На I Міжнародному театральному фестивалі «Театр. Чехов. Ялта», який нещодавно закінчився, Московський «Театр біля Нікітських воріт», показав свою знамениту виставу «Лікар Чехов». Ця постановка засновника колективу та незмінного художнього керівника Марка Розовського отримала нагороду як «Вистава-легенда».
«Лікар Чехов» має 25-річну сценічну історію! На прикладі цієї вистави можна прослідкувати, наскільки актуальна сьогодні творчість Антона Павловича Чехова. Минають роки, а простір тонкої психології творів письменника, що ілюструє різноманіття людських характерів і палітру переживань, не втрачає своєї привабливості для читачів і глядачів. Міцно збита вистава «Лікар Чехов», покликана «лікувати» людські душі, продовжує виконувати свою місію. Трапляється, що деякі з оповідок змінюють одна одну у виставі, але при цьому не змінюється загальна палітра, що колоритно ілюструє літературним словом вічну картину світу.
Марк Розовський — особистість талановита, багатогранна й діяльна. Перелік його іпостасей доволі розлогий: драматург, письменник, режисер, театральний діяч, керівник театру, артист. А ще він людина дуже дотепна, звик до того, що його часто плутають із режисером, художнім керівником Московського Ленкому Марком Захаровим, Розовський, чуючи помилку у своєму по-батькові, одразу пропонує: «Називайте мене просто — Марк Захарич»! Якось, іще замолоду, Марк Григорович Розовський поїхав на одне молодіжне будівництво й на зустрічі з тогочасним комсомольським активом приймав вітання з приводу своєї успішної роботи. Він, було, зрадів, що люди, не надто близькі до театру, знають його, та коли почув перелік називаних творів, внутрішньо скис, бо це були п’єси Едварда Радзинського. За словами Марка Григоровича, переконувати комсомольського діяча, який вирішив продемонструвати ерудицію, в Розовського не повернувся язик, так і довелося йому добувати подію в променях чужої слави, слави Радзинського (до речі, свого однокласника). Щоправда, приїхавши до Москви, зустрівши колегу та друга, негайно розповів йому про конфуз і був здивований, коли Радзинський вигукнув: «Не переймайся! Адже й мені не раз доводилося приймати вітання за твою п’єсу «Історія коня»!..
З РУЧКОЮ В РУКАХ
Одна з надзвичайно важливих складових творчих досліджень Марка Розовського — дослідження творчості Антона Павловича Чехова. Практичне й теоретичне. Режисер втілював на сцені й літературну, й драматургічну спадщину письменника, розробляв цю тему скрупульозно, ретельно, вкрай професійно. Розмірковував над феноменом таланту Чехова і з ручкою в руках, прагнув осягнути його світ і викласти своє бачення в літературних нотатках. Так була створена книжка Марка Розовського «До Чехова...».
— Це не літературознавчі нотатки фахівця «з Чехова», книжка виникла з двох джерел: із «Режисерського зошита», до якого інколи вдавалося записати деякі зауваження, та з домашнього магнітофона, на якому час від часу фіксувалися весь сумбур і плутана недорікуватість моєї усної мови, — зізнається М. Розовський. — Усе це робилося виключно для себе, як необхідний етап підготовчої роботи до постановок вистав, але коли вони вже були зроблені, мені здалося можливим щось відкрити у своїй спробі розпізнати Чехова у літературний спосіб. Так я вирішив зібрати весь матеріал у книжці. Я читав і перечитував Чехова, будь-яке читання є процесом творчим, а отже, суб’єктивним, або, краще сказати, індивідуальним, та при цьому він може виявитися корисним і іншій людині. Тому мені захотілося поділитися у своїй книжці тим, що під час читання Чехова виникало в мені самому. Йдеться про асоціації, що народжуються словом класика. Киньмо камінчик у воду — підуть кола. Це і є кола асоціацій. Перше коло — очікуване і зрозуміле. А ось друге... п’яте... дев’яте... Чеховський текст специфічний саме великою кількістю цих кіл. Найпростіше тут обертається багатозначним відгуком — із перетинів видимих і невидимих ліній створена найскладніша архітектоніка драми, яка у Чехова має свою обов’язковість, вибудуваність, таємницю.
ІМПРОВІЗАЦІЇ В ЗАЛІ
— Ваша книжка складається з трьох розлогих, фундаментальних частин: «Бесіди про «Вишневий сад», «Читання «Дяді Вані», «Спати хочеться». Рішення». Одним із найбільш трагічних оповідань — «Спати хочеться», докладний розбір якого ви робите літературно, закінчується ваша вистава «Лікар Чехов», ви навмисно прагнули такого сумного фіналу вистави?
— Так, мені хотілося закінчити цю розповідь про особистість Чехова на високій пронизливій ноті. «Лікар Чехов» — перший програмний твір «Театру біля Нікітських воріт». Це наше звернення до Чехова як до джерел, як до начала начал. Загальна ідея — дослідження теми приниження людини, її обділеності в цьому світі, незахищеності. Маленька, самотня людина — сам на сам із глобальними й водночас особистими проблемами. Тут можна знайти відгук у будь-якого глядача. А в нашому театрі глядач — головний і найперший постулат. Оповідання, з яких складається вистава, різні, часом цілковито протилежні за настроєм, однак об’єднані єдиним духом. Завжди, в будь-якій аудиторії, на «ура» проходить оповідання «Унтер Пришибеєв». Воно епатує, є відверто різким, розрахованим на взаємодію з глядацькою залою. А в таких сценічних конструкціях завжди можливі несподівані варіанти, артистові потрібно миттєво реагувати й бути готовим до будь-яких несподіванок. Звичайно, у виконавця є кілька варіантів реагування, проте бувають випадки зовсім неймовірні. Ось випробування для актора, наскільки він внутрішньо гнучкий і творчо винахідливий. Під час Чеховського фестивалю в Ялті я почув, напевно, найбільш комічну відповідь глядача на грізне запитання унтера Пришибеєва (актор Юрій Голубцов): «Що скажеш?!». Пришибеєву, що наступав, розгублений глядач вигукнув: «Гітлер капут!». Це було несподівано. Ось такими непрограмованими митями й цікава вистава «Лікар Чехов». А взагалі я дуже люблю працювати зі своїми артистами. Вони в мене неодноразово перевірені у дії, мені легко репетирувати, бо ми розуміємо одне одного з півслова. Про «Спати хочеться» скажу, що бували випадки на виставі, коли вразливі глядачки навіть непритомніли після цього оповідання. Ми були дуже здивовані, проте ось такий вплив чеховського матеріалу, який я вважаю вершиною психологічного польоту його слова, думки, переживань. Я вигадав таке роздвоєння особистості Варьки — дівчинки-підлітка, її грають дві актриси. Вийшло таке собі вібруюче багатство безвиході, трагізму, високого напруження почуттів, і це втягує у свою орбіту глядачів. Коли я ставив вечір, присвячений 100-річчю Антона Чехова у МХАТі, то вирішив закінчити його сценою «Спати хочеться». Олег Єфремов був проти, та мене підтримав Олександр Свободін, і я зробив таку режисерську побудову вечора. Результат переконав Єфремова у вірності саме такого фіналу, він вийшов дуже пронизливим, щирим...
— Марку Григоровичу, з якими почуттями ви та ваші актори працювали на сцені уславленого Ялтинського театру?
— Скажу від імені всіх акторів: у нас був великий захват від виходу на цю сцену. Сцену, де виступали славетні попередники, яка знала самого Чехова. Театр чудово відреставрований, доглянутий, чепурний, увесь якийсь святково-світлий. Глядацька зала сприяє особливому психологічному звучанню вистав. Акторам неймовірно комфортно, затишно тут працювати, відчувається підзарядка від близькості глядачів, виникає взаємне задоволення від енергетики цієї зали. Мені б дуже хотілося приїхати сюди на гастролі й показати ялтинцям кілька наших вистав, гадаю, це станеться невдовзі.
«НЕ ШТОВХАЙТЕСЯ, ВСІМ МІСЦЯ ВИСТАЧИТЬ!»
— Про вас кажуть — «невгамовний Марк», ви дуже діяльна людина, яка не заспокоюється. Ви багато чого досягли, але творчого бігу сповільнювати, мабуть, не збираєтеся?
— До мене все прийшло з певним запізненням: театр, режисура, власна справа, визнання, тому я кваплюся надолужити. Кваплюся жити активно й діяльно. Багато ставлю? Так, я вважаю, що режисерський м’яз повинен бути добре накачаний, аби вийшли хороші вистави, їх треба ставити, ось і з’являється багато вистав. Ще й сам устигаю грати на сцені. Ось нещодавно відбувся мій акторський дебют у виставі «Кінець гри» за Олександром Кабаковим, яку поставив у нашому театрі внук Георгія Товстоногова. Я працюю сім днів на тиждень без вихідних і відпустки вже багато років поспіль і все одно вважаю, що мало встигаю. Крім театру, веду акторський і режисерський курси в Інституті Російського театру, пишу. Світ театру різноманітний, багатоликий. Мені подобається вислів Антона Павловича: «Не штовхайтеся, всім місця вистачить»! Я щиро сповідую цей принцип. У своєму бажанні займати свою нішу й робити власне мистецтво мені подобається культивувати те, що властиве саме мені, моєму внутрішньому світу. Одна з моїх характерних рис, режисерських — уміння з несценічного робити сценічне. Це багато в чому стосується сценічного прочитання Чехова, якого я визначаю як своєрідну театральну семіотику, що займається пошуком значень слів за повного приховання цих значень. Цей письменник увесь складається з загадок, і відгадувати їх належить іще багатьом поколінням людей театру.
