Якби не хвороба, скільки років земного життя відвів би йому Господь? Я думаю над цим. Ще років десять, щонайменше…
У труні лежав зовсім інший Богдан Сильвестрович – важко було вгадати у ньому силу і велич по всіх світах знаного українця. Ми звикли: Ступка тримає удар, міцно стискає в кулаку саму долю.
Смерть від тяжкої хвороби не можна вважати звичайною. Її перемога над тілом, де кожна здорова клітина бореться за життя, важка і лиш поверхова – вона не паплюжить душу. Духовний дар з душею залишаються.
Колись ми повинні були його відпустити, але цього літа я запитувала саму себе: чому так рано Господь його забрав? Чому його – найкращого? Несправедливо рано. Фізично гаснув, а сприйняття світу залишалося спраглим. До кінця хотів, щоб його оточували рідні. До останнього був у доброму гуморі, жартував, надихав їх словами: «Усе буде добре!». Як це на нього схоже. І розмовами про дітей та родину він прощався. Оте бажання «дожити до дня смерті мами», тобто до 23 липня, свідчить, як міцно усі ми навіки з’єднані з рідними. А надто – сини. У справжнього сина відчуття матері загострене до крайньої межі. Майже так склалося, як йому думалось – відійшов Богдан Сильвестрович 22 липня 2012-го. Але дата народження у нього з мамою одна – 27 серпня.
Минуло… коли ми насолоджувалися його грою на сцені. Тепер це історія у відео-, кіно-, фотокадрах Першого Національного. І, звісно, не тільки державного телебачення.
Я знайома з його творчістю давно. З юначих літ пам’ятаю Ступку дуже енергійним і талановитим. Виставу «Украдене щастя» за його участю я бачила разів з двадцять, і моє перше «браво!» прозвучало понад тридцять літ тому. Я досі приголомшена його старечими слізьми, неповторною інтонацією в діалогах. Богдан Ступка був дуже органічним Богданом Хмельницьким, вправно зіграв Тараса Бульбу, ні з ким не сплутаєш його Тев’є, а по його ролі Короля Ліра, як за підручником, можна було вивчати: як грати, з якими емоціями… За чотири години, без перерви, така віддача, що я тоді схвильовано, прости Господи, подумала: він колись на сцені, як не вмре, то дістане інфаркт. Своїми ролями він не лише зігрівав душу, а й допомагав змужніти і навчав, як любити театр. Окрім Гната Юри, тільки Богдан Ступка в ролі Миколи Задорожного («Украдене щастя») ТАК володів глядачем! На виставах Ступки я сиділа виключно у першому ряду – ніщо не мусило розділяти мене з його грою, тому, мабуть, і відчуття так глибоко закарбувалися в пам’яті.
Здавалося, що йому все легко вдавалося: грати на сцені, керувати театром, товаришувати з міжнародним зубрами кіно, а ще – бути перфектним батьком, дідусем, майстром-наставником, «мудрим мольфаром»… Усе тому, що володів геніальним відчуттям людей. Багатьом був міцною опорою.
Я запримітила його дискомфорт у появі на публічних офіціозах, хоч він і завжди влучно жартував, аби не показувати, що на душі. Захисна реакція людини зі смаком до життя. Тільки очі зрідка видавали отой прихований сум. Розпізнавати добро і зло завжди нелегко. Мабуть, увесь той тягар він забрав у могилу. Та жодні розмови про «роздвоєння душі» не обходили його, бо жив вічними цінностями… А творча заздрість, трата сил на випадкових людей – хіба це несподіванка для Майстра?
Нині його цитує світ:
«Ви думаєте, грати – це радість? Це – мука»,
«Сам я нічого не ставлю, не хочу поповнювати когорту бездарних режисерів»,
«Роби справу чесно, з душею – і твоє до тебе прийде»,
«Я людина без слабостей. Курити покинув, об’їдатися ніколи не любив… сала не їм, горілку не вживаю. Скучно навіть»,
«Головне, синку, дотягнути до 70-ти, а потім – живи, скільки хочеш».
У свої сімдесят він читав Шевченка на Першому Національному, брав участь у записах телевистав, річниць Кобзаря, знімався, озвучував, організовував фестивалі… він і далі був нам близький. Тепер ми розуміємо, що у роликах із видами мальовничого Дніпра пан Богдан прощався з глядачем. Осмислював, може, вже відчував… Він любив Україну.
Провели Богдана Сильвестровича в останню дорогу, як і належить християнину. Відправили парастас у греко-католицькому храмі на Аскольдовій могилі у Києві. До рук покійного вклали символи тих самих вічних цінностей – хрестик і образок. У ногах – хліб та розп’яття. Люди прощалися живими квітами, запалювали свічки. Мабуть, чи не кожен тієї доби молився Богові за пана Богдана, хтось запізно просив у актора прощення. Серця стогнали, але трагізму не було, був сонячний день і тихий вечір. Заснуло тіло, а душа продовжує жити.
Коли ми заспівали «Вічная пам’ять», дружина Богдана Сильвестровича – Лариса – заплакала, плакали усі. Але це були сльози полегшення, що він відійшов у кращі світи, туди, де немає лицемірства, де панує правда.
Його душа дивилася на нас нетлінними очима і, як птах, мандрувала улюбленими місцями. Вона, як і ми всі, теж чула грім оплесків у рідному Театрі І. Франка, на вулицях Городецького та Хрещатику. Вона бачила і запалені свічки у домівках театралів, і той сніп жита, який хтось щиросердо поклав йому у труну, і вдячних шанувальників із квітами, які встеляли останній шлях актора та підніжжя пам’ятників його незабутніх вчителів – Гната Юри, Миколи Яковченка… Хтось приніс калину, хтось соняхи, троянди, чорнобривці, волошки, гладіолуси. Алеї вінків, корзин… і двох одиноких жоржин. Тиша у кілометрових чергах розказала найбільше про шляхетну шану до актора. Пішов із життя, але не з нашої любові. Він переміг, бо погляд мимоволі летів до афіш театру, його театру!
Геніальний українець Богдан Ступка відійшов за обрій, а наше відчуття аури Метра лише розгорається. Я співчуваю нам – його шанувальникам. Зі смертю улюбленого актора зник окремий світ. І мені дуже цікаво, яку роль відведе йому Всевишній за небосхилом? Хай Господь прийме його земні старання. Він зробив для нас усе, що міг. За нами – безконечна світла пам’ять, яка долає забуття.
