Творче обличчя колективу Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка лише частково визначається мистецькими якостями прем’єр поточного року. Адже, крім них, існує так званий чинний репертуар, до якого входить, окрім «свіжих» вистав ще список постановок минулих сезонів. Нині в афіші франківців понад 30 вистав минулих років. Час відсіває щось другорядне, а краще продовжує живити сцену, і досить часто трапляється, що попит на «минулі» вистави виявляється більшим за цікавість до нових праць. Щодо кількості прем’єр у сезоні, то це залежить від багатьох чинників — категорії та жанру театру, кількості жителів міста, в якому він працює, нагальних завдань колективу тощо. Так, за один тільки 1920 рік (час заснування театру у Вінниці) вийшло понад двадцять (!) вистав — прем’єри тоді з’являлися щотижня!
А от 1944-у, коли франківці повернулися до Києва з евакуації, афіша сповіщала лише про одну нову виставу— «Хрещатий яр» Л.Дмитерка. Але ж тоді в чинному репертуарі були і довоєнні постановки, і ті, що театр підготував під час евакуації. Урешті, мала кількість прем’єр не означає, що сезон невдалий. Можна пригадати, що 4 листопада 1997 року вийшла по суті одна вистава (але яка!) — «Король Лір» у постановці С.Данченка, що увійшла до «золотого мистецького фонду». Взагалі ж, за радянських часів існувала планова норма постановок на театральний рік. За порушення нормативів театри несли відповідальність перед Міністерством культури, а зараз все вирішують власні накреслення і варіації митців.
ДЕЩО З ІСТОРІЇ: У ПОЗІ ШВЕЙКА
27 березня на відзначенні 90-річчя Театру ім. І.Франка хтось з гостей дотепно сказав: «Вам, без краплини, — сто років!» Хоча «краплина» довжиною в десятиріччя, — для мистецтва шлях досить тривалий і непередбачений, погодьмося, вже сьогодні існує відчуття цільної «вікової» картини буття головної драматичної сцени України.
Гіркий парадокс історії України та її мистецтва: по революції, завоювавши право на самовизначення, народ мусив соромитися прагнення до волі. Смертоносне лезо слова «націоналіст» націлювалося на горло неслухняних. Жертвами впали найкращі, і серед них неповторні — Лесь Курбас, Микола Куліш...
Театру ім. І. Франка довгий час довелося існувати у позі Швейка, який, виструнчившись, віддає начальству честь. Проте в той же час у його очах весело буяє непокора! Хоча не до веселощів було Гнатові Петровичу Юрі, який за велінням долі 44 роки стояв біля керма театру. Але ж надихався він секретом справжнього мистецтва, яке зажди знаходить можливість обійти цензуру і сказати, бодай завуальовано, правду про час. Дійсно, десятиріччями діяли на нашій сцені борці-більшовики, на килимових кремлівських доріжках Ленін і Сталін вирішували проблеми побудови соціалізму та комунізму. Але ж в середині 30-х років (розгул кривавого тоталітаризму) — ця ж сцена сказала своє слово про тиранів-владарів, про пригноблений народ, який «мовчить», у виставах «Борис Годунов» О.Пушкіна та «Дон Карлос» Ф.Шіллера.
Історичну місію Гната Юри точно визначила театрознавець Наталя Чечель: «Якщо серйозно замислитися над тим, що формувало Юру-майстра, то можна зрозуміти одержимість Гната Юри ідеєю створення народного художнього загальнодоступного театру. З плином часу ця ідея зазнала еволюції і втілилась у творчості Юри в різних художніх формах. Саме вона обумовила демократизм, соціальну гостроту, героїку, романтичні бунтівні мотиви, громадянський і публіцистичний пафос, трагедійні і комедійні інтонації, ігрову природу, оптимізм сценічних творінь Гната Юри, його схильність до відкритого спілкування з глядачем, до численних масовок і, головне, визначила репертуарну політику, яка ґрунтувалася передусім на класиці».
ДАНЧЕНКО: ПОВЕРНЕННЯ ДО ЛЮДИНИ
У повоєнний період франківці тривалий час (1950 — 1970 рр.) переживали творчу кризу, викликану, передусім, антихудожньою, догматичною природою соцреалізму. Мистецтву театру було важко дихати в рамках відведеної йому функції ідеологічної зброї партії. І хоча на ліквідацію подібного становища до керівництва театру запрошувалися здібні й енергійні режисери, та біда не зникала — театр втрачав довіру глядачів. Оновлення почалося з приходом до художнього керівництва Сергія Данченка, програму якого лаконічно можна визначити, як повернення до людини, її екзестенційних проблем. Сьогодні, з висоти часу, що минув, рельєфно вимальовується непересічний, багатий і на диво сучасний мистецький ландшафт цього режисера.
«Мистецтво Національного театру — це мистецтво великого стилю, — підкреслював С.Данченко. — Так історично склалося, таким цей театр прагнула бачити нація. Це вивіреність та якість стильових виявів, очищення від усього неосновного, випадкового. Але це також відсутність стильового екстремізму, стильових крайнощів, стильових вибухів...
Театр не має права відкидати нічого із створеного культурою минулого, у тому числі і те, що народжене на його сцені. Він повинен, не випускаючи з поля зору культуру минулого, постійно співвідносити з нею своє мистецтво, свою творчість.»
Хіба не є підтвердженням цієї тези «інагураційна» постановка С.Данченка на франківській сцені 4 травня 1979 року «Украденого щастя» І.Франка? Після першого втілення цього твору Г.Юрою до війни, у змаганні з його славою, через чотири десятиріччя з’явився данченковий шедевр. Він став зразком сучасного рівня франківського мистецтва психологічної, людинознавчої правди. Глядачі вітали нове театральне мислення національної сцени — без соціологічної дидактики і заглядання в очі владі.
Богдан Ступка, акторська творчість якого набула непересічного значення в історії сучасного національного мистецтва, писав про Сергія Володимировича по його кончині: «Якось у мене запитали, які українські режисери визначили ХХ століття, Тоді казав і зараз повторю: Курбас у 20-і і Данченко в 70 — 90-і. Колись я знайшов свого режисера в особі Данченка, і з ним ми йшли й шукали разом. Він став моїм провідником у творчості впродовж усього життя, побачив і розкрив у мені те, що, можливо, і сам я не усвідомлював.»
У ТРЕТЬОМУ ТИСЯЧОЛІТТІ
Саме Богдан Сильвестрович мусив продовжити справу художнього керівництва театром. І не тому, що формально не існувало взагалі ніякої режисерської кандидатури на цю посаду, а через те, що колектив хотів і далі працювати за програмою, накресленою Данченком. А між Данченком і Ступкою, хоч вони були митцями різних (але споріднених) театральних професій, здавна стояв умовний знак рівняння — за талантом, плідністю співпраці, синхронністю естетичного мислення, громадянською позицією. Ступка добре знав, до чого в мистецтві прагнув художній керівник — його вчитель. Як актор екстра-класу забезпечував у його постановках найвищі виконавські висоти. Підтримував сміливість метра, коли треба було йти неходженими дорогами. Отож від 2001 року Богданові Ступці доля наказала розкрити в собі ще раз «те, що і сам не усвідомлював». Він прийняв цей обов’язок.
Початок третього тисячоліття — це час і поле діяльності Ступки — художнього керівника. Перша його акція була несподіваною: у фойє другого поверху від буфету звільняється кімната і в ній влаштовується вперше за історію колективу — мала сцена, що прибирає назву «Театр у фойє». Відкрився він 19 січня 2002 року — на Водохрещу — виставою «Увертюра до побачення» за Франком і був освячений за церковними правилами. У практиці театру подібне трапилося вперше і дало підставу жартувати на тему, що відтоді «окропленому» театру сам Бог помагає.
Воно й схоже на те. Нині афіша «Театру у фойє» налічує понад десять вистав. Серед авторів — Франко, Стрінберг, Леся Українка, Кониський, Довженко, Байрон, Маркес, Павич, Хшановський, Запольська, Гришковець, Казанчян, Заліте, Стефаник... На цій сцені є можливість експериментувати, відпрацьовувати «техніку театральної правди» в умовах максимального наближення до глядача.
А на головному плацдармі — велика сцена теж за десятиріччя побачила багато нового і незвичного. Передусім, вона прискорила швидкість переходу акторів із рук одного режисера до рук іншого. А їхня кількість (штатні і запрошені) сягнула — 24 митця! Подібна множинність створила атмосферу творчого змагання між режисерами, увиразнила для глядачів їхні несхожі стильові засоби, а акторам подарувала зустрічі з цікавими творчими особистостями постановників.
На цьому шляху проліг успіх вистав, яким судилося увійти в лоно ювілейного 90-го сезону. Це по вінця наповнені трагедійними емоціями «Отелло» В.Шекспіра (режисер Віталій Малахов) та «Кін 1Y» Г.Горіна (режисер Анатолій Хостікоєв), по-філософському багатозначний «Цар Едіп» Софокла (режисер Роберт Стуруа), жанрово барвисті роботи режисера Ігоря Афанасьєва «Ревізор» М.Гоголя та мюзикл «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю.Рибчинського, В.Васалатій; побачене сьогоднішніми очима «Весілля Фігаро» П.Бомарше (режисер Юрій Одинокий), модерні музично-пластичні форми режисера Олександра Білозуба у виставах«Соло-мія». «Дві квітки кольору індиго», «Амаркорд... Я згадую». Свіже прочитання «Наталки Полтавки» І.Котляревського запропонував режисер Олександр Ануров; оригінальне театральне мислення демонструє режисер Андрій Приходько в постановках «Шякунтали» (індійська містерія за мотивами Магабгарати та творів Калідаси), а також «Легенди про Фауста» К.Марло, Гейсельбрехта; зацікавленість давньою світовою історією виявляє Юрій Кочевенко, зокрема, у постановці «Віват, королево!» Р.Болта. Режисура Валентина Козьменка-Дедінде розставляє ностальгійні, делікатно комедійні акценти в гоголівському «Одруженні». Драматург української діаспори Ірена Коваль та режисер Станіслав Мойсеєв подарували театру цікаву сценічну біографію письменника Л.Толстого у виставі «Лев і Левиця»; потяг глядачів до українського класичного репертуару ми зайвий раз відчули за темпераментною реакцією глядачів під час вистав «Кайдашева сім’я» І.Нечуя-Левицького (режисер Петро Ільченко) та «У неділю рано зілля копала» О.Кобилянської (режисер Дмитро Чирипюк)... Загалом, активність режисури не тіснить ініціативу виконавців, всюди на перший план виходять актори.
Шкода, що раніше, ніж можна було гадати, пішли з афіші цікаві режисерські твори Андрія Жолдака-Тобілевича, Григорія Гладія, Юрія Одинокого, Володимира Кучинського — «Три сестри» за А.Чеховим та «Кармен» за П.Меріме, «Істерія» Т.Джонсона, «Брати Карамазови» Ф.Достоєвського, «Посеред раю на майдані...» Клима. Театр на сьогодні, на жаль, позбавлений можливості зберігати масивні декорації такого кількісно великого чинного репертуару, тож коли йдеться про «списання вистав», рука з болем піднімається часто на незабутнє...
ЮВІЛЕЙНІ УЖИНКИ
На святковому вечорі, присвяченому 90-річчю театру, що відбувся в Міжнародний День театру, через зал на сцену під бадьору музику пройшли у костюмах лицедіїв актори-франківці. Це сприйнялося як символ живого ігрового настрою колективу, пульсуючого творчого неспокою, впевненого кроку в майбутнє.
Ювілей по суті став подвійним: святкували 90-річчя театру і одночасно відзначали десятиріччя його життя у третьому тисячолітті під художнім керівництвом Богдана Ступки. На користь цього періоду: трупа значно помолодшала, поруч із корифеями все частіше на головних ролях можна побачити молоді таланти. Репертуар та його образне втілення тяжіє до європейського ѓатунку. Більшість запрошених режисерів працюють в інших країнах колишнього СРСР та світу — в Росії, Грузії, Вірменії, Прибалтиці, Канаді, США, Словакії, Польщі, Німеччині — вони багато знають про сьогодення світового мистецтва.
Напередодні святкування франківці здали нелегкий екзамен (у лютому відбулися гастролі в Санкт-Петербурзі ) — грали на сцені легендарного Великого драматичного театру. Продемонстрували п’ять спектаклів: «Тев’є-Тевель», «Кайдашева сім’я», «Легенда про Фауста», «Швейк» і «Одруження». Всі вечори пройшли з аншлагами. А «круглий стіл», влаштований у фіналі виступів критиками, набув якогось незвичного в таких випадках апофеозного звучання. Захват можна узагальнити так: у час повсюдної профанації мистецтва, торжества муляжних маскультових зразків, а також нахабства «королеви часу» — антрепризи, — перша сцена України (Театр ім. І. Франка) показала живе, «наївне» у своїй цнотливій народній природі і в той же час вражаюче сучасне мистецтво. Кожен постановник — індивідуальність, що фантазує на свій мистецький лад, кожен актор — майстер імпровізованих сценічних характерів. Відчуття музики, пластики як рідної стихії. Було дружнє прощання, домовленість приїхати знову цієї осені до російської північної столиці...
Цей сезон вмістив наші виступи в містах Харкові та Одесі («Лев і Левиця»), Вінниці («Кайдашева сім’я»), Дніпропетровську («Тев’є-Тевель»), Мюнхені та Парижі («На полі крові» Лесі Українки).
До речі, остання вистава, народжена на сцені Театру в фойє, була показана 7 червня в Севастополі на фестивалі «Боспорські Агони», де одержала дві нагороди — за кращу камерну виставу (режисер Юрій Розстальний, актори Остап Ступка і Дмитро Рибалевський) і за кращу чоловічу роль (О. Ступка — Юда). Ця ж вистава на фестивалі «Добрий театр» в Енергодарі увінчана призом «За кращий майстер-клас».
Перемогу приніс показ вистави «Едіт Піаф. Життя в кредит» на фестивалі «Мельпомена Таврії» в Херсоні: композитор Вікторія Васалатій одержала приз у номінації «За краще музичне рішення». А виконавиця заголовної ролі Тетяна Міхіна — приз «За кращу жіночу роль».
Є певна схожість у житті театру між початком двадцятих років і сьогоденням. Тоді, за дефіцитом сучасних п’єс, героїв сцени, народженої у кривавиці громадянської війни, частіше звали не Іванами та Наталками, а іменами химерними — як то Фігаро, Мірандоліна. Проте глядач безпомилково пізнавав у них себе — своє бажання бути вільними і щасливими.
І сьогодні на нашу сцену в головній прем’єрі сезону — шекспірівській «Бурі» — також вийшов герой із дивним ім’ям — Просперо. Хоча минуло чотири століття від його народження з-під пера геніального драматурга, все, про що він тужить, — є нашою тугою і турботою: як примножити в житті добро і як приборкати зло...
В Україні «Буря» втілюється вперше. Ця постановка стала зразком монолітного, в усіх компонентах виразного авторського театру. Режисер Сергій Маслобойщиков (йому належить також сценографія та музичне рішення вистави) чуйно виявляє точки дотику класичного твору з проблемами сьогодення. Переглянувши прем’єру, подумки згадуєш сценічний твір Сергія Данченка — відчайдушно сміливого і сповідального «Мерліна» за твором сучасних німецьких драматургів Т.Дорста і У.Еллер. Сергій Володимирович, після десятиріч панування фальшивої соціальної міфології в радянському мистецтві, своєю виставою скептично вигукнув: «Досить мистецьких міфів про знищення зла, про перебудову людини! Чи не час залишити пошуки сценою святого Граалю!» То був природний «пострадянський» настрій.
Вистава Маслобойщикова — «дитя» іншого часу, який на своїй хвилі ще не вбив народної довіри, — теж не мажорна, як, до речі, і твір Шекспіра. Але у своїй останній за життя п’єсі великий англійський гуманіст і філософ не залишає читача і театрального глядача бодай без серпанку світлого погляду на плин життя. Свою сценічну версію «Бурі» режисер не дарма створив як трагікомедію. Отож, маємо як достоту жартівливу, так і втішну формулу: «Міф помер! Хай живе міф!»
Спасибі класиці, але коли ж, нарешті, з’явиться на Україні сучасний драматург із масштабом таланту Миколи Куліша? Що далі? Недавно Богдан Ступка стурбовано говорив, що настав час згадати про ті п’єси Івана Франка, до яких ми ніколи (за 90 років!) не зверталися. Національні театри світу, як правило, дають вичерпне сценічне прочитання драматургії своїх патронів, навіть п’єсам, що існують в чернетках. Можна вірити, що глядачі врешті зустрінуться з героями комедій «Рябина», «Учитель», чотирьох одноактних п’єс — «Будка №27» (перша драма-новела в українській драматургії), «Кам’яна душа», «Майстер Чирняк», «Останній крейцер» (перша філософська драма в українській драматургії), масштабної історико-романтичної драми «Сон князя Святослава» та ін.
Переконаний, що художній керівник, який як актор у ролі Миколи Задорожнього разом із ансамблем, добраним Сергієм Данченком, дав довге і цілком сучасне сценічне життя «Украденому щастю», зробить усе, щоб відбулася не одна зустріч із Франком — нашим сучасником. Це все в очікуванні сучасного матеріалу.
У вересні, на початку 91-го сезону, відбудеться прем’єра «Грек Зорба», яку ставить режисер Віталій Малахов за твором грецького письменника Нікоса Казандзакіса. В ній один із героїв каже: «Що це за таємничий нестерпний біль, ім’я якому «життя»? Люди зустрічаються й розлучаються, немов листя, гнане вітром, і даремно погляд намагається втримати в пам’яті обличчя, тіло, жести рідної тобі людини...» Чи не правда, наш театр ще ніколи не наближався так близько до філософської мудрості людського буття, як на початку цього напруженого і тривожного третього тисячоліття!
P.S. Із 6 по 17 липня франківці виступлять у Херсоні. На гастролях покажуть аншлагові роботи: «Кайдашева сім’я», «Легенда про Фауста», «Тев’є-Тевель», «Одруження», «Наталка Полтавка» і «Пігмаліон».
