Те, що відбувається нині в нашому земному українському
житті — не дуже привабливе і надто далеке від будь-яких уявлень про високе
і прекрасне. Вже стало, мабуть, банальністю і загальним місцем: негарно,
нікчемно живемо. Дивно, що у когось взагалі ще з'являється хоч якийсь потяг
до «мистецтва і культури». Це — чудовий сам по собі, досить мужній вибір.
Проте є ще вищий рівень протидії — коли не просто служиш створенню краси,
а ще й навчаєш цьому інших. Коли це навчання в нашому світі, який складається
з найрізноманітніших важких дахів і дашків, якими накрито, здається, все,
приймає форму якогось острова, території, де панують дещо інші, ніж у «даховій»
дійсності, закони. Власне, ця територія є і в Києві, і навіть далеко ходити
не треба. У Київському будинку художника, на шостому поверсі, діє справжня
Художня студія. Ну і що з того — хіба мало художніх студій? Так, по- перше,
мало. Після багатьох десятиріч показушного існування системи худсамодіяльності,
Палаців піонерів з їхніми гуртками все немов відійшло в небуття. Разом
з казенщиною пішло й те, навколо чого казенщина існувала — можливість красивого,
творчого дозвілля для всіх бажаючих. По-друге, ті нечисленні студії, що
нині діють, спрямовані передусім на виживання. Навіть без огляду на ціну
навчання, внутрішній зміст теж вельми підпорядкований буденщині: навчають
переважно тому, що може знадобитися для заробітків — дизайну, моделюванню
одягу, кераміці, всіляким художнім промислам — тому, чим можна собі на
хліб заробити. Студія при ЦБХ займається найбільш збитковою і непотрібною
з цієї точки зору справою — навчає «чистому», класичному живопису, основам
малюнка, композиції — коротше кажучи, всьому тому, від чого вся наша початкова
освіта дружно відмовилася. Директор студії Микола Грох сам не дуже розуміє,
що його підштовхнуло очолити таку невдячну справу — відносно благополучне
творче «закопування» себе у своїй майстерні раптом змінилося дуже неспокійним
видом діяльності. Турбот і справді чимало, тому що, як висловився Микола
Никифорович, «у нас щось середнє між церквою і швидкою допомогою». При
цьому в студію не тільки мами ведуть своїх дітлахів. Є всі вікові групи,
від 4,5 до 60 років, ідуть сюди і школярі, і студенти, бувають навіть дипломати
— тут сиділи смиренно біля мольберта, наприклад, французький та іспанський
консули. Діти тут розкріпачуються і починають малювати таке, що тільки
сниться найшаленішим модерністам, а дорослі — «з ними як по лезу» — зітхає
пан Грох — нарешті починають робити те, про що мріяли все життя. Тобто
— малювати. І власне самодіяльністю не обмежується — кожен десятий студієць
готується до вступу до спеціалізованих художніх шкіл та академії, з цієї
десятки кожен восьмий — успішно вступає. Секрет простий — при дійсно хорошому
підборі педагогів, тут навчаються азбуці живопису, одержують той базис,
із яким можна потім сміливо кидатися у будь- які «ізми» — адже, за словами
Миколи Никифоровича (який, до речі, веде одну з найскладніших груп — 12—
13-річних підлітків), «спочатку людину треба навчити читати, і тоді їй
будуть до снаги які завгодно книги». І хоча черга на прийом в студію —
з півтри сотні чоловік, щомісячна плата за навчання вже довгий час тут
залишається незмінною — ледь більше 40 гривень, і це теж принципова позиція.
Розповідати про цю студію можна багато. І про те, як учні-дошколята зачарували
серйозних дядечок-хірургів із клініки Амосова. І про різноманітні задуми
і прожекти її директора. І — окремо — про живопис її дітей. І про проблеми,
з якими навіть цьому, величезними зусиллями відвойованому острівцю мистецтва,
доводиться стикатися. А втім, саме тут, як мало де, справджується прислів'я:
краще один раз побачити... Просто прийти — і подивитися на ці картинки,
на цих закоханих у малювання дітей і дорослих. І, можливо, приєднатися
до них.
