Як вважають критики, однією з подій нинішнього фестивалю став виступ «Школи драматичного мистецтва» Анатолія Васильєва, що показала два спектаклі: «Моцарт і Сальєрі» Пушкіна та «Пісня XXIII. Иліада» Гомера. З виконавцем головної ролі — Сальєрі — Григорієм Гладієм, учнем Васильєва, одним із провідних акторів «Школи», який з кінця 90-х живе і працює за кордоном, ставить спектаклі в Україні, Канаді, проводить майстер-класи у Швеції, Австрії, Італії, Швейцарії — відбулася ця бесіда.
IМПУЛЬС ДЛЯ ПРОРИВУ
— Григорію, естетика Анатолія Васильєва дуже змінилася відтоді, як ви почали в нього працювати. Чи важко було зіграти Сальєрі?
— Це було непросто, але цікаво. Театр сьогодні став зовсім іншим, але мені захотілося ще раз відчути себе учнем, навчитися новим законам його режисерської школи. Я вдячний Васильєву за можливість грати в цьому спектаклі. Анатолія Олександровича не цікавить психологія стосунків Моцарта і Сальєрі. Він виходить на інший рівень. Це спектакль-містерія. Постановник розглядає метафізичні питання. У «Моцарті і Сальєрі» багато музики, й композиція спектаклю вибудувана передусім за музичними законами.
— Театр Васильєва деякі критики називають монастирем.
— Театр і монастир — полярні простори. Мені здається, що «Школи драматичного мистецтва» Анатолія Васильєва — єдине місце в Росії, а можливо й у всьому світі, де актори самовіддано присвячують себе експериментам, шукають нову театральну мову. Саме ці творчі пошуки мені дуже подобаються. «Школа» — острівець, здатний дати світовому театру дуже сильний імпульс для духовного прориву. Після роботи з Анатолієм Васильєвим мені не цікавий жодний інший театр. Ніхто не може з ним порівнятися, навіть його численні учні. Анатолій Олександрович — людина потужної харизми, він надзвичайно впливає на людей. Хоча зараз його острівець виявився абсолютно незахищеним від агресії, що панує навколо.
— Григорію, ви давно живете за кордоном. Чому ви вирішили поїхати саме до Канади?
— Я нічого не вирішував: не люблю планувати, загадувати, обдумувати й переважно в житті дію імпульсивно... Хоча зараз, озираючись назад, розумію, що для мого від’їзду були вагомі причини. Спочатку в Києві закривалися спектаклі з моєю участю. Довелося шукати шляхів для виходу свого творчого «я». До речі, працюючи в театрі Васильєва, я, як і більшість його співробітників, фактично існував напівлегально (не мав прописки) і розумів, що я не в себе вдома. Коли виїжджав, у мене було відчуття відходу від якихось проблем, від якогось тягаря, який наді мною нависав... У ту пору театр Васильєва показав у Монреалі «Шість персонажів у пошуках автора» Піранделло, і цей спектакль отримав приз Асоціації театральних критиків, а керівництво Національної театральної школи попросило влаштувати зустріч учнів з акторами «Школи». Ми зовсім не зраділи майстер-класу, бо в нас був єдиний вихідний, а всім хотілося прогулятися містом, а тут треба щось показувати, розказувати. Але Васильєв попросив п’ятьох акторів, серед яких був і я, піти на зустріч, і вона вирішила мою подальшу долю...
Я розказував, як ми працюємо, і показував з Наташею Колякановою фрагменти «Нельської вежі». Після того майстер- класу мене запросили зробити постановку в Національній театральній школі. Я вибрав «Запрошення на страту» Набокова. Мені приємно, що той спектакль у Монреалі пам’ятають досі. У ньому було багато куражу: студенти бігали по театральному балкону, заходили в ложі до глядачів, навіть звисали вниз головою з ярусів... Критики дуже тепло прийняли постановку і мене запросили в театр «Ла ріє» поставити «Повернення додому» Пінтера. За цей спектакль я отримав приз Асоціації театральних критиків за «Найкращу режисуру», а актор Жиль Третьє, який грав батька, — приз за «Найкращу чоловічу роль». Ви знаєте, й тут відразу я не тільки в театрі, а й у кіно: з’явилися пропозиції знятися у фільмах. Свою першу роль французькою мовою я зіграв у експериментальному фільмі, не знаючи жодного слова французькою. Довелося текст зазубрювати...
— А тепер скільки іноземних мов ви знаєте?
— Моя рідна мова — українська, а з іноземних розмовляю п’ятьма: російською, литовською, польською, англійською і французькою. До речі, коли Анатолій Васильєв разом з акторами був у Центрі Єжі Гротовського, то я перекладав цю бесіду з польської... А методологію Горотовського я почав вивчати ще в студентські роки (Гладій закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого, акторський факультет, а режисури вчився в Майстерні Анатолія Васильєва).
БЕЗ ГЛАМУРУ
— Григорію, в якому місті сьогодні ваш дім?
— У Монреалі. Для мене він — найкрасивіший у світі. Я ніде не бачив такої чудової архітектури. У центрі міста є хмарочоси, але в основному він забудований невеликими будиночками з безліччю гвинтових сходів. Монреаль чимсь схожий на Амстердам, він такий затишний, і там немає кривих вулиць, а всі вони прямі й світлі. Ви знаєте, в Монреалі сильний латинський дух, а в Торонто — англосаксонський, і це абсолютно різні світи. Латинський дух мені ближче, він ближче й до європейського, а Торонто нагадує США. Напевно, якби я жив у Торонто, мені захотілося б переїхати до Лос-Анджелеса.
— А що заважає? Ви ж не раз знімалися в американських фільмах.
— Лос-Анджелес мені активно не подобається. Там треба заробляти багато грошей і з шиком їх витрачати, щоб усі звертали на тебе увагу. Причому робити не те, що тобі хочеться, а те, що роблять усі артисти. Це мене абсолютно не приваблює. Актори підробляють де тільки можуть, бігають по кастингах, стараються сподобатися агентам. Я ніколи цим не займався. Мені подобається нормальне, а не гламурне життя. Я сам ставлю спектаклі, граю в інших режисерів, тобто займаюся тим, що мені цікаво. При цьому не бідую, заробляю гроші й трачу їх так, як хочу... У Голлівуді мені подобається тільки те, що на всіх знімальних майданчиках там фантастична дисципліна. Все розписане по секундах, світло й інше обладнання ставиться просто миттєво. І до акторів ставляться не так, як в Україні або Росії. Якщо від готелю до знімального майданчика метрів п’ятсот, тебе везуть на лімузині та знімають тобі в готелі шикарні апартаменти. Там актору створюють ідеальні умови — тільки твори, знімайся...
— Ви досі почуваєтеся в Канаді іноземцем?
— Канада — абсолютно відкрита, космополітична країна. Там немає ворожнечі між людьми. Навіть євреї там непогано почуваються. Приїхавши з Канади до Москви, я відчув, наскільки агресивно поводяться тут люди. Навіть в Україні, де нині непроста політична обстановка, основна маса народу поводиться стриманіше, хоча там часто виникають сутички не тільки так званих біло-блакитних і помаранчевих, а й віруючих різних конфесій. Я нагадаю, що ще за Сталіна, 1946 року, в Західній Україні почалися гоніння на греко-католицьку церкву. Вона пішла в катакомби. Радянська влада ченців і священиків знищувала, і вони стали як мученики перших християнських часів. Зараз церковні будівлі повертають греко-католикам, але щоб їх повернути, треба їх у когось забрати, от і починаються суперечки...
— Григорію, який спектакль ви хотіли б поставити в театрі Васильєва, якби випала така можливість?
— «Страшну помсту» Гоголя. Я зробив би справжню містерію.