Ми були знайомі особисто. Мали захопливі розмови — про Київ, про Булгакова — опубліковані свого часу в «Дні». Я міг би написати багато слів від себе. Але кращими і доречнішими зараз мені здаються слова самого Мирона Семеновича.
Світла пам’ять.
— Моє дитинство пройшло на Лютеранській — вона тоді називалася Енгельса. Лютеранська, ви знаєте, — крута вулиця. У нас був двір такий... Ось зараз у парках стоять топологічні іграшки для дітей — на мінімумі простору максимум переходів із якимись рукавами, несподіваними поворотами, заглибленнями, підвищеннями... Наш двір був такою іграшкою. Частина його була п’яти-, а друга частина — семиповерховою. З нашого двору на другий поверх сусіднього будинку вели містки. Навколо будинку була галерея, за будинком — триповерхові дровники по укосу, що йшов до будинку лікаря. Просто мов корабель із трапами, причалений до пагорба... Цей двір був ніби навмисне створений для дитячих ігор.
— Місто накопичує історію. Створює, накопичує і зберігає. Це як консерви, що зберігають час. Існує поширене уявлення про архітектуру як застиглу музику. За всієї поваги до Ґьоте, автора цієї романтичної метафори, я не вважаю її вірною. Насправді місто — це не застигла музика, а матеріалізований час. Час, перетворений на матеріал. Це і є культурне значення міста. І місто, що рухається у своєму розвитку вперед — бо, крім збереження, є ще й розвиток, — на своїх початкових пам’ятниках тримається, мов корабель на якорях. Якщо їх відрубують, корабель перетворюється на летючого голландця, що блукає морями-океанами поза часом, поза людськими смислами.
***
— Є кілька дорогих для мене місць. Передусім, район, де минуло дитинство, — між Лютеранською і нинішньою вулицею Городецького, особливо площа біля театру імені Франка. Вона знаходиться в самому центрі міста і водночас дає рекреаційний ефект, відчуття пропорційності людини з забудовою і ландшафтом. Її нерозлогість, затишність, пов’язані з пам’яттю дитинства, — дуже дорогі. Для мене це мов курортна зона. Я часто туди ходжу, коли потребую розрядки, коли треба від однієї важкої роботи перейти до іншої важкої роботи. Для мене в цьому місці є щось сповідальне — ось як людина йде на сповідь від гріхів очиститися, так і я туди ходжу. Дуже люблю, умовно кажучи, булгаковський маршрут — Володимирську від Університету до Андріївського узвозу й далі до Подолу. Я сприймаю цю вулицю не стільки як місце дії, яким туди-сюди бігає герой знаменитого роману, скільки як такий собі історичний проспект, на якому особливо добре простежується час.
***
— Давайте будемо рухатися знизу вгору, починаючи з Гончарів-Кожум’як, де на моїй пам’яті були ще споруди з очерету, обмазаного глиною. Потім забудова кінця ХIХ сторіччя — будиночки Андріївського узвозу, потім будівля нинішнього головного телеграфу, така ренесансна, потім житлові будинки початку ХХ сторіччя, потім давня Софія та присутствені місця у стилі поліцейського класицизму кінця ХIХ сторіччя, і так до класицистичного Університету. Тобто на цьому маршруті представлені всі історичні епохи — ледве не від мазанок до сучасних споруд. Накопичення Києвом історичного часу дуже добре тут видно; еклектика страшенна, однак пізнавальна і характерно міська. Тому коли я воджу своїх гостей, умовно кажучи, маршрутом булгаковського роману, то бачу не лише це, але ще й роботу міста, яке накопичує час, закарбовану в спорудах. Там представлено майже десять сторіч історії з виходами у ще глибшу старовину. Тому для мене це своєрідний історичний проспект, про який мріяв Гоголь: можна провести людину вулицею і показати їй усі епохи, всі стилі. Рухаєшся крізь простір, наче крізь час. Мені душевно це дуже необхідно.
***
— Мабуть, спочатку Софія не була оштукатурена. І зараз у цій штукатурці залишені так звані ревізії — щоб можна було подивитися на камінь, із якого Софію зроблено. І там видно давню, тонку, сантиметри чотири завтовшки і дуже довільної довжини цеглу — плінфу. Проте завширшки вона точнісінько така сама, як сучасні цеглини. Більше того. Якщо взяти цеглини з московського Кремля, з індійських пагод, з інших споруд стародавнього світу — вони можуть бути з глини, з саману, з каменю, різнитися товщиною та довжиною, але ширина буде в усіх однакова. Сьогодні є поняття світового стандарту. Скажімо, лампочка, викручена з патрона у Нью-Йорку, спокійно входить у патрон у Києві. Але в той час, коли будувалася Софія, про це не було навіть уявлення. Проте історичний стандарт цегли існує. Якщо зі споруд різних епох вийняти певну кількість цеглин, то можна скласти стіну, однорідну за товщиною. Постає питання: як люди здогадалися так зробити?
— І як же?
— Людська рука! Розхил людської долоні скрізь однаковий — чи то у Стародавньому Єгипті, чи то в індіанців в Америці, чи то в індусів, чи то в японців. Необхідність цього захвату створила світовий стандарт. Ви розумієте, як чудово? Культурне творче зусилля людства буквально було засвідчене розхилом людської руки, що відбився в будівельному бруску. А вже що ми будуємо цим бруском — це наше національне, локальне зусилля. Виходить, що поняття єдності людства було виявлене людською рукою задовго до того, як люди додумалися до цього головою. По-моєму, це чудова метафора співвідношення загальнолюдського та національного. Але це й метафора Києва.
***
— Я хоч і не народився в місті, але потрапив до нього дворічним, тож до усвідомлення світу, життя і самого себе прокинувся вже тут й інакшим себе просто не мислю. Випадковість біографії обернулася долею. У психологів є такий термін — «імпринтінг» — буквально «вдрукованість» — це коли жива істота вперше відкриває очі, й те, що вона бачить, стає першою й оглушливою картиною світу на весь час існування. Я вперше відкрив очі на світ у Києві, і Київ став для мене, якщо говорити дуже пишними словами, вітчизною в матеріально відчутному сенсі слова. Усе життя пройшло тут. Біди міста були моїми особистими бідами. Тут мої діти народилися, тут мої батьки поховані, і я хотів би, щоб і для мене знайшлося місце у цій землі — можливо, воно буде не пусте для моїх дітей.
