Писання щоосені про чергову «Молодість» з її недоліками і досягненнями є в певному сенсі рутиною. Бо і недоліки, і успіхи з року в рік одні й ті ж, і вони досить точно відбивають ситуацію з кінематографом, а також з культурною політикою в країні. Ось навіть доводиться переходити до такого собі актуального канцеляриту.
Але цьогорічна «Молодість» потішила певним порушенням традицій. Не надто значним, але помітним.
Змінили місце проведення. Не від гарного життя, звісно: Будинок кінематографістів заломив таку оренду, що дешевше вийшло провести все у цілком приватному мультиплексі «Ультрамарин». Ну, то вже справа давно відома — Будинок кіна завжди прагнув мати якнайменший стосунок до кіна як такого. Тільки зайвий клопіт з тим кіном. Краще здавати все те діло в оренду дрібним торговцям, що продають різний китайсько-турецький непотріб, а задля імітації процесу влаштовувати фестивалі японської анімації (без перекладу). Втрата була в атмосфері: усе ж з прокуреними гамірними коридорами будівлі на Саксаганського не порівняються металопластикові інтер’єри навіть найсучаснішого кінотеатру. Але, водночас, таки дуже приємно подивитися фільми в опалюваному залі, на доброму екрані, зі звуком, пропущеним через сучасну «Долбі»-систему, а не через старий брухт. А також зайти між сеансами в нормальний туалет, а не в замизканий сортир. І не протискуватися через юрмище довколамистецької п’яної тусовки, котра забиває місця за себе і за того хлопця.
Але якщо з місцем локації фестивалю все не так однозначно, то суто кількісний привід для втіхи з’явився нарешті у вітчизняних кінематографістів. Адже у всіх трьох конкурсах брали участь аж шість українських фільмів, у тому числі один повнометражний. Більше того, знайшлося і кому дати приз: переможцем у цьому маленькому внутрішньому змаганні представники Одеської кіностудії, котра і започаткувала нагороду, визнали ліричну короткометражку «Оксамитовий сезон». Тепер у її режисера Олександри Хребтової з’явиться можливість здійснити мрію будь-якого початківця (а в початківцях у нас, на жаль, ходять інколи все життя) — зафільмувати свій повнометражний дебют в тій-таки Одесі.
Якщо відійти від суто домашніх справ, то варто зазначити ще одну втішну особливість цьогорічної «Молодості» — насправді різноманітну і сильну конкурсну програму. Причому це стосувалося всіх трьох категорій: і студентських робіт, і короткого, і повного метру, а такого на «Молодості», принаймні протягом останніх кількох років, ще не бувало. Тобто вдалося не тільки знайти хороші фільми, а й привезти їх на фестиваль, інколи навіть з режисерами.
Студентська програма справляла враження дуже зрілої, так би мовити, дорослої. Австралійський «Рятівник» (режисер Пітер Темплман) — дуже дотепна і трохи похмура міні-комедія про молодого розповсюджувача Біблій, що заплутався між любов’ю до дорослої жінки та відданістю своїй справі. «Млинок» (Умеш Вінаяк Кулькарні, Індія) — неореалістична стрічка, що за продуманістю сюжету, грою акторів і цілісністю історії не поступається будь-якому повному метру. Запам’яталася також витончена психологічна драма «Все буде» (Магдалена П’єта, Польща), розіграна в декораціях нічного готелю. Уразила публіку пронизлива історія «Кролики та ведмеді» (Хіо Джеонг Кім, Корея). Кожний з цих фільмів міг би отримати головний приз у своїй номінації. А журі зупинилося на ізраїльській «Наступниці» (Талья Лаві), саме її визнавши кращою студентською стрічкою.
Події «Наступниці» розгортаються у середовищі, настільки ж незвичному, наскільки унормованому: в жіночих казармах ізраїльської армії. Наступницею є дівчина-новобранець, котра повинна заступити вже досвідчену товаришку по службі, яку переводять на нове місце в столицю. У новенької виявляється схильність до самогубства. Перехід на нову службу ускладнюється, і протягом майже 20 хвилин екранного часу спостерігаємо за цими стосунками відштовхування-притягнення між двома жінками. І трагічна розв’язка, і примирливий фінал, за всієї простоти історії, дійсно запам’ятовуються, не в останню чергу завдяки хорошій роботі і акторок, і режисера.
Якісних робіт вистачало і в короткометражному змаганні — як той же «Оксамитовий сезон». Але поза конкуренцією опинився румунський «Марілена з П7» (режисер Крістіан Немеску, на жаль, помер незадовго до фестивалю). Цей фільм за сюжетом можна було б охарактеризувати, як роман- виховання. Перша закоханість 13-річного розбишаки спонукає його до просто-таки божевільних вчинків, наприклад, угнати тролейбус, аби сподобатися предмету своєї пристрасті — красуні-проститутці Марілені. Історія тут розказана і, головне, показана так, що повністю вичерпується у фільмі, не лишається зайвих, порожніх місць у сюжеті або і режисурі, чим часто грішать фільми молодих режисерів. Дійсно майстерна робота, заохочена одразу двома нагородами: за кращу короткометражну стрічку та призом імені Іва Монтана кращій актрисі фестивалю — Мадаліні Гітеску за роль Марілени.
Але справжньою окрасою фестивалю став повнометражний конкурс. І такого точно ще досі не бувало. Скласти пристойну повнометражну конкурсну програму — то взагалі ціле мистецтво, а зробити так, щоб там було кілька просто професійних фільмів і два видатні — це вже справжній прорив.
На жаль, найкращим у цій категорії визнали фільм, який, на мою думку, таким не є. Маю на увазі російську «Ейфорію» (дебют театрального режисера і драматурга Івана Вирипаєва). Рівень претензій цього фільму — позахмарний: на трагедію з епічними пристрастями. Результат на екрані — зовсім інший, навіть за наявності кількох каліцтв та трупів. Коном є, зрозуміло, середньоросійські степи і лани, прорізані середньоросійською ж річкою. Все відзнято у стилі туристичного ТВ з крана чи літака. Діють же тут загадкові росіяни, що п’ють літрами, закохуються до смерті, ревнують так само. Все це актори старанно доповідають — не грають, а саме доповідають, супроводжуючи це певним набором жестів, як у серіалах. Сльозогінний скрипковий оркестр, що не замовкає ані на секунду, підсилює враження. Головне ж — жодної висоти, чи то жанрової, чи то смислової, там і близько немає. А є — банальна мелодрама з висмоктаним з пальця сюжетом, «мильною» грою акторів і нав’язливими намаганнями режисера бути поміченим. Фільм- матрьошка, так і не визнаний західною аудиторією, для якої, власне, і призначався.
Не мав особливих претензій «Orangelove» (режисер Алан Бадоєв) — перший український повний метр, що взяв участь у конкурсі «Молодості» за багато років. Тобто автори не позиціонували картину як подію десятиріччя, не створювали зайвого ажіотажу. Просто всі знали, що це буде ось те саме нове вітчизняне кіно, котрого так чекали.
Кіно дійсно нове. Тобто зроблене справді молодими людьми, що мають вже зовсім новий погляд на своє ремесло і не чіпляються за радянську спадщину, як більшість наших «метрів». На жаль, біди у цього фільму зовсім не нові, і цілком традиційні: слабкий сценарій, такі ж діалоги, невпевнена робота з акторами, коротке режисерське «дихання», коли ідей і відчуття ритму на весь фільм явно не вистачає. Але цілком провальним цей проект не назвеш. Оскільки дійсно вперше тут з’явилася своя якість зображення. Так, місцями це схоже на один великий кліп (Бадоєв і починав як кліпмейкер). Але зробити гарну, яскраву, сучасну, і справді професійну «картинку» (режисер — Ярослав Пілунський), ще й так, щоб вона не приїлася до останнього кадру, — на це дійсно ще ніхто з наших режисерів-повнометражників як молодих, так і заслужених, не спромігся.
Вищезгаданий високий середній рівень повнометражного конкурсу забезпечувався стрічками на кшталт угорського «Свіжого повітря», чилійсько-французької «Гри», німецького «Життя інших». Першу можна схарактеризувати як трагікомедію: режисер Агнес Кошич зі співчуттям спостерігає за життям небагатої родини, що складається з матері-одиначки та її бунтівної доньки. Показує, як кожна з них на свій лад бореться за своє щастя, зазнаючи маленьких щоденних поразок і отримуючи нечасті перемоги. Багато смішного, багато сумного, без зайвих слів — дуже пристойне кіно. Щодо «Гри», то безумовні переваги стрічки, яка в певних моментах наближалася до абсурдистської комедії, нівелювалися зайвою манірністю та претензійністю режисури Алісії Шерсон. Краще враження лишило по собі «Життя інших» (режисер Хенкель фон Доррен). Цілком реалістична політична драма на досі дражливу тему — спецслужби часів комунізму. Точніше, про одну з найжахливіших таємних поліцій східного блоку — німецьку Штазі. Не вдаючись до зайвих сентенцій чи псевдоісторичного оживляжу, фон Доррен втілює сюжет про спецслужбіста, що фактично вступив в боротьбу із системою так, що цій, майже неймовірній історії, віриш.
А найбільшою несподіванкою, та що там — сенсацією фестивалю — стали «13» грузинського режисера Гели Баблуані. Жанрово це — трилер, а якісно — одна з найвіртуозніших стрічок, яку довелося бачити авторові цих рядків. Баблуані неквапно розвиває події, поступово втягуючи в них глядача. А потім обрушує на зал справжню зливу насильства і напруги. Власне, кінематографічна напруга, яка ще має назву саспенс, — невід’ємна ознака майстерної режисури, а також хоча б мінімально захоплюючого фільму. Баблуані володіє саспенсом абсолютно, на хічкоківському рівні, всю другу половину фільму не дає аyдиторії розслабитися ані на мить, адреналін просто фонтанує... На жаль, «13» відзначило лише журі кіноклубів, віддавши йому приз «Дон Кіхот».
Нарешті, володарем Гран-прі був визнаний дійсно найкращий фільм фестивалю — «12:08. На Схід від Бухареста» (Корнеліу Порумбою), до того, втім, уже відзначений «Золотою камерою» в Каннах за кращий дебют.
Фільм, як і личить достойному твору, зроблений просто і врівноважено. Провінційне містечко, яке намагається згадати власну новітню історію і вирішити, чи була в них, в їхній глушині, революція 1989 року? Чим далі, тим на більший абсурд все це перетворюється. Апогею цей побутово-політичний цирк досягає у величезному епізоді телепрограми, котра і зводить всіх основних героїв разом в одному кадрі. Фактично, сходиться у суперечці вся Румунія. І лишається після того сумне, але не безнадійне відчуття. А в цілому тут — опуклі, гострохарактерні образи. Блискучі діалоги. Влучний гумор. Переконливі акторські роботи. Тож не все так погано у наших південно-західних сусідів, якщо в них молоді режисери знімають таке кіно...
Та і у нас не безвихідно. Але хоча «Молодість»-36 вдалася як ніколи, тривожне відчуття лишається. Чи будуть цьогорічні успіхи сходинкою, переходом до якісно нового рівня фестивалю? Чи це стане поодинокою вершиною у фестивальній історії, за котрою настане довгий і глибокий спад?
Хотілося б — перше. Адже «Молодість» у нас — одна...
