Проблема родинних стосунків для наших сусідів, які переживають демографічну кризу, дуже актуальна (у РФ 2008-й рік було оголошено Роком сім’ї). Можливо, тут і немає прямого зв’язку, але провідні московські театри наприкінці минулого року випустили вистави, в яких ідеться про крах родинних стосунків, про прикрі, часом нерозв’язні, конфлікти батьків і дітей, чоловіків і дружин. Однією з найсильніших вистав на цю тему стала «Крейцерова соната» в МХТ ім. Чехова в постановці Антона (Юрійовича) Яковлєва, з Михайлом Пореченковим у ролі ревнивця-дружиновбивці Позднишева. Але про цю прем’єру варто б було розповісти окремо, оскільки Толстой у своїй повісті торкнувся фундаментальних питань родинного буття — яке місце повинен займати секс у людському житті? Чи повинна дружина убоятися чоловіка свого чи їй, все ж таки, в дусі нашого часу, потрібно надати повну свободу? І яким, щоб дружина відповідала своїй природі, має бути чоловік?
БАТЬКИ І ДІТИ
«Саранча» Біляни Срблянович, поставлена в Театрі ім. Пушкіна його художнім керівником Романом Козаком, ставить проблему батьків і дітей. Головною акторською приманкою вистави, яку, до речі, навесні мають намір показати в Києві, є Микола Фоменко. Актор, із властивим йому гумором та експресією, грає близьку за життям роль телезірки. Проте популярність, соціальний успіх не приносять його героєві щастя. Як і не робить щасливим інших персонажів їхній патологічний егоїзм. Пов’язані один із одним родинними стосунками, вони нічого не виносять із них окрім роздратування і сварок. Козак не намагається пом’якшити трагічну колізію взаємного відчуження рідних людей і дозволяє акторам балансувати на межі недружнього шаржу на своїх персонажів. Потрібно бути святим, щоб любити людей, які через примхи виганяють з дому матір, яка приїхала в гості, або більше того, вивозять хворого на діабет батька (його проникливо, без єдиного слова зіграв Олександр Пороховщиков) до лісу й залишають його на узбіччі шосе, давши «предкові» для втіхи згубний у його ситуації цукор. Проте віра в можливість перемоги людського над тваринним у фіналі все ж таки перемагає. Яскраво й точно зіграний Віктором Вержбицьким манірний гомосексуаліст Фредді, стає схожим на нормальну людину та починає піклуватися про свого хворого, недоумкуватого батька. Без цієї віри треба або самому піти в ліс, або задушитися.
Немовби призначену для родинного перегляду драму «Старший син» Олександра Вампілова в театрі під керівництвом Олега Табакова поставив Костянтин Богомолов, який раніше втілив саме тут тургенєвських «Батьків і дітей». Завдяки його версії «Старшого сина», якщо пригадати знаменитий телефільм 1976 р. з Леоновим і Караченцовим у головних ролях, можна побачити, як разюче міняється час, і в який бік разом із ним міняємося ми. Режисер, хоч він і щедро забезпечує свою виставу прикметами 60-х (побут, музика, афіша кінофільму «Я крокую по Москві»), характери, проте, запозичає і з нашого часу, з якого, здається, назавжди пішло тепло людських стосунків. Від цього Сарафанов у виконанні Сергія Сосновського, постає змученим життям неврастеніком, а одягнутий у сірий, суворий костюм Бусигін (Юрій Чурсін) — холодним, ощадливим юнаком, який, на відміну від героя Караченцова, не може відкрити своє серце людям, які прийняли його за сина і брата...
Про холод, який остудив найтеплішу сферу людських стосунків — батьків і дітей — поставив «Последние луны» в керованому ним Театрі ім. Вахтангова Рімас Тумінас. Він об’єднав у одну виставу дві історії за п’єсами «Последние луны» Ф. Бордона і «Тихая ночь» Г. Мюллера. У першій — батько (Василь Лановой) має намір залишити свій дім, щоб провести решту життя в притулку. Розмовляючи перед від’їздом із сином, він так і не дочекався від нього самого природного в цьому разі вчинку: залишити батька вдома за будь-яку ціну. Друга історія переносить нас вже до самого притулку, де з сином розмовляє мати (Ірина Купченко), яка, сама того не розуміючи, марно збирається додому на Різдвяні свята — їй в її колишньому домі не знайдеться вільного закутка, оскільки до сина-м’ясника приїжджають погостювати партнери по бізнесу. Звичайно, подібні сюжети викривають байдужих, егоїстичних дітей. Тумінас не поспішає з вироком дітям, він просто констатує факт: справа і гроші повністю витіснили з нашого життя співчуття і кохання. Тому старість стає тягарем для всіх, у тому числі й для тих людей, що випали за віком зі «справи».
Про те, що кохання, якщо воно десь і з’явиться в цьому світі, буде зневажене, вбите, в Театрі «Практика» поставив «Парикмахершу» Сергія Медведєва Руслан Маліков. Для історії про самотню жінку, яка так і не встигла до тридцяти років витратити своє кохання і готову віддати її навіть карному злочинцеві, Поліна Бахтіна створила дуже дотепну декорацію. Дитяча книжка-розкладка, в якій персонажі, які нагадують плоскі картинки, переходять із однієї сторінки на іншу, переводить всю гру в жанр коміксу. Що, враховуючи кримінально-мелодраматичну колізію п’єси, дуже навіть виправдано. Ірина (граюча її Інга Оболдіна робить цю «плоску» історію дуже людяною), відкидає всіх залицяльників, щоб возз’єднатися в щасливому шлюбі з кримінальним злочинцем, якого в очі не бачила, але вже встигла покохати через його листи. Той, пообіцявши «лохушці» золоті гори, підбиває її продати помешкання, щоб поїхати до Москви, а потім, вибачившись, вбиває жінку, яка від нього завагітніла, і забирає гроші. На трагедію історія про наївне, простодушне кохання перукарки до рецидивіста не тягне і героїню автор залишає живою. Що дозволяє замислитися над цілком резонним запитанням: а можливо в світі, де немає кохання, краще все ж таки померти, аніж жити так, як ми живемо?
ВОЖДЬ І НАРОД
Остання прем’єра «Современника» в цей родинний мейнстрим не потрапляє. Роман Віктюк поставив тут п’єсу про Сталіна, яку написав минулого року відомий своїми колючими епіграмами Валентин Гафт. Його сатиричний памфлет обговорювався найбільш посвяченими театралами, які, як кажуть, у можливість постановки не дуже вірили. По-перше, хто візьметься за сценічне втілення нерівного, місцями дотепного, місцями такого, що скочується до вульгарності, тексту? По-друге, хто захоче зіпсувати стосунки з представленим у п’єсі в комічному світлі Едвардом Радзінським, до якого, за сюжетом, уночі до архіву з’явився сам Сталін? Або з улюбленцем публіки Михайлом Жванецьким, який також з’явився перед вождем народів, котрий не став приховувати свого роздратування: «Ну, хоть бы раз, для интереса / Сатирик был бы не еврей!».
Але найголовніша перешкода для постановки драматичного опусу Гафта в Росії полягає в інших обставинах. Хоча на запитання про генералісимуса — «хто він: диявол чи Бог?» — у Москві театральній зараз намагаються відповісти ті, хто його грає, Ігор Кваша (в тому ж «Современнике») і Сергій Юрський (в «Школе современной пьесы»), ніде не вказується так відверто на зв’язок нинішньої російської влади з тираном, як це зроблене Гафтом. «И, неминуема расплата, / Поскольку я — всегда в Кремле» — нагадає ближче до фіналу Йосиф Віссаріонович.
Проте знайшовся режисер, що ризикнув поставити цю пародію на національне надбання росіян. Для цього Романові Григоровичу, якому вже нічого втрачати окрім, як часом здається, обтяжуючих його ланцюгів керівника театру свого ж імені, знадобилося всього три актори (за умов кризи така «малогабаритна» вистава має шанси на гастролі) та улюблені конструкції його беззмінного сценографа Володимира Боєра. Ну, й, звичайно ж, «западенська», «бандерівська» нелюбов до кривавого тирана, за чиєю волею знищували рідний народ і його культуру.
«Сон Гафта, переказаний Віктюком» — так називається вистава, яка відроджує на московській сцені традиції політичного театру, який колись яскраво був представлений тут легендарною Таганкою, а тепер незатребуваний режисерами внаслідок загальної апатії та краху всіх соціальних ідеалів. Не те, щоб Роман Віктюк і зайняті у виставі Валентин Гафт (він без усяких зовнішніх атрибутів, окрім характерного, пізнаваного акценту, грає Сталіна), Олександр Філіппенко (грає всіх інших персонажів) і Максим Разуваєв (він тут на допоміжних ролях) повірили в якісь соціальні утопії. Просто вони, викриваючи зі сцени диктатора, начебто роблять собі та глядачеві щеплення від амнезії на історію, якою сьогодні страждає майже половина російського суспільства, яке сприймає Сталіна як національного героя.
Ті, хто розуміє небезпеку втрати історичної пам’яті, вибачають автору п’єси, акторам і режисерові відверту публіцистичність вистави, що часом нагадує талановито зроблений капусник. Через це, звичайно ж, його зміст втрачає глибину, а спрощена до естрадного ревю форма — ознаки якихось серйозних художніх зусиль. Що ж, за інших часів філософська глибина і досконалість художньої форми можуть виявитися згубними для злободенної думки, що рухає режисером і акторами, яка, щоб бути почутою, повинна вириватися назовні й з’явитися перед публікою оголеною. У випадку зі Сталіним спроби зіграти його складним, об’ємним, суперечливим історичним персонажем, спроможні викликати відродження культу вождя, до чого Росія за останні півсторіччя близька, як ніколи. Це підтвердив проект «Ім’я Росія», в якому Йосиф Віссаріонович лідирував, що виглядало геть зовсім скандально, і був відсунутий на третє місце. Що також показово.
Немовби намагаючись нагадати співвітчизникам, що затужили за сильною рукою, що Сталін не Бог, а диявол, Гафт і склав ущипливі вірші на тему зустрічі вождя з відомими особистостями. Окрім масок Радзінського і Жванецького, Олександр Філіпенко приміряє маску Зюганова (який клянеться улюбленому вождю, що ми, мовляв, «В банки денег не несем / Мы их народу раздаем»), Жукова і Бухаріна. З’являються тут у рядках віршів і звуках музики Ахматова і Шостакович. Але кого більше за все хотілося б побачити на аудієнції в лиходія і підслухати їхню розмову, якою вона наснилася Гафту, так — це головне політичне обличчя сучасної Росії...
Проте це було б занадто для Москви, яка на якесь, постперебудовне десятиріччя ковтнула повітря свободи, і захлинулася нею. На сцені присутня лише тінь нового «батька» всіх росіян. Майже в самому фіналі чується запис голосів сучасних російських політиків, які перебивають один одного. Тих, які в своїй сліпій любові до Вітчизни оголосили Сталіна «ефективним менеджером», як тепер його представляють російським школярам і студентам. У цій какофонії голосів можна розрізнити й інтонації самого ВВП, який любить повчати чужі народи, наприклад, українців і прибалтів, як їм потрібно розуміти історію. У «Современнике» — хвала йому за це — вважали за більш доречне влаштувати історичний лікнеп для своїх.
