III. МІСТЕРІЯ ФАШИЗМУ
Як найдосконаліша форма держави, її чиновництва і створеного нею різновиду бюрократії з відповідною адміністрацією і каральними органами (СС, СД, ґестапо, зондеркомандами, дивізією «Мертва голова»), вимагав своєї містерії і фашизм.
Щоправда, в академічних колах Європи усе популярнішою стає модель розуміння фашизму, запропоноване німецьким істориком і соціологом Арміном Мелером, який вважає, що фашизм — це передусім стиль (демонстративний стиль, додамо, оскільки, як казав Хемінгуей, «Фашизм — брехня, виголошена бандитами»). Прикметно, що навесні 1934 року, коли теоретик футуризму Томмазо Марінетті, котрий посідав дуже високу посаду в італійській державі, відвідав Німеччину Гітлера, на офіційному бенкеті у Спілці Національних Письменників його вітав в якості заступника голови Спілки Готтфрід Бенн, колишній експресіоніст і у своїй привітальній промові він не згадував ні про спільність ідеології, ні про єдність політичних цілей, але розводився стосовно завдань Німеччини, які, так само як і Італії, полягають у «сприянні народженню нового стилю, позбавленого всякої театральності, стилю імпозантного холоду, до якого рухається зараз Європа». Позитивні цінності, що згадувалися Бенном, чітко описували сутність фашистського стилю: холодність, звільненість, блискучість, імпозантність і — таємничість.
Саме про цей стиль писав 1919 року Лесь Курбас: «В Німеччині є молодь. Сильна. З корінням. З високою культурою, з високою інтелігентністю. І з безпощадністю геніїв. Молодь, що налічується не одиницями, не групками. Покоління! Нове, справді нове покоління. І покоління, не дивлячись на воєнні кордони, до нас дуже близьке [...] Головне, що об’єднує в одну назву молодих німців, це дике, незагнуздане молоде і притому загальне стремління до дії, що потрясає всесвітом, темний, бунтівний дух у душах, який, цілком природно, більше за все шукає свого проявлення, рівнозначника в тій формі поезії, що представляє дію, — у драмі. Прагнення глибокої динаміки. Космічний екстаз...»
У ті дні, коли писалася стаття Курбаса, у Німеччині вже готувалися комуністичний агітпроптеатр, який невдовзі був кваліфікований як «штурмові бригади», котрі виставляли не лише малі форми, а й «пародійну оперу богів з Брамою, Магометом, Єговою, Шаманом». Створюються театральні організації, котрі виставляють національно-культурні і релігійні твори (Німецька спілка світських ігрищ, Католицька спілка), дуже добре навчені більшовиками (фашистський «Сталевий шолом»), містерії (Wander Vogel)
У ті дні, коли писалася стаття Курбаса, один iз «незагнузданої молоді», «темний, бунтівний дух у душах, який, цілком природно, більше всього шукає свого проявлення, рівнозначника в тій формі поезії, що представляє дію, — у драмі» — майбутній доктор і лідер нацистської партії — Йозеф Геббельс, переживаючи «космічний екстаз», готував до захисту дисертацію, присвячену романтичній драмі і навіть написав сентиментальну слізливу п’єсу «Мандрівник», котру на початку 1920 років недалекоглядно відкинув франкфуртський «Шаушпільхауз».
Не діставши сатисфакції на кону, Геббельс став театралізувати соціальне життя: обраний депутатом, він творив численні мітинги і демонстрації (процесії штурмовиків СА з прапорами і свастиками відомі з 1922 року), цілком театральний пивний путч 8 листопада 1923 року, міф про Хорста Весселя (перетворюючи злочинця на політичного мученика) і висунувши кепські вірші Весселя в якості офіційного партійного гімну. При цьому він не був настільки наївним, щоб не усвідомлювати, хто такий Хорст Вессель і записував у Щоденнику 19 січня 1930 року: «Мати Хорста Весселя розповіла мені все про його життя. Неначе з роману Достоєвського: Ідіот, робітники, вулична жінка, буржуазна сім’я, вічні докори совісті, вічна мука. Ось життя цього 22-річного мрійника. Червоні газети паплюжать цього чистого юнака як сутенера...» Призначений 1929 року Імперським керівником пропаганди нацистської партії, він став стрімко просувати до влади Гітлера, і саме він 1932 року організовував і очолював виборчу кампанію люмпена Гітлера по висуненню на президентський пост, подвоївши йому число голосів виборців. (Тим часом сам Гітлер брав приватні уроки — 8 марок за годину — в актора й режисера Королівського театру Фрітца Базіля і, за словами Брехта, «навчився у Базіля більше, ніж можна було очікувати»). З приходом нацистів до влади 13 березня 1933 Гітлер призначив Геббельса рейхсміністром народної освіти і пропаганди.
Порався навколо створення містерії фашизму й інший містагог — Генрих Гіммлер, який 6 січня 1929 року очолив СС — таємний орден бюрократичної держави, її таємних жерців (один iз ватажків СС проголосив: «СА — це лінійні війська, СС — гвардія». СС — це «нове дворянство», а в наказі по СС від 31 грудня 1931 р. було сказано: «СС — це відбірний, з певної точки зору, союз нордично запрограмованих чоловіків»). На час, коли Гітлер призначив Гіммлера рейхсфюрером СС, це була організація особистої охорони Гітлера, яка нараховувала лише триста осіб, але вже у січні 1931 року в ній налічувалося 52 тисячі осіб. Рейхсфюрер СС, як згадував Вальтер Шелленберг, мав намір стати кимось на кшталт єзуїтського «генерала ордена», тому й загальна структура керівництва була запозичена з практики ієрархічної побудови орденів католицької церкви (невипадково Гітлер інколи називав Гіммлера своїм Ігнатієм Лойолою, а Карл Ернст охрестив Гіммлера «чорним єзуїтом»). Середньовічний замок «Вебельсберг» («Вевельсбург») у Вестфалії, побудований у ХII ст. розбійником Вевелем фон Бюреном і орендований Гіммлером 1934 року за одну марку на рік було реконструйовано й пристосовано під свого роду монастир СС, який Гіммлер мав намір перетворити на духовний центр свого «ордену» і відкрити там імперську школу для фюрерів СС. З цією метою в його персональному штабі було створено відомство «Вевельсбург» під началом штандартенфюрера СС Тауберта. Перебудову і модернізацію Вевельсбургу здійснював архітектор Бартельс, котрий розмістив у цьому приміщенні колекцію зброї і бібліотеку, котра налічувала 12 тисяч томів. Тут знаходилися також апартаменти Гітлера, Гіммлера, зал засідань, зал суду, кімнати дванадцяти найближчих помічників Гіммлера. Підвал було перебудовано для поховань, тобто для урочистого спалення гербів лицарів Артура (ця романтика коштувала понад 13 мільйонів марок). У залі засідань за круглим дубовим столом збиралася таємна рада ордена, кожен iз членів якої мав своє власне крісло з прикріпленою до нього срібною пластинкою, на якій було вигравіюване його ім’я, і кожен iз них мусив підкорятися ритуалові духовних відправ, які мали на меті досягнення духовної зосередженості (Гіммлер дотримувався доволі складного ритуалу: так, за його столом завжди сиділо 12 осіб, в СС він мав 12 обергрупенфюрерів, котрі вважалися найвищими ієрархами ордену і кожен iз них мав свої «ордени», «герби», спеціально створені художниками зі спілки «Спадщина предків» — усі ці атрибути мали велике значення у культі смерті — головному культі Гіммлера). Для членів СС встановлювалися особливі правила — приміром, їм дозволялися дуелі (щоправда, за цілком бюрократичною процедурою, з дозволу начальства і т. ін.). Есесівці зі стажем носили спеціальний перстень із зображенням мертвої голови, а найдовіреніші есесівці отримували кинджал честі. Рядові есесівці в казармах мали спеціальний раціон, над яким Гіммлер працював особисто: замість кави — бурда з молоком, велика кількість мінеральної води. Крім того, для есесівців влаштовувалися магнетичні сеанси і сеанси масажу. Сам рейхсфюрер СС ототожнював себе то з королем бриттів Артуром, який, за переказами, збирав 12 лицарів навколо «круглого столу», то з королем Генріхом, дух якого нібито з’являвся до нього і давав цінні поради. У підземеллях замку знаходилось святилище ордена, місце культу крові, де відбувалось «хрещення кров’ю» — ритуал, що супроводжував прийняття нового члена. Обряд хрещення був замінений у лавах СС урочистим нареченням новонародженого його іменем перед портретом Адольфа Гітлера, його книгою «Майн кампф» і знаком свастики. Паролем військ СС став вислів Гітлера — «Есесівець! Твоя честь — у вірності!».
І хоча, на думку історика фашизму, «ні керівництво СС, ні ідеологи НСДАП не створили ніякої визначеної релігійної системи», а «Ідеологія «духу» являла собою еклектичний конґломерат давньогерманських міфів, середньовічної містики і власних містерій культу нордичної раси і крові», саме цi містерійні відправи мали неабиякий вплив не лише на новонавернених, але й на байдикуючих роззяв: елітарні пани стали взірцем для народу. Приміром, Вальтер Шеленберг у своїх спогадах так пояснював мотиви особистого (та й не тільки) співробітництва з Гітлером: «... особистий мій вступ до лав нацистської партії був продиктований лише фінансовими труднощами, хоча я й не можу сказати, що я прийшов до цього рішення з великою неохотою... Усі молоді люди, котрі вступили до лав німецької партії, мусили також вступити до однієї з її організацій. СС вже тоді вважалася елітною організацією. Чорні мундири спеціальної охорони фюрера були ефектні і елеґантні, отож до лав її вступало чимало моїх колег-студентів. На есесівців дивилися як на «вищу категорію людей» і належність до СС забезпечувала престиж і значні соціальні переваги... Я не можу заперечувати, що у віці двадцяти трьох років такі речі, як громадський престиж і, зізнатися, зачарування мундиром, зіграли істотну роль у моєму виборі...» Отже, елеґантний вишуканий мундир, як манок. Окрім того, й у побуті усі есесівці були вельми... артистичними особами. Так, за спогадами Вальтера Шелленберга, шеф СД Гейдріх «був чудовим скрипалем і часто влаштовував вечори камерної музики у своєму будинку...», а «схильність до насилля поєднувалася у Гейдріха з пристрастю до секретності. Його пристрасна любов до таємничості йшла, можливо, від комплексу неповноцінності». А однією з провідних рис його характеру була хвороблива схильність до містерій.
У березні 1933 року у Німеччині створено Міністерство пропаганди («Рrоmі» — «Рrораgаndаmіnіstеrіum») на чолі з Йозефом Геббельсом, а 22 вересня була створена Палата культури рейху під наглядом Геббельса. Вона ділилась на сім палат: преси, радіомовлення, кіно, театру, літератури, музики та образотворчого мистецтва. Кожний творчий працівник, який працював, наприклад, у сфері літератури або театру, мусив стояти на обліку в імперській Палаті літератури або імперській Палаті театру. Штат міністерства пропаганди швидко зростав: у 1933 році міністерство налічувало 350 співробітників, у 1936 — 2400, у 1937 — 3000. Так само стрімко збільшувався й бюджет міністерства. Якщо початково витрати його становили 4 — 5 млн. марок, то вже у 1935 році його «ординарні витрати» досягли 67 млн., «неординарні» — 65 млн., витрати на пропаганду за кордоном — 35 млн., на інформагентство «Трансоцеан» — 40 млн., на німецьке Інформбюро — 4,5 млн., на агітацію засобами театру і кіно — 40 млн. марок. Крім того, 45 млн. було виплачено із секретного фонду. Все це ставало можливим завдяки збільшенню податків та іншим примусовим стягненням, котрі забирали від 15 — 35 відсотків заробітку працюючих в той час як офіційна заробітна платня робітників у промисловості становила у 1936 році 25 марок.
Починаючи з 1933 року величезні кошти було кинуто на виготовлення дешевих, так званих народних, радіоприймачів, яких до початку війни було продано три з половиною мільйони (але саме за прослуховування зарубіжних радіопередач у в’язницях і концтаборах сиділо понад 1500 німців). Крім того, підпорядковані міністерству були «контора Шварца ван Бьорка», «Контора Бьомера», система «чорних» радіостанцій, організація «Вінета» та відділ під назвою «Акція Б» при міністерстві пропаганди. «Контора Шварц ван Бьорка» на чолі з Йоганнесом Шварцем ван Бьорком забезпечувала «пропаганду пошепки», тобто поширення чуток. Відповідні пропагандистські підрозділи було створено і у вермахті — так званi роти пропаганди.
(Початок див. у «Дні» від 4. 01. Далі буде)
