О десятій годині ранку представники української громадськості покладуть квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку, о дванадцятій запалять свічки в пам’ять про Кобзаря в храмі-каплиці Бориса та Гліба на площі Арбатські ворота. Недалеко від цього місця стояв храм Тихона Амафунтського, в якому 27 — 28 квітня (за старим стилем) 1861 року стояла домовина з прахом поета і відбулась багатолюдна панахида. А ввечері у Національному культурному центрі України в Москві відбудеться урочистий вечір за участю Національної заслуженої капели бандуристів імені Г. І. Майбороди.
27 квітня 1861 року, в четвер Світлого Пасхального тижня, труна з прахом Шевченка у супроводі його друзів Григорія Честахівського і Олександра Лазаревського прибула залізницею (чугункою, як називав її Тарас Шевченко) з Петербурга в Москву на єдиний тоді в місті Миколаївський вокзал. Розповідь про все, що відбувалося далі, з часів першого Шевченкового біографа Михайла Чалого, вміщувалася в кількох фразах у всіх наукових і популярних публікаціях. Для прикладу наведу лапідарну інформацію з академічного «Шевченківського словника»: «Через Москву навесні 1861 року домовину з тілом Шевченка везли з Петербурга на Україну. 27.IV її привезли в Москву і встановили в церкві Тихона-чудотворця біля Арбатських воріт. З поетом прощалося багато москвичів».
Усі шевченкознавці черпали з єдиного свідчення, а саме: 1898 року Олександр Лазаревський опублікував у «Киевской старине» листи Григорія Честахівського про похорон Тараса Шевченка, написані 1861 року. Але в листах — жодного слова про Москву! Та в невеличкій передмові до цієї публікації Лазаревський окремо згадав про перебування домовини з поетовим прахом у Москві:
«Прямо со станции железной дороги гроб был перевезен и поставлен до следующего дня в церкви Тихона на Арбате.
Это обстоятельство хорошо помнит и Н. Шугуров, тогда студент Московского университета. В церкви телу поэта кланялись О. Бодянский и Н.Тихонравов... Других посетителей из тогдашнего московского учено-литературного мира что-то не помним, кажется, их и не было».
І — жодного іншого документа! Цей історіографічний феномен вражає, бо маємо справу з унікальною документальною лакуною в біографії українського генія. У розпорядженні шевченкознавців є численні документи й спогади про похорон поета в Петербурзі. Так само — про перевезення його праху з Москви в Україну. А московський епізод у цій посмертній дорозі зафіксовано в одній-єдиній побіжній згадці Лазаревського? Все мало бути інакше! Журнал «Основа», друкуючи в червні 1861 року докладну статтю про проводи тіла Шевченка з Петербурга до Москви, обіцяв дальшу розповідь після «отримання докладного опису проводів Шевченка від Москви до нової його могили і промов, сказаних над ним у Москві...» Промови в арбатському храмі? Про це не могло бути й мови, їх заборонили. Але про саму панахиду мала б обов’язково бути якась, скажімо, газетна інформація. Її немає!
За цих умов щастям було отримати ще одне пряме й конкретне документальне свідчення. І чиє? Самого Григорія Честахівського! Воно потрапило на очі невтомному Сергію Гальченку серед шевченківських документів, які наприкінці 2006 року повернулися в Україну з Української вільної академії наук у США, і в червні 2007 року він передав мені невеличкий, але дорогоцінний запис Шевченкового друга. Ось він:
«Учора у вечері в 6-ть часів підняли ми з станції нашого дужого батька Тараса і повезли: по Цвітному, Страстному, Нікітському і Тверскому бульварах і поставили його в маленькій церковці Св. Тихона на Арбатськой площаді.
Люди, які йшли, мандрували за Кобзарем, більш усього було студентів, небагацько охвицерів і чотири завзятих панночки. Вони шкварили пихтурою од самісінької станції аж до церковки Свят. Тихона. Як везли Кобзаря, то люду приставало все більше, все більше й більше».
Далі Честахівський писав, що неподалік, «саженів з 50-т», від Сухарєвої вежі він побачив у лавочці портрет Пугачова і був такий вражений, що «побіг шукати проміж людом Лазаревського», щоб сказати тому: «Дивися, он Пугачов в кайданах кланяється Тарасові».
Значення живого свідчення Григорія Честахівського про перевезення домовини Тараса Шевченка з Миколаївського вокзалу до храму святого Тихона Чудотворця біля Арбатських воріт важко переоцінити.
Передусім, уперше чітко вказано шлях, яким везли домовину Шевченка з околиці на північному сході Москви до центру, — Цвєтним, Страстним, Тверським й Нікітським бульварами. На Цвєтной бульвар, названий Честахівським першим, траурна процесія потрапила від вокзалу таким шляхом: через вулицю Домнікова (нині Маші Пориваєвої) або через Велику Спаську вулицю на Велику Сухарєву площу й повз Сухарєву вежу (Честахівський зафіксував її в спогадах) — на Малу Сухарєву площу і на Садову-Самотьочну вулицю, що є частиною Садового кільця. Звідси процесія круто повернула на південь Цвєтним бульваром, потім — на захід Петровським бульваром й перейшла на Страстной бульвар, а далі, як і свідчив Честахівський, тільки спочатку був Тверський, а потім Нікітський бульвари. Вся дорога від вокзалу до Арбатської площі, пройдена людьми пішки, займала близько шести кілометрів, тож домовина з прахом Шевченка була доставлена в храм Тихона Амафунтського, скоріше за все, після восьмої години вечора.
Наступного дня — 28 квітня — у храмі відбулася панахида за Тарасом Шевченком. Хто її відправив? Хто доглянув домовину з поетовим прахом протягом двох днів? Мені дуже хотілося нарешті назвати (через півтора століття!) імена церковнослужителів храму святого Тихона. Пошуки в Центральному історичному архіві Москви виявилися вкрай складними: архів Московської духовної консисторії після Жовтневої революції серйозно постраждав. Але врешті-решт у справі «Клировые ведомости Пречистенского сорока г. Москвы за 1861 год» таки знайшлася «Ведомость о церкве Святого и Чудотворца Тихона Амафунтского, что возле Арбатских ворот». В ній і були прізвища всіх церковнослужителів арбатського храму. То була перемога! Подумалося, що так само, як не горять рукописи, не зникають безслідно й архівні документи.
Тепер ми можемо назвати цих людей: священик Микола Левітський, диякон Павло Фівейський, паламар Петро Бєляєв, проскурниця Євдокія Соловйова. Всі вони народилися в Московській єпархії, тому відпадає припущення деяких авторів, що священик храму був із України. Але тим дорожчими є для нас російські священики! Вони заслуговують на добру пам’ять і на те, щоб їхні імена віднині було увічнено в Шевченковій біографії.
Мені довелося здійснити чималу роботу і видати кілька книжок про перебування Тараса Шевченка в Москві, щоб сьогодні впевнено сказати, що всі чи майже всі московські друзі й знайомі Шевченка та московські шанувальники його поезії, які на той час були в місті, зокрема, Михайло Щепкін, попрощалися з прахом Кобзаря.
На користь цієї впевненості свідчить, зокрема, інформація, знайдена мною в газеті «Московские ведомости» від 8 квітня 1861 року. В коротенькій замітці повідомлялося таке:
«6-го апреля, в сороковый день смерти Т.Гр. Шевченко, некоторые почитатели поэта собрались в церкви Успения (что в Газетном переулке), где и выслушали с благоговением панихиду по покойном поэте».
Ця панахида, що відбулася за 20 днів до того як домовину з поетовим прахом привезли в Москву, була організована Шевченковим другом, професором Московського університету Осипом Бодянським. Вона переконливо свідчить про справді благоговійне ставлення московських друзів і знайомих Шевченка до пам’яті про нього.
Ще один дорогоцінний факт, який мені вдалося встановити, тепер оприлюднюю. В тих же «Московских ведомостях» за 28 лютого 1862 року знайшов я таку замітку: «Панахида по Т.Г. Шевченке. 26-го февраля исполнился год со дня смерти народного поэта Украины. В этот день небольшое число (40 чел.) поклонников и почитателей таланта Малорусского поэта собрались в церкве Тихона Чудотворца, что на Арбате, и отслужили панахиду скромно и без всяких речей, как это обыкновенно полагается. В этой самой церкви стоял гроб покойного при перевозе тела Шевченка из Петербурга на Украину».
Згадка про 40 учасників панахиди в лютому 1862 року, як про «невелике число», ще раз опосередковано свідчить, що в квітні 1861 року людей було значно більше. Є всі підстави розглядати інформацію про присутність тоді в арбатському храмі Бодянського, Тихонравова і Шугурова як щасливий документальний знак того, що в тій панахиді над прахом поета взяли участь, по-перше, близькі друзі Шевченка, як Осип Бодянський; по-друге, прихильники його таланту з інтелектуалів, не знайомі з ним особисто, як професор Московського університету Микола Тихонравов, і, нарешті, молоді люди, як студент Микола Шугуров. Тобто вони втрьох уособлюють значну частину москвичів, які прийшли попрощатися з великим українським поетом. А ще ж були десятки простих людей, які приєдналися до них...
Григорій Честахівський залишив нам малюнок олівцем «Домовина Т.Г. Шевченка в дорозі». На ньому — дроги, намальовані абрисом, і детальніше прописані візник та трійка коней. Ці дроги стояли вранці 28 квітня біля храму Тихона Амафунтського. Звідси, з центру Москви і до самого Києва, Шевченків прах везли кіньми поштовим трактом. То була далека й печальна дорога, й Україна пам’ятає про неї. Заакцентую увагу читача на тому, що в Москві вона починалася з Арбату, за сто кроків від того будинку, в якому нині — Національний культурний центр України в Москві. Церкву святого Тихона Амафунтського було знесено на початку 30-х років минулого століття, зараз Культурний центр пропонує встановити на тому місці пам’ятний знак.
