У кінці червня в Москві завершувалася всесвітня театральна олімпіада, яка тривала кілька місяців. Критики (причому найвідоміші) наввипередки хвалили спектакль нашого режисера Андрія Жолдака за чеховською «Чайкою», попутно згадуючи добрим словом його ж «Тараса Бульбу». Ніякого тобі поплескування по плечу: на загальному застійному тлі жолдаковська версія знаменитої п’єси є новим словом, причому у світовому масштабі (адже тут і справді такими мірками міряють, що і є одним із наслідків мегаполісного буття).
До того ж Богдан Ступка 19 червня одержав премію «Кришталева Турандот» як найкращий актор театральної Росії — за роль у спектаклі «Старосвітська любов» (нагадаю, це російський продукт, який кілька разів мав прокат і в Україні). Ну, як тут не запишатися? Відразу після того, що відбулося, Ступка переїхав у готель «Національ» і розпочав виконувати обов’язки члена журі ХХIII Московського міжнародного кінофестивалю. Знаменита французька актриса Сандрін Боннер, яка прибула на той самий фестиваль, в одному з інтерв’ю сказала, що, на її думку, пан Богдан є великим актором…
Написавши все це, я несподівано подумав ось про що. Неможливо припустити, що, скажімо, американський, французький, італійський, навіть російський критик розпочав би свій звіт про фестиваль із фіксації подібних фактів. Та він би просто не звернув на них уваги. Це ж звичайні речі. А ми продовжуємо відчувати себе десь на узбіччі (це не стосується Ступки та Жолдака), а тому особливо чутливі до виявленої уваги. Сподіваюся, рано чи пізно це минеться. Для цього треба не так уже й багато — увійти у світову культурну спільноту, бути прийнятим нею як рівний серед рівних. Продукуймо тексти (кінематографічні, театральні, літературні) світового рівня, і все у нас вийде.
На фестивалі було представлено тільки одну українську картину — «Нескорений» Олеся Янчука. На жаль, не в конкурсі. Серед інших програм була й така — «Соціалістичний реалізм учора і сьогодні», ось туди і запросили наш фільм. На перший погляд, логіки тут ніякої. Адже Янчук розповів про лідера Української повстанської армії — Романа Шухевича, до чого ж тут соціалістичний реалізм? А до того, що іще досить молодий режисер багато в чому дотримувався саме цієї традиції. Перед нами вождь месіанської закваски, тільки він, по суті, виписаний докладно, виведений на великий план. Інші — це маса, якій належить іще рости і рости, тягнутися в історичне майбутнє.
Поряд із картиною Янчука були «Кавалер Золотої Зірки» Юлія Райзмана, «Російське питання» Михайла Ромма, «Мати» Марка Донського… І — торішній каннський тріумфатор «Та, що танцює в пітьмі» Ларса фон Трієра, «Ерін Брокович» Стівена Содерберга, «Бунт у Гудзе» Сейдзіро Кохіамі. Бо, за словами укладача програми Кирила Разлогова, соцреалізм є передвісником постмодернізму, «батьком, якщо не дідусем, соціального кінематографа, що переживає очевидний розквіт на межі тисячоліть». Важко не погодитися. Наприклад, на тому ж сеансі, що і «Нескорений», було показано новий фільм відомого британського режисера Стівена Фрірза «Лієм». Він — про 30-ті роки, про те, як дедалі важче живеться робочому люду. Виштовхнуті на вулицю, люди починають шукати винних. І знаходять — в іновірцях, звичайно. Фашизм так часто народжується із соціальних бід. Та проблематика, до якої ніхто з наших сьогодні практично не звертається. Бояться нарватися на обвинувачення в соцреалізмі. На Заході ж не бояться, може, тому, що знають, як важливо не дати розвинутися соціальним болячкам.
Я приїхав у день показу «Нескореного», і тому на перегляд не потрапив. Знаю, що відбувся він досить успішно, був добре зустрінутий публікою (котра зажадала, як мені розповіли, не давати в зал російського перекладу). Хтось, щоправда, із залу неначебто висловив думку щодо провокаційності затії. Мовляв, річниця початку Великої Вітчизняної, а тут про бандерівцев показують. Знову- таки з переказу знаю, що російськомовна радіостанція «Свобода» вустами свого московського кореспондента також засудила представлення українського фільму на фестивалі. Московський кінознавець, який повідомив цей факт, додав іронічно: аргументи були в стилі «Советской России»… Бувають дивовижні зближення.
Справжній скандал, який хоч і не дуже розгорівся, був відгомоном іншого фестивалю — петербурзького «Послання до людини». Туди запросили Лені Ріфеншталь. У 20-ті роки вона була однією із зірок німецького кіно, в 30-ті полюбила Адольфа Гітлера, з усією його ідеологічною начинкою. Любов вилилася в кілька документальних стрічок, найзнаменитішою з яких вважається «Тріумф волі» — про з’їзд нацистів. І ось 98-літню, але все ще бадьору бабцю, запросили в Пітер, колиску більшовицької революції, і влаштували прийом за найвищим гатунком. Навіть «за внесок» у світове кіномистецтво вручили приз.
Деякі учасники московського фесту наполохалися. Німецький кінознавець, відомий фахівець зі східноєвропейського кіно Ханс Шлегель заявив: те, що не вдалося зробити Гітлеру, вийшло у Ріфеншталь — фашисти увійшли в Ленінград. Його багато хто підтримав. Але далеко не всі. На дискусії «Критики проти режисерів» найчіткіше позицію другої сторони виклав критик Мирон Черненко. Заборонімо, звернувся він, у такому випадку і дещо з радянського кіно. Багато що з вітчизняної кінокласики 30-х років цілком уписується в поняття «пропаганда фашизму», тільки комуністичного. Хіба не час зняти ідеологічні шори і спокійно поглянути в минуле, не підмінюючи кінематографічні тексти ідеологічним марнослів’ям?
Це той випадок, коли по- своєму праві і ті, і другі. Але все-таки з фашизмом краще не загравати, не трактувати його як «паперового тигра» або кволу бабусю, яку вже просто шкода. Завтра в ліжку тієї бабусі може опинитися цілком життєздатний вовк і оголосити про свої уявлення та права. Кого їсть такий вовк насамперед, відомо — поборників свободи і демократії.
Тривоги світової спільноти за схожими мотивами відбилися в дзеркалі Московського фестивалю не один раз. Його переможець, американський фільм «Фанатик» Генрі Біна, оповідає про нетерпимість, та ще й у нестандартному варіанті: єврей є затятим антисемітом. Автор картини «Нечесне змагання», знаменитий італієць Етторе Скола (приз за найкращу режисуру), розповідає просту історію про двох торгівців, які мешкають поруч на одній із римських вуличок. 1938 рік, часи Муссоліні, такий собі «м’який» фашистський режим. Дві однотипні сім’ї: і товаром торгують однаковим, і їхні діти закохуються одне в одного — старші, а молодші просто товаришують. Щоправда, частенько спалахують скандали: конкуренція жорстока річ.
Але потім виявляється, що одна сім’я італійська, а друга — єврейська, тобто «інша». Починаються репресії — євреїв починають виганяти з однієї сфери суспільного та виробничого життя, другої… Тут би порадуватися, адже конкурента знищують, для твого бізнесу безперечна користь. Однак герой Дієго Абатантуріо виявляється людиною виключно благородною — він просто простягає руку дружби людині, що потрапила в біду. У фіналі цієї, на жаль, дуже академічної картини, яка має ознаки режисерського «пенсіонерства» (Сколе нещодавно виповнилося 70 років), звучить щемка нота сирітства: сусідів забирають, і ліричний герой фільму усвідомлює, що цей дзвін дзвонить і по ньому. І правда, що той, хто копає яму сусідові, неодмінно потрапить у неї сам. Рано чи пізно.
Мабуть, це і було магістральним сюжетом фестивалю в Москві — іншість. Ось іранський фільм «Під шкірою міста» Ракшан Бані Етемад (жінка-режисер нині там зовсім не дивина). Звичайна сім’я, яка живе важко, але гідно. На чолі її — Туба, 60-літня робітниця ткацької фабрики (знову- таки впізнаєш деякі соцреалістичні риси). Докладаючи всіх зусиль, утримує вона дім, бо це фортеця, за стінами якої легше вижити в цьому житті. Вожді нації — а все відбувається під час чергових виборів у Меджліс — закликають до нового життя, однак вірять їм небагато хто. Старший син Туби Аббас мріє про інше життя та іншу країну — Японію. Там земля обітована для заповзятливої людини, котра вміє працювати і заробляти. Щоб добути гроші на переїзд, він зважується на авантюру: потай від матері продає будинок. Однак гроші привласнили пройдисвіти… Точно і соковито виписано побут, характери, які представляють країну, що мріє про нове життя. Благодатна ситуація для народження ілюзій. Однак і це треба прожити та пережити…
На тому ж конкурсному кіносеансі показали картину іншого іранця — Рези Багхера «Скляні крила». Фільм, щоправда, шведський, бо режисер давно вже живе і працює в Скандинавії. Вийшло начебто продовження попередньої стрічки, бо розповідь про іранську сім’ю, яка переїхала колись у Швецію. Батько сімейства намагається зберегти рідну мову та культуру, однак молодша дочка, 18-річна Назлі, всіляко противиться цьому. Їй хочеться бути шведкою — у всьому. Проте батько велить їй вийти заміж за цілком конкретного чоловіка іранської крові, дотримуватися іранських ритуалів тощо. Але ж ні — Назлі навіть від свого імені відмовляється і просить називати себе Сарою. Щоправда, у фіналі досягається певний компроміс між батьком і дочкою. Обоє починають розуміти, що в чомусь треба поступитися. Цілком український, до речі, сюжет — із тією лише різницею, що нашим Назлі зовсім не обов’язково виїжджати з рідної країни, щоб відмовитися від свого імені та мови своїх батьків.
Ось китайці — ті не мріють про заморські країни та про зміну іміджу. У найкращому з побачених мною конкурсних фільмів — «Чай із Хризантем» режисера Цзінь Ченя (це його друга картина) розповідається зворушлива історія кохання простого робочого хлопця, залізничника, та вчительки (тільки лінивий не згадав при цьому нашу «Весну на Зарічній вулиці»). Складність полягає в тому, що дівчина невиліковно хвора, її серце не витримає тяжкості жіночого сімейного життя. Залишається сподіватися хіба що на диво. І на себе самого, адже диво кохання завжди саморобне, воно не дарується кимось ззовні. Тому у фіналі героїня зважується на любовний подвиг — і все влаштовується. Диво — це коли живеш у злагоді з почуттями та совістю, коли любиш не тому, що десь і з кимось краще та веселіше. Любиш — і все.
Яка ніжна, вражаюче ніжна історія. Акварельний кіноживопис, люди, які прислухаються до природи і які самі є частиною тієї природи. Поезія охоплює тих, що віддані духовним цінностям… Чарівність цього фільму була тим більше сильнішою, що поряд на екранах бушували пристрасті іншого гатунку. Однак про це іншим разом.
