Світ дізнався про цю актрису після ролі в кіношедеврі французького режисера Луї Маля «Коханці» (1958). Моро грала звичайну буржуазну міщанку, яка від нудьги зраджує чоловіка у власному будинку з ледь знайомою людиною. На магічному епізоді прогулянки удвох у залитому місячним світлом парку її героїня абсолютно перевтілювалася: у довгому білому вбранні, простоволоса, з умиротворено-щасливою усмішкою вона здавалася втіленням Вічної Коханої. У фіналі, тікаючи зі своїм обранцем у хитких променях світанку, вона виривалася з обмеженого рутинного існування у величезний світ, де правлять доля і випадок.
На вершину слави Жанну Моро піднесла французька «нова хвиля» - покоління молодих режисерів, які відкинули глянцювато-комерційне «татусеве» кіно. Луї Маль і Жан-Люк Годар, Клод Шаброль і Франсуа Трюффо прагнули перенести на екран поезію нехитрих людських почуттів. Жанна Моро закономірно стала їхньою музою - потяг до бунту був притаманний їй із юності. Батьки-артисти мріяли бачити дочку респектабельною викладачкою ліцею, але, вперше потрапивши на спектакль «Комеді Франсез» у вісімнадцять років, у двадцять (небувалий випадок!) вона вже грала на найславетнішій сцені країни. А за чотири роки кинула її за покликом Жана Вілара, щоб узяти участь у створенні Національного народного театру. У Вілара в Авіньоні вона безліч разів помирала від кохання на грудях сліпучого Жерара Філіпа в класичних трагедіях Корнеля і Клейста. Однак інтуїтивно повіривши нікому невідомим новакам-режисерам, тут же з головою занурилася в стихію нового французького кінематографу.
Можливо, виразніше за все тип його героїні - жінки, незбагненно багата натура якої вимагає нескінченних метаморфоз, актриса виразила в ранньому фільмі Франсуа Трюффо «Жюль і Джім» (1962). Жінки Жанни Моро мінливі й не підвладні моралі, як сама природа - одержимі бажаннями, вони здатні на все. Перетворити чоловіка на маріонетку й холодно посмикувати за ниточки-почуття, як Єва в однойменному фільмі Джозефа Лоузі (1962). Віддатися коханому всім своїм єством і навіть після його смерті служити його ідеї, як героїня революційної трагікомедії Луї Маля «Віва, Маріє!» (1965). На мить пригріти невдаху-одинака й тут же його зрадити під натиском грубої влади, як співачка в «Процесі» (1962) Орсона Веллса. Або скоювати одне за одним витончені й безглузді вбивства, як месниця у детективі Трюффо «Наречена була в чорному» (1967).
Переступивши рубіж «бальзаківського» віку», Жанна Моро стає однією з найелітарніших актрис світового кіно. Розкуто-владна хода і м'які лінії фігури, чуттєво-скорботний рот і величезні очі, у яких немов застигло неприборкане бажання перемогти злигодні життя, нестримно приваблюють найвитонченіших кіномайстрів. Моро нарікають «інтелектуалкою», але її розум - це передусім жіноча інтуїція і майстерне володіння всіма чарами своєї статі. Влада сама по собі не потрібна героїням актриси (цю тему вона залишила молодшій співвітчизниці Катрін Деньов). І в кіно, і в житті Жанна Моро прагне передусім до особистісної свободи, можливості бути собою - наче йти за своєю долею, нехай навіть до згубного кінця. Так її Мата Харі, агент Н-21 з однойменного фільму, спочатку використовує спокусу як зброю, а потім майже свідомо стає її жертвою.
Знімальний майданчик завжди був для Моро не менш реальним виміром, ніж дійсність: її акторський і людський досвід завжди були нерозривні й вільно перетікали один в другий. Коли в 70-х у французькому кіно знову взяло гору комерційне начало, Моро випробувала себе в режисурі, потім на деякий час поїхала до Америки. У 80-х і 90-х її знову знімають - Ангелопулос і Брессон, Вендерс і Хамдамов. Вона двічі була одруженою, народила сина; своїх коханців, як і свої фільми (понад 90!), не колекціонує і не веде їм лік. На думку Жанни Моро, заміжні жінки не бувають щасливими і наша власна незалежність - найцінніший подарунок, який можна зробити близькій людині.
Нині, наближаючись до свого сімдесятиріччя, іноді з'являючись на екрані й на фестивалях, вона виглядає царственою жрицею світового кінематографу. Як і колись розкішні хвилі сивіючого волосся, обличчя в глибоких зморшках схоже на порізану бурями кручу. Але коли вона усміхається й пронизливо-мудрий погляд раптом виблискує дитячою цікавістю, розумієш: Моро - це море, завжди мінливе, бездонне, вічне.
