До Києва відомий письменник, член Французької академії, кавалер ордена Почесного легіону, лауреат Гонкурівської премії приїхав на презентацію документального фільму «Російське коріння, або Одного разу в Оренбурзі», знятого українською студією «Інтерфільм» і показаного в рамках кінофестивалю «Молодість». За словами режисера стрічки Олени Фетисової: «Фільм розповідає про чотирьох героїв — знаменитого мексиканського художника Володимира Кибальчича (Владі), легендарного французького письменника Моріса Дрюона, геніального віолончеліста Мстислава Ростроповича та відомого політика Віктора Черномирдіна. Їх усіх об’єднує одне — Оренбуржя».
Батько Дрюона Лазар Кессель — уродженець Оренбурга. А його бабуся походила з відомої в Оренбурзі купецької сім’ї Леск, яка володіла у XIX столітті великими магазинами універсального призначення. В юності Моріс узяв прізвище свого вітчима Дрюона. Саме під ним він увійшов спочатку до французької, а потім і до світової літератури. Популярність прийшла, коли він, учасник антифашистського опору, написав «Пісню французьких партизанів». Світову славу письменнику принесли трилогія «Володарі світу цього», за першу частину якої він отримав Гонкурівську премію, а також цикл гостросюжетних історичних романів «Прокляті королі». У колишньому СРСР його книги видавалися мільйонними тиражами.
До речі, не всі знають, що «Французька вовчиця» — один із найпопулярніших дрюонівських романів серії «Прокляті королі» — ми читали в перекладі відомого російського дипломата Юрія Дубініна. Юрій Володимирович переклав цей роман у 60-і роки. Популярність «Французької вовчиці» у читачів була такою величезною, що книга витримала кілька десятків видань. За дрюонівськими романами люди відстоювали довгі черги. У ту радянську пору, щоб стати власником захоплюючої книги, доводилося здати 20 кг макулатури, отримати талончик і тільки потім купити роман... Як пригадує Дубінін, він познайомився з Морісом Дрюоном уже будучи в ранзі Посла СРСР у Франції. Дипломат і письменник не лише подружилися, але завдяки Юрію Володимировичу вдалося вирішити досить непросте питання з дрюонівським гонораром (тоді авторські права іноземців у нас не особливо дотримувалися). А завдяки допомозі Дубініна Дрюон все-таки отримав гонорар. Звичайно, суми, які отримував він на Батьківщині і в 30 країнах світу, де видавалися його романи, не порівняти з тим — «радянським гонораром», але як кажуть:«Хоч вовни жмут»...
«МИНУЛЕ СТОЛІТТЯ СТАЛО ВЕЛИКИМ ВИПРОБУВАННЯМ ДЛЯ БАГАТЬОХ НАРОДІВ»
Серед мого численного коріння є й росіяни: сім’я Кессель — з Уралу, — сказав Моріс Дрюон. — У моєму роду є й бразильське, і еквадорське коріння... Мій батько емігрував разом зі своєю сім’єю після Жовтневої революції з Оренбурга. Батько помер дуже рано, йому було всього 20 років... А про Оренбург багато розповідав мій дядько, письменник Жозеф Кессель. Він з теплотою згадував, що до революції в Оренбурзі мирно уживалися люди різних конфесій, захоплювався красою православних храмів, мінаретів та мечетей. Дядько розповідав про каравани з верблюдами, які приходили зі Сходу з килимами, з шовком... В оренбурзьких архівах збереглися записи про торговельну діяльність нашої сім’ї. Вона володіла мережею магазинів не лише в Оренбурзі, але і в Ташкенті, Самарканді. Наша сім’я належала до купецького стану. А мій дід та ще багато родичів займалися лікарською практикою. З 5 років я мріяв побувати в «родовому гнізді». Але довелося 80 років чекати, щоб здійснити цю мрію. Два роки тому я вперше побував на землі предків, і та поїздка приголомшила — там досі зберігся наш фамільний будинок.
Я зараз пишу мемуари. Звичайно ж, до них увійдуть розділи й про Оренбург. Взагалі в колишньому СРСР я був сім разів. Уперше приїхав в останній рік життя Сталіна. Потім бачив вашу країну за Хрущова, Брежнєва, Горбачова, познайомився з Президентом РФ Єльциним, Путіним.
— Пане Моріс, ви вже приїжджали до України. Коли це сталося вперше? Які ваші враження від нинішнього візиту?
— Я вперше побував в Україні у 1961 році. Причому ту поїздку можна назвати великою подорожжю, оскільки від Ленінграда (нині Санкт-Петербурга) на автомобілі я з другом доїхав до Одеси. Я пригадую свої враження від українських пейзажів — просторі поля, схожі на море, і дуже привітні люди, з якими мені довелося спілкуватися. До речі, в ту поїздку я зробив крюк і заїхав до Тульської області, побував у Ясній Поляні — музеї Льва Толстого. Цього письменника я вважаю Богом у літературі. Я прочитав усі його твори і, знаходячись у колишньому СРСР, скористався нагодою, щоб поклонитися його могилі, на власні очі побачити, де жив і де створював геніальний письменник свої твори...
Мені дуже сподобався Київ, але, мені здається, що зараз він став ще красивішим. Цього разу я побував у Софійському соборі та Києво-Печерській лаврі; зустрівся з колегами — українськими письменниками Борисом Олійником та Олександром Сизоненком; поспілкуватися з дипломатами, політиками та діячами культури на вечері в Російському посольстві; з кінематографістами фестивалю «Молодість». Ви знаєте, коли я дивився фільм «Російське коріння...», то ніби знову побував на землі своїх предків.
— Ви сказали, що пишете мемуари. Який період вони охоплюють? Адже ваше життя теж можна назвати захоплюючим романом. Ви добре знали багатьох відомих політиків різних країн. Чи буде у ваших мемуарах розділ про Україну?
— Я у своєму житті справді зустрічався з багатьма державними діячами, не лише французькими, але й усього світу, починаючи з Черчилля і де Голля до керівників колишнього СРСР. Шарль де Голль — найвизначніша людина з тих політиків, яких я знав. Я служив у нього (див. довідку «Дня». — Т. П. ). Він іноді потрапляв у трагічні ситуації, але вмів не лише тверезо їх аналізувати, а з гідністю виходити з них. Це був лідер, людина з сильним характером. Саме Шарль де Голль врятував післявоєнну Францію.
А щодо України, то вона мене цікавить з кількох питань. Передусім тут знаходяться витоки слов’янської культури. Цей величезний історичний пласт ще потрібно вивчити вченим: від Київської Русі і до наших днів. Минуле століття стало великим випробуванням для багатьох народів. Вашій країні довелося пережити Першу світову війну, Жовтневий більшовицький переворот, диктатуру Леніна, потім Сталіна, Другу світову війну... Кожна з цих подій могла б лягти в основу грандіозного роману, де героями стали б диктатори ХХ століття.
Сьогодні Україна знаходиться на новому історичному витку. Після помаранчевої революції про вашу країну дізналися мільйони із людей різних континентів. Ми з вами — європейці, і у нас є маса проблем, але я впевнений, що спільними зусиллями нам вдасться їх вирішити. Це стосується передусім тероризму — чуми наших часів. Великий Бісмарк говорив, що «географія є основоположницею політики», і де Голль вважав так само. На мій погляд, Європа повинна стати не адміністративним об’єднанням, а базуватися на співпраці різних країн, як у політичній, так і економічній, духовній та культурній сферах. У нас є величезне поле для спільної діяльності.
«СЬОГОДНІ НАША ДІЙСНІСТЬ ДАЄ МАЛО СЮЖЕТІВ ДЛЯ РОМАНІВ»
— Пане Дрюон, у нашій країні ви є одним із найпопулярніших сучасних французьких письменників. Завдяки вашим романам, зокрема, циклу «Прокляті королі», молодь, яка вважала історію нудним предметом, захопилася нею. Щоб писати на історичну тематику, доводиться багато працювати з архівними документами. Наприклад, російський письменник Валентин Пікуль, щоб не заплутатися в історичних колізіях, вів величезну картотеку, а ваш співвітчизник Олександр Дюма вирізав із паперу фігурки своїх персонажів, викидаючи їх у сміття, коли герой роману гинув. Відкрийте секрет вашої письменницької «кухні»?
— Завдяки історії ми краще розуміємо події, які відбуваються сьогодні і трошечки можемо зазирнути в майбутнє. Звичайно, в ідеалі було б добре, знаючи історію, не повторювати помилок наших предків. Але кожне покоління, йдучи вперед, часто робить уже свої помилки. Людство, на жаль, не завжди діє мудро.
Я намагаюся дізнатися якомога більше про період, який збираюся описати. Працюю в архівах, бібліотеках, читаю спогади очевидців подій, консультуюся з професіоналами. За час роботи навіть прикипаю душею до своїх героїв так, що часом важко з ними розлучатися, але проти історичної правди я не йду. Пишу так, як відбувалися події, але, звичайно ж, мовою, зрозумілою моїм сучасникам. Навіть описуючи давні події, я описую наше життя, дотримуючись принципів Толстого.
Зараз у всьому світі зростає інтерес до історичної літератури, кінофільмів на історичну тематику. До речі, весь цикл «Прокляті королі» і три томи «Володарів світу цього» було екранізовано в кіно і на ТБ різними режисерами. Через тиждень на одному з французьких телеканалів покажуть нову версію п’ятисерійної стрічки «Прокляті королі», в якій знялися наші кращі актори. Мені самому як глядачу буде цікаво подивитися, що вийшло.
Ви знаєте, на жаль, сьогодні наша дійсність дає мало сюжетів для романів, читаючи які можна було б відпочити душею. Мені здається, що популярність історичної літератури пояснюється тим, що розповіді про життя людей, які жили кілька століть тому, дають можливість читачам на певний час відійти від повсякденності, власних проблем — у світ пригод.
З плином століть людина мало змінилася. Нас засмучує і радує те саме, що й наших предків. Погане й хороше постійно міняються місцями. Ми вважали себе дуже цивілізованим народом, але саме в Європі зародився фашизм. А нинішні конфлікти на Балканах або в Палестині та Ізраїлі? Сьогодні у людей з’явилося більше можливостей знищувати собі подібних під маркою високих цілей. Саме тому так активізувалися релігійні фанатики, терористи...
«ВЛАДА, МОЖЛИВО, НАВІТЬ СИЛЬНІША, НІЖ КОХАННЯ»
— На ваш погляд, влада сильно змінює людину?
— Не всі політики можуть пройти випробування владою. Влада — найпотужніше почуття в житті людини, можливо, навіть сильніше, ніж кохання. Конфлікт між владою і народом закладений у самій натурі людини. Тому що кожна людська істота вважає себе вищою за інших, вона вважає, що у неї більше прав на володіння життєвими благами. Кожна людина хоче бути першою, мати все найкраще. Але вижити самому важко... Влада необхідна, щоб підтримувати рівновагу. Не кожен лідер здатен володарювати, а вміння управляти — дар, який дається обраним і згори.
— Ви пишете на комп’ютері?
— Я пишу старим, але вірним методом — ручкою. Звичайно, комп’ютер значно полегшує роботу письменника, але біля екрану монітора у мене чомусь немає думок. А варто взяти папір та ручку, як вони відразу з’являються... Я щотижня веду свою колонку в газеті «Фігаро». А теми найрізноманітніші: політика, культура, люди... Життя саме підказує сюжети для статей. Є люди, які вважають за краще відсидітися, а я серед тих, хто бореться, і якщо є проблеми в нашому суспільстві, то я про них говорю відкрито. Після кожної поїздки, а я багато подорожую, завжди пишу статтю. Я багато писав про Росію. Україну давно не бачив, але свої враження обов’язково опишу в газеті і в мемуарах...
ДОВІДКА «Дня»
Французький письменник Моріс Дрюон народився 23 квітня 1918 року в Парижі. Син актора Л. Кесселя; взяв прізвище свого вітчима Р. Дрюона. Рід письменника бере свій початок у Лангедоку, Фландрії, Бразилії та Росії. Дитячі роки Моріса Дрюона пройшли в Нормандії. Він навчався в ліцеї Мішле. Почав публікуватися з 18 років: виступав з оглядами в літературних журналах. У 1937—1939 роках навчався в Школі політичних наук, у 1940 році — у школі Самюр.
Під час Другої світової війни був офіцером кавалерії. Після поразки Франції Дрюон перебрався до зони Віші, і в Монте-Карло опублікував п’єсу «Мегарей». Брав активну участь у Русі Опору, а в 1942 році Дрюон через Іспанію та Португалію пробирається до Лондона, де вступає в лави «Вільної Франції». У 1943 році разом з дядьком Жозефом Кесселем написав «Пісню французьких партизанів» — гімн антифашистів. До кінця війни М. Дрюон був воєнним кореспондентом, а з 1946 року він повністю присвячує себе літературній кар’єрі. Виходить його воєнна повість «Остання бригада».
У 1948 році Моріс Дрюон публікує перший роман трилогії «Володарі світу цього», який приніс йому Гонкурівську премію; другий і третій вийшли у 1950 та 1951 роках. У трилогії реалістично відтворено епоху між двома війнами, історію етичної та політичної деградації правлячої касти, яка привела Францію до Мюнхенської угоди 1938-го та національної катастрофи 1940 року.
Перу письменника також належать афористичні «Замітки», натуралістичний роман «Любострастя буття», міфологічна дилогія «Мемуари Зевса», книга «Максим «Влада», цикл оповідань «Щастя одних...». Але світову славу Морісу Дрюону принесли гостросюжетні історичні романи, які склали семитомний цикл «Прокляті королі».
У грудні 1966 року Дрюона було обрано членом Французької академії. У 70—80-і роки письменник активно займався політичною діяльністю: був міністром культури, депутатом Європейської парламентської асамблеї, був президентом Асоціації лауреатів Гонкурівської премії. Заслуги М. Дрюона перед батьківщиною відзначено кількома французькими нагородами, в тому числі Великим хрестом ордена Почесного легіону.
