Остання "Молодість" змусила українських кіноманів ностальгійно зітхнути про фестиваль трирічної давності. Тоді у головному конкурсі - повнометражних фільмів - фігурували два дуже сильних українських дебюти - "Шамара" Наталі Андрійченко (???) та "Співачка Жозефіна й мишиний народ" Сергія Маслобойщикова, а протистояла їм не менш "крута" російська "Ліміта" Дениса Євстигнєєва. Сьогодні в наслідок очевидного зміцнення міжнародного авторитету фестивалю й розширення його кінегеографії, частка участі України та її найближчих сусідів у ньому дуже зменшилася.
Єдиним нашим гідним представником цього року був неігровий хронікальний опус Ігоря Малахова "Своя доля. Сон". Фільм, безумовно, стане явищем не тільки українського кіно, а й культури взагалі. Автору вдалося скомпонувати з епізодів кінохроніки вражаючий образ нашої історії, але - не висвітлити його зрозумілою філософською ідеєю. Напевно, тому фільм Малахова було відзначено дипломом фестивалю, а приз у категорії неігрових картин отримала стрічка американця Майкла Двосса "Куди поділося назавжди?" Що також заснована на хроніці - однак не цілого народу, а лише однієї родини, вона відзначалася безпосередністю зображення й водночас його глибоким тлумаченням.
Це було, мабуть, єдине рішення журі, яке не викликало нарікань серед пересічних глядачів й учасників фестивалю. Традиційна для "Молодості" розбіжність смаків експертів і публіки вже нікого не дивує, а навпаки, створює особливу атмосферу інтриги фестивалю. Так безперечним лідером симпатій глядачів у конкурсі студентських стрічок стала російська чорно-біла притча "Фотограф" Олександра Котта. Проте журі віддало перевагу кольоровій "Суміші" болгарина Валентина Валчєва з її кліповою стилістикою. І навіть зуміло знайти в слабкішій, ніж у минулі роки, студентській програмі володаря Гран-прі. Дебют австралійки Донни Сван "Скад", безумовно, - один із кращих фільмів на нинішній "Молодості". Півгодинний сюжет про юну дівчину Таше, яка ненавидить власну матір, захоплюється боксом і за кілька днів набуває й утрачає свого першого друга, вразив своїм внутрішнім трагізмом і свободою режисерського дихання. І все-таки фільм не здається відкриттям, гідним Гран-прі. Можливо, чесніше було б не присуджувати цього призу зовсім, як це сталося на "Молодості-94", оскільки справжнього художнього відкриття не виявилося у всій конкурсній програмі. Найсильнішою її частиною став конкурс короткометражних стрічок, як завжди прикрашений кількома яскравими й точними за формою французькими роботами. Хоча цього року вони всі, як на підбір, виявилися надто легковажними за змістом і явно поступалися картинам бельгійця Алекса Стокмана "Історія юнака, який спішить" і голландця Матийса Гейскеса "Людина на даху". Дві ці класичні короткометражні стрічки - із замкнутою оповіддю, оригінальним головним героєм, філософським і поетичним підтекстом, очевидно, здалися журі надто традиційними. Приз у короткому метрі отримала англійська картина "Недільні історії" Юроса Ліна, яку збудовано за принципом телеколажу з кількох житейських сюжетів.
Випереджаючи докори щодо убогості повнометражної конкурсної програми, дирекція "Молодості" послалася на відсутність кіноринку в Україні. Варті уваги фільми, справді, привозять на фестиваль не тільки з метою отримання призів, а й сподіваючись продати їх для закордонного прокату. Окрім того, не можна не враховувати загальне становище стагнації і самоповтору, в якому перебуває весь світовий кінематограф, що ніби завмер в очікуванні нових імпульсів для свого розвитку. Не дивно, що більшість із одинадцяти повнометражних картин залишили публіку індиферентною. Чи розчарували вторинністю своєї ідеї та її втілення - як грузинська історична сага "Ступені милосердя", німецька детективна мелодрама "Мати кілера" й польська "Афера". Справжнім проривом у цій одноманітній масі став фільм "Експрес, експрес" Ігоря Штерка зі Словенії. Теж не надто оригінальний за задумом - уже втретє поспіль у "Молодості" бере участь фільм, дія якого відбувається в поїзді, ніби підтверджуючи відкриту ще Люм'єром символічність цього виду транспорту для нашого століття. Однак глядачів (і навіть журі, яке відзначило фільм дипломом) підкупила майже наївна свіжість режисерського погляду на світ і сучасну молодь, щирість ліричної теми, розкритої майже без слів - за допомогою поглядів, музики, пейзажів. Деяка кострубатість "Експресу", певно, зумовила його програш у конкурсі бездоганному з художньої точки зору фільмові "Моє життя в рожевому" бельгійця Алена Берлінера. Глибоко емоційно й разом із тим іронічно автор розповів історію про семирічного Людовика, котрий почувається дівчинкою, зумівши побачити в ній вічну драму аутсайдера, що залишається вірним власній сутності, незважаючи на остракізм оточення. Однак надмірна "інфантильність" змушує бельгійський фільм балансувати на межі між серйозним, "великим", і так званим родинним кіно. І цілком природно засумніватися в його доречності в конкурсі фестивалю, середній вік учасників якого - тридцять років.
На щастя, відсутність справжніх кіноодкровень у конкурсній програмі частково компенсувала позаконкурсна. Переважно юна аудиторія "Молодості" поставилася з відповідною пошаною до ретроспектив класиків світового кіно Едварда Дмитрика й Ліндсея Андерсона. Та найбільший ентузіазм викликала ретроспектива 33-річного голландця Яна Кергофа, експериментатора від кіно і ніцшеанця за переконаннями, котрий шукає на осколках сучасної субкультури вільні прояви людського духу - в їх найбільш крайніх, навіть шокуючих формах. І, нарешті, одним із головних подій фестивалю став показ нової картини уславленого кіномага Пітера Грінуея "Нотатки біля узголів'я". Одне слово, як би там не було, а "Молодість" у нас - одна, вона завжди - свято і важкий вибір, і не любити її не можна.
