Вдруге приїздить до Києва молодий талановитий франко-ізраїльський диригент Гаддіел ДОМБРОУНЕР. Вперше 2017-го — як учасник III Міжнародного конкурсу диригентів імені Стефана Турчака. Тоді він здобув найвищу перемогу — звання лауреата Першої премії та спеціальні відзнаки. Однією з них став приз Національного симфонічного оркестру України, який супроводжував увесь конкурс. У славетного колективу Г. Домброунер здобув найвищий рейтинг(причому таємним голосуванням), а також честь виступити за його пультом у філармонійному симфонічному концерті.
Нині Гаддіел прибув до Києва як запрошений маестро. Точний вибір оркестру підтвердив великий успіх концерту, який відбувся у Національній філармонії. У програмі звучала французька музика, а солісткою виступила зірка українського мистецтва — «Леді Скрипка» Богдана Півненко.
Нагадаю, спеціальну відзнаку конкурсу Г. Домброунер одержав також від Національної музичної академії України — запрошення диригувати одним із спектаклів оперної студії Академії — оперою Джузеппе Верді «Травіата».
Між репетиціями диригент знайшов ще час для того, щоб провести зі студентами НМАУ майстер-класи. Цікаво, що розпочалися вони з Третьої симфонії Бориса Лятошинського (!). Перед початком роботи Гаддіел попросив студента Богдана Івахіва сказати кілька слів про симфонію і порадив: якщо йому пощастить диригувати цей твір в інших країнах, обов’язково розповідати про нього (бажано мовою тої ж країни), оскільки цю музику зарубіжні слухачі не знають. (До речі, Гаддіел вільно володіє п’ятьма мовами і нині намагається спілкуватись українською.)
Гаддіел Домброунер народився у Франції. 2017 року здобув ступінь магістра в Інституті музики в Клівленді (США), отримавши до цього дипломи бакалавра диригента і кларнетиста в Академії музики і танцю в Єрусалимі (Ізраїль). Має низку нагород за гру на кларнеті. Нині живе і працює в Ізраїлі, хоч є також громадянином Франції. Незважаючи на молодий вік (особливо як для диригента), Г. Домброунер уже має досить великий послужний список: працював диригентом у Клівлендському оперному театрі, зараз — постійний резидент-диригент фестивалю «Music Fest Перуджі» (Італія), під його батутом грали оркестр Південно-Датської філармонії, Симфонічний оркестр СІМ, Молодіжний оркестр Філармонії Аліканте, Камерний оркестр Хорватії, оркестр Virtuosi Brunensis, Дунайський та Ашдодський симфонічні оркестри.
Нашу розмову ми почали з враження молодого маестро про Національний симфонічний оркестр України.
— Цим оркестром я був захоплений ще під час проведення конкурсу, власне, як і всі інші мої колеги-конкурсанти. Високопрофесійний колектив прекрасних музикантів! Цього разу я відчув це ще більше. Оскільки концертна програма складалася виключно із французької музики, на якій я зростав, добре знаю, розумію традицію виконання та маю власну уяву про її інтерпретацію, звісно, намагався все це донести на репетиціях, — розказав Г. ДОМБРОУНЕР. — Був просто вражений, наскільки швидко і точно реагували музиканти на прохання відтворити ті темброві колорити, світло-барви, ритмо-інтонаційні сплески, які мали передати особливості звучання цієї музики.
— Обов’язковим опусом для учасників фінального туру конкурсу була «Симфонієта» Євгена Станковича.
— Музика дуже яскрава і, звичайно, сучасна. Але, знаєте, я не роблю великої різниці між музикою минулою та нинішньою. Важливо, щоб це була музика, яка покликана торкатися серця, захоплювати виконавців і слухацьку аудиторію. У творі Станковича я почув певні риси традицій Шостаковича. А музика ще одного вашого композитора — Мирослава Скорика, яку слухав на конкурсі, очевидно, ближча до фольклорних принципів Бели Бартока і Золтана Кодая. Я буваю в різних країнах світу, і мені завжди важливо пізнавати й відкривати для себе мистецтво кожної з них. Тож мені було вельми цікаво дізнатися про українську музику. А вона мені видається дуже цікавою, хоча б тільки з мого невеликого досвіду.
— Свій перший майстер-клас у НМАУ (їх відбулось кілька) ви розпочали з Третьої симфонії Бориса Лятошинського. Чим привабив цей твір?
— Ця музика глибока, концептуальна, трагічна за своїми образами, досконала за драматургією. Для мене вона нагадала драматичні й епічні традиції класиків — Мусоргського, Чайковського, мого улюбленого Рахманінова, а також Шостаковича, Прокоф’єва. Але, на жаль, вона теж невідома за межами вашої країни. І це проблеми промоції музики: насамперед, немає в обігу нотного матеріалу, звукозаписів. Для того щоб про неї дізналися, потрібно вашим оркестрам, якщо вони вирушають на гастролі, обов’язково включати її в програми концертів. Хоча в музичному світі користуються успіхом українські співаки і хори, але зовсім невідома творчість українських композиторів.
— Що можете розказати про сучасних композиторів Ізраїлю?
— О, вона теж цікава та яскрава. Ось кілька імен, які одразу ж згадаю: Марк Лаврі, Еден Партош, Міхаель Вольпе, Цві Авні, Урія Боскович, Пауль Бен-Гаім — найбільш відомий із ізраїльських композиторів на Заході. Ці й інші, про яких я тут не згадав, працюють також педагогами в наших музичних академіях. До речі, Цві Авні є ректором Академії музики і танцю в Єрусалимі, а Міхаель Вольпе очолює Спілку композиторів.
— Цікаво, як вам, молодому диригенту, вдається розв’язати проблему «працевлаштування»?
— Питання складне. Свій оркестр не маю можливості створити. Провідні оркестри очолюють маестро-метри, і молодим диригентам майже неможливо туди потрапити. Дозволити собі розкіш утримувати власного концертного агента теж не можу. Тож доводиться самому пробиватися, як і більшості молодим музикантам світу. Тому беру участь у конкурсах, шукаю можливості реалізувати себе у творчих проектах, оскільки не мислю себе без диригентського пульта. У березні знову лечу в Китай — диригувати місцевим оркестром. Але більшою мірою мене приваблює музичний театр, де також маю певні напрацювання і досвід роботи з операми Моцарта, Верді, Пуччіні. Нещодавно диригував в оперних театрах Єрусалима і Тель-Авіва оперу сучасного композитора Ейала Баата «Скажений індик», створену за біблійною притчею.
Музика Бориса Лятошинського глибока, концептуальна, трагічна за своїми образами, досконала за драматургією. Але, на жаль, вона невідома за межами вашої країни. І це проблеми промоції музики: насамперед, немає в обігу нотного матеріалу, звукозаписів. Для того щоб про неї дізналися, потрібно вашим оркестрам, якщо вони вирушають на гастролі, обов’язково включати в програми концертів. Хоча в музичному світі користуються успіхом українські співаки і хори
— На сході нашої країни уже кілька років триває війна. Деякі молоді виконавці не ризикують брати участь у конкурсах за нинішніх умов. Чи не мали ви певний острах їхати в Україну?
— Як і в більшості країн світу, в Ізраїлі добре відомо про ситуацію в Україні. Я також знав і багато чув про революційні події на Майдані, які в різні роки відбувалися в Києві, знав, що у вас неспокійно. На жаль, я маю досвід своєї Батьківщини, де теж роками триває напруження і небезпека... Втім, як і більшість моїх співвітчизників, я живу нормальним життям, мрію про творчий поступ, про подальший професійний рух.
— 9 лютого ви станете за пульт Оперної студії НМАУ і будете диригувати «Травіату». Постановником цього спектаклю був видатний співак і режисер Дмитро Гнатюк. Нині цю виставу веде молода талановита режисерка, вихованка Академії Юлія Журавкова.
— Так, наразі тривають репетиції. Мені особливо цікаво працювати з молоддю, оскільки й сам ще досить молодий і набуваю досвід. Постановка є, так би мовити, класичною. Всі провідні партії співають студенти Академії, чудові голоси — Ангел Георгієв (Альфред), Маріам Равашдех (Віолетта), Олег Кеуш (Барон), Валентина Плужнікова (Флора), яка нещодавно стала, як мені сказали, лауреатом престижної премії молодих вокалістів у Іспанії...
Сподіваюсь, що співпраця з Академією і з українськими музикантами буде продовжуватися. Принаймні, маю вже запрошення на 2020 рік від Львівської філармонії про співпрацю з оркестром ІНСО, маю пропозицію також від Національного ансамблю солістів «Київська камерата».
