Юрій АНДРУХОВИЧ, «День»
1. Лужков, Павук та ін.
«Київ — це млява шизофренія.
Москва — буйне божевілля», — я
почув це вже в потязі, десь між
Конотопом і Росією. Потяг віз
мене саме туди, в згаданий
епіцентр психічного буйства. Там,
за розповідями, все не так, там
закручено фантастичні гроші, там
капіталізм перейшов у найвищу
стадію, там царює добрий мер
Лужков, казковий матюкальник і
горлохват
.
Мені залишалося вірити
розповідям. Свого часу я прожив у
Москві два непогані роки.
Пам’ятаю, як усе в ній валилося
разом із фасадами та задвірками
— було весело й цікаво. Пам’ятаю
дещо ризикований запах свободи,
велику навалу якої вже не можна
було сплутати з жодним іншим
симптомом. Я не міг не любити це
місто — надто вже багато всього в
ньому відбулося. Але я не був у
ньому сім років. І яких! За
насиченістю їх можна прирівняти
до значно більших часових
масивів. За ці сім років я встиг
побачити добрий десяток інших,
західніших міст. Я навчився
розрізняти ці міста, знаходити в
кожному його genius loсi,
колекціонувати власні враження з
надією, що це важливо не тільки
для мене. Я сподівався не
впізнати Москву.
Але я впізнав її — спершу з
вагонного вікна. Ні, звичайно,
були якісь «європейського
кшталту» особняки в передмістях.
Раніше їх будували не так, зараз
новий стандарт — якась така
Німеччина, Голландія. Все інше
фактично без змін, за винятком
рекламних щитів, але ними нас не
здивуєш. Ми й самі знаємо, що
варто «відчути смак Америки».
Навіть іноді його відчуваємо.
Я по-справжньому впізнав її вже в
метро. «Метро в Києві — так собі,
вбогість ідеї та виконання. Куди
йому до московського Павука!» —
це з тих же поїзних порівняльних
орацій. Павук привітав мене
традиційно — місиво людське, «дети
разных народов», настінні
мозаїки з українськими селянами,
металургами й Переяславською
Радою, психоделічні метання
самотнього в юрбі, долання
ескалаторних підступів. І —
спалах червоного сигналу! —
доволі часта поява в полі зору
міліцейських патрулів, вибіркова
перевірка документів. Мій
супутник, довший час не маючи в
цьому місті прописки, змушений
маскуватися. Він одягає капелюх і
окуляри без скелець. Така
зовнішність, дещо «інтелектуальна»,
не повинна викликати підозру у
вартових святого Георгія, чи то
пак гвардійців Лужкова. Вони, як
правило, затримують інакших —
змилених, зашуганих, обвішаних
торбами, нервових.
«Чому ви так просмерділися
несвободою?» — вдалося мені про
це написати ще тоді, в іншому часі,
маючи в полі бачення семилітньої
давності Москву. Я міг би нині
повторити це запитання бодай
декілька разів і щоразу
голосніше. За однієї умови: якби в
моїй країні цієї несвободи було
менше.
Крім того, в метро траплялися
жебраки. Виникали у вагонах і
голосно та безжально просили.
Здається, ті самі, що й у Києві.
Що все-таки сталося в їхній
свідомості за ці роки? Як
відбувається трансформація «радянського»
в російське? Яким бачить себе
сьогодні «народ-богатир», він же
богоносець?
Я свідомий деякої умоглядності й
недостатності цих запитань. Нині
як ніколи важко формулювати
відповіді. Й немає
безнадійнішого провалу, ніж
однозначність у судженнях.
До того ж у моєму розпорядженні
не так вже й багато матеріалу. Та
й матеріалом його називати важко.
Увесь мій «матеріал» — це,
зрештою, мої ж власні чотири дні,
прожиті в цьому місті після
довгої перерви. Щось почуте, щось
відчуте, щось побачене. Переважно
здогади, що їх, маю надію, все-таки
не варто ігнорувати повністю.
«СРСР був жорстокий і по-людськи
несправедливий; за це ми
дозволили його знищити. Але
зламавши СРСР, зламали і світовий
порядок — повоєнне, також
несправедливе, світовлаштування,
де, скручене біполярністю, билося
під гнітом Лихо. І ось усі ми в
іншому світі, де зовсім немає
шкали «справедливого», змито і
зміщено градацію, і тільки сила
сильних та калитка багатих
визнані сяким-таким аргументом».
Це — уривок із листування. Так
пише головний редактор «тонкого»,
але вельми густого журналу «Пушкин»
Гліб Павловський до свого колеги
— як і він, засновника «Русского
института» (назву подаю в
оригіналі, позаяк версія «російський»
тут ніяк не годиться — надто
рвійно протестує проти неї автор
листа, вбачаючи саме в цьому «російському»
початки розмивання власне «русского»).
Відновлення, відтворення,
повернення — ось ключові слова
для тієї програми, яку болісно
намацує нині значна частина
російських інтелектуалів.
Навколишній світ щодо Росії
ворожий — у цьому вони не мають
найменших сумнівів. Ворожість
його починається вже на рівні
ландшафтів, куди сьогодні
закинуто «російську людину»,
точніше, все, що від неї лишилося.
Ідеальною розв’язкою для цього «навколишнього
світу» було б до решти стерти
Росію з земної поверхні: «немає
країни — немає проблеми»,
похмуро перефразовує сталеву
тезу сталінізму той самий Гліб
Павловський. Єдина можливість
для Росії — в ній самій, а
завдання Російської програми — «восстановить
русское без кавычек и
псевдонимов». На перший погляд,
нічого нового — все це, безумовно,
відлунює минулим — «західниками»,
«слов’янофілами», достоєвщиною,
богошукацтвом, федоровщиною,
месіанством, зрештою, й недавніми
(з моєї семилітньої пам’яті)
погромними протистояннями «патріотів»
та «жидомасонів». Відлунює — так,
але водночас — ніщо не
повторюється двічі.
Мені здається, на наших очах
постає нова наддержавницька
ідеологія Росії. Ми все-таки
великі й могутні. Ми найкращі в
світі. Майбутнє за нами. Ми собою
пишаємось. Ніяким америкам та
європам нас не колонізувати. Ми
знаємо своє призначення —
здійснимо свій прорив у
задзеркалля, виконавши волю
Метаісторії в історичному часі.
Московська гігантоманія,
якнайнаочніше втілена в
урбаністичному бумі наших днів,
може й сьогодні бути прообразом
цього майбутнього. Але тут
закладено ще інший сюжет. «Місто
робиться ксенофобським, —
зауважила моя знайома. — І
причина ксенофобії не стільки в «чеченській»
вибухівці, скільки в цьому «поверненні
до себе».
Не знаю, можливо, це
перебільшення. Мегаполіси
ксенофобськими, як правило, не
бувають. Мегаполіс завжди по-своєму
космополітичний. Мабуть, Москва
перебуває сьогодні в перехідному
вимірі — трансформації «великого
села» в мегаполіс.
Хоч як було, але саме чужинець,
найімовірніше, таджик, який
торгував бананами (чому не динями?),
показав мені на одному з
базарчиків павільйон з
найдешевшою, однак чомусь усе-таки
якісною горілкою. Я вибрав
приблизно те, що мусив би вибрати
кожен пересічний вояжер з «цивілізованого
Заходу» — горілка називалася «Комдив»,
з етикетки дивився військовий
більшовик Микита Михалков, яким
його пам’ятаємо (і найтаємнішою
часткою душі любимо) у «Стомлених
сонцем».
Пізніше я вирушив у похід, один з
тих, які міг час од часу
здійснювати Отто фон Ф., герой «Московіади».
Я виринув з метро на Пушкінській,
переконався в мовчазній
присутності класика на своєму
місці, роззирнувся навсібіч. Так,
мені казали правду. Центр Москви
нині справляє винятково потужне
враження Світового Міста — не
так шаленою кількістю Світової
Реклами на фасадах і дахах, не так
новозабудованими (точніше,
новодобудованими) бездоганно-уніфікованими
Світовими Спорудами, як
відчуттям тотального перехрестя,
переплетіння і зіткнення.
Можливо, це посилювалось вітром.
Було вітряно, часом налітав
короткотривалий дощ. Я пішов
Тверською в бік Кремля, чудово
усвідомлюючи, що я до Кремля,
згідно з безсмертним ученням
Вєнєчки Єрофєєва, не дійду ніколи.
У казково, «по-французьки»,
переміненому інтер’єрі
колишнього магазину «Російські
вина» (дві години тупцювання на
морозі у грудні дев’яностого в
черзі за так і не купленим того
дня шампанським) давній приятель
відкрив для мене одну з рідкісних
до сьогодні кавових оаз.
Наступними днями я впевнився, що
добра кава залишається в цьому
місті проблемою. За великим
рахунком, усе гаразд, заспокоював
я себе. Москва і справді мусить
чимось відрізнятися од Відня.
Немає нічого гіршого, як
однаковість.
Потім я повернувся до
Пушкінської і побрів бульварами
в бік Арбату. Немов якогось
маніякального депресанта, мене
тягнуло на місця злочину. От і
Літінститут. Як він дожив?
Виглядає напрочуд звично (форпост
минувшини, «Былое и думы»?) Навіть
пам’ятник із Герценом так само (і
тим самим) заляпаний. Єдина
несподівана деталь — на нашому
веелкашному корпусі я чомусь
побачив табличку «Бюро по
продаже квартир». Можливо, це все-таки
має якийсь стосунок до
письменників, думав я. Може, мої
колеги заволоділи в Москві
незліченною кількістю помешкань?
Я відігнав цю абсурдну думку
подалі. Зрештою, літературне
життя Москви заслуговує окремої
розмови. Кажуть, ніби в цьому
місті існують справжні
літературні мафії. І вони щоразу
переділяють сфери впливу. А тут
нині є що ділити: ресторани,
казино, базари, готелі. Я йшов у
бік Арбату, було зимно, я думав, що
все-таки в цьому місті мені
чомусь, як завжди, добре, можливо,
тому, що я тут знову нікого не
знаю. За якусь годину я мав
опинитися в одному з
літературних салонів, не без
російської претензії названому «Класики
ХХI століття». Та про це — іншим
разом.
