Міжнародний дитячий центр «Артек» часто називають територією дитинства, маючи на увазі, що її мешканці відгороджені від усіх труднощів, нісенітниць і протиріч нашого життя. Лише — сонце, море, ідеальна природа та безліч цікавих і захоплюючих речей, які діти мають осягнути впродовж швидкоплинної табірної зміни. Але виявляється, хоч як охороняй цю казкову країну (а це робиться дійсно з усією ретельністю, й охоронці порядку трапляються на кожному кроці), від «дорослої» дійсності нікуди не дітися.
Взяти хоча б традиційний, сьомий, міжнародний дитячий кінофестиваль «Артек», який цього року, як ніколи, реально був під загрозою зриву. І навіть магічна, хоча й мало кому зрозуміла, формула «фестиваль проходить під патронатом Президента України» не могла уберегти артеківський кіноогляд від фінансових і організаційних труднощів. Щоправда, в «Артеку» про труднощі говорити не люблять, але вони, на жаль, є. І в стихійному, явно випадковому підборі фільмів, і в нечисленності (порівняно з минулими артеківськими часами) гостей, і їхньому переважно ретроскладі.
Проте я жодним чином не хочу применшити заслуги артеківського керівництва в тому, що такий фестиваль в принципі проводиться. Це чудово. Чудово, що діти протягом тижня можуть досхочу надивитися кіно на великому екрані. Мало сучасних картин? Зате надміру радянської кінокласики, на яку, до речі сказати, юні глядачі реагували вельми бурхливо. І якщо в перші фестивальні дні для них існували лише два кумири, за якими вони ходили юрбою, вимагаючи автографів і спілкування, — Леонід Якубович, який завітав до «Артека» на півтора дня, і Володимир Бистряков («Це він анекдоти по телевізору розказує!»), то через певний час діти, схоже, не без подиву виявили, що існують не лише телевізійні герої. І Робін Гуд (Борис Хмельницький), який уже неабияк постарів, і досить ще бадьорий товариш Сухов (Анатолій Кузнєцов) викликали неабияке дитяче захоплення. Додайте до цього гарну анімаційну програму, яку за традицією готує фестиваль «Крок», можливість безпосереднього спілкування дітей і кінематографістів, яке в «Артеку» називають по-солідному — майстер-класами, і стає зрозумілим, що такий, на жодний інший не схожий, фестиваль — справа дуже добра. І буде шкода, якщо кіноогляд зачахне. А таке відчуття часом виникало.
Цей фестиваль некомерційний. Він існує на кошти «Артека» та НТБ за підтримки спонсорів, які, як засвідчив нинішній рік, особливою активністю не відзначаються. Що стосується підтримки держави, то на неї МДЦ «Артек» і не розраховує, оскільки є ринковим, а отже цілком самостійним підприємством. Більше того, генеральний директор Міжнародного дитячого центру Михайло Сидоренко не втомлюється повторювати, що на ринку дитячих культурно-оздоровчих установ «Артек» цілком конкурентоспроможний. І головна його особливість, якщо хочете, фірмовий знак — велика кількість різноманітних тематичних змін і відповідно фестивалів (тут і музика, і балет, і екологія, і космос, і бог знає що ще). Мовляв, «Артек» пропонує педагогічний продукт, а потенційні покупці вільні вибирати. Все було б добре, але ж очевидно, що обійняти неосяжне навіть МДЦ не в змозі, незважаючи на найвищий патронат, який, як досить обтічно пояснив пан Сидоренко, «допоміг нам вирішити деякі питання». «Чи не варто сконцентрувати зусилля на декількох пріоритетних напрямах, а від чогось відмовитися?» — цікавилися журналісти на зустрічі з генеральним директором. Але від жодного зі своїх витворів «Артек» відмовлятися не хоче. Що ж, це можна зрозуміти. А от прийняти...
Отже, якщо виховний і, головним чином, емоційний бік фестивалю питань не викликає, то змістовний, насамперед конкурсна програма, — безліч. Причин декілька. По-перше, унікальний артеківський кіноогляд не зареєстровано в міжнародних фестивальних каталогах. Отже, він нібито й є, а нібито й ні, тобто фільми сюди потрапляють за знайомством і особистими зв'язками, а ніяк не офіційним шляхом (це до питання про те, чи варто спрямовувати зусилля на пріоритетні напрями). По-друге, надії на кінопродукцію країн СНД теж перестали себе виправдовувати, оскільки фільмів для дітей і про дітей тут практично не знімають. От і потрапляють у конкурс фільми на кшталт «На жвавому місці», який має стосунок до дитячого фестивалю лише в тому сенсі, що більш інфантильно-попсову екранізацію класики важко собі уявити. Не менший подив викликала ще одна конкурсна картина «Юкка» — на рідкість нединамічне кінодійство, яке розвалюється на частини і яке творці всіма силами намагаються втиснути у форму кримінального бойовика. Найсумніше для мене полягало в тому, що діти назвали «Юкку» найзахоплюючим фільмом, а виконавців головних ролей — Олену Яковлєву та Ігоря Бочкіна — найкращими актрисою та актором, юну Юлію Чернову (пам'ятаєте її в картині «Бідна Саша»?) — найкращою дівчинкою-актрисою.
Власне, артеківським глядачам (а всі вони й складали журі) вибирати, повторюю, особливо не доводилося. Була дуже цікава киргизька картина «Бешкемпір», минулого року номінована на «Оскара». Вона удостоїлася звання «Наймудріший фільм», а виконавець головної ролі Мірлан Абдикаликов — «Найкращий хлопчик-актор». Це — авторське кіно, такий собі своєрідний киргизький «Амаркорд», спогад режисера Актана Абдикаликова про своє дитинство в глухому киргизькому селі. І нарешті, мабуть, єдиний фільм, який найбільш відповідає дитячому фестивалю, — «Остання спроба Софії», виробництво Ісландія—Норвегія. Історія 12-річної Софії, яка випадково дізнається, що її батько живе зовсім не далеко за кордоном, а в одному з нею місті, але про існування дочки навіть не підозрює. Смішна й сумна історія про дитячу самотність. Самотність серед цілком благополучного й ситого життя, серед гучного й байдужого міста. Кіно зроблено по- скандінавському розмірено, історія розповідається неквапливо. Просто — радянське кіноретро. І до речі, саме воно по-справжньому зачепило таких різних і дуже сучасних мешканців нинішнього «Артека». «Остання спроба Софії» удостоїлася відразу двох нагород — «Найдобріший фільм» і взагалі «Най-най».
* * *
Фестиваль завершився. Закриття було, як це водиться, розкішним, гучним, з музикою, танцями й піснями дітей, з довгими промовами офіційних мужів, з грандіозним феєрверком. Було сумно. Чи доведеться ще сюди приїхати? Чи вистоїть фестиваль? Чи виживе кіно взагалі? І тут я згадала розповідь режисера та актора Ігоря Черницького, до якого після майстер-класу підійшов 15- річний хлопець із Сімферополя. «Візьміть мене зніматися у свій наступний фільм, — попросив він. — У мене вийде». Ігор став пояснювати, що невідомо коли йому вдасться запуститися з новою картиною. Та й взагалі, мовляв, кіно сьогодні — це справа невдячна, прогодуватися з цього важко. Але його юний співрозмовник був непохитний: «Я все одно буду зніматися в кіно». А й справді, поки не переведуться такі настирливі, кіно буде. Це факт. Чи буде кіно в «Артеку»? Не знаю. Але дуже хочеться.
