейхема.
1991 року художник виїхав до США. Так у його життя увійшло
ще одне місто — Нью-Йорк. У ньому менше казкового й більше фантастичного.
Ритм життя — інший, фарби — яскравіші, різкіші, але, можливо, бідніші на
відтінки й напівтони. На зміну святам Києва приходять будні Нью-Йорка.
Вони енергійні й дивні. Вони — інші.
Серед заокеанських робіт Самуїла Каплана немало картин-спогадів.
Цикл замальовок, виконаних у американських синагогах, сповнений точними
й глибокими спостереженнями. Художник продовжує бачити, згадувати — й творити.
