Цікаво, що режисер «Бухти» (The Bay) — американець Баррі Левінсон — прославився як автор нині вже класичної мелодрами «Людина дощу» з приголомшливими Дастіном Хоффманом і Томом Крузом у головних ролях. Тоді, 1988 року, світ дізнався, що таке аутизм, а самі аутисти стали мало не героями нового часу.
Ось зворушливий Левінсон знімає Horror Style (хоч як дивно, з аж ніяк не жахливим — у плані якості продукції — результатом).
Вихідна ситуація стандартна для жанру: є тихе містечко Клерідж, штат Меріленд, на березі океанської затоки. Місцеві жителі ловлять рибу, сперечаються з нечистим на руку мером, проводять конкурси на швидкісне поїдання курчат. А потім починається незрозуміла (спочатку), але жахлива за своїми наслідками епідемія. Уряд і вищі бюрократичні інстанції не реагують. Клерідж кинуто напризволяще, або, точніше, на паразитів-мутантів, які проникають у людські тіла з жахливими наслідками.
Сюжет абсолютно стандартний; проте Левінсон втілює його в суто документалістській манері. Прийом після «Відьми з Блер» і «Паранормальної активності» не новий, але застосовуваний у «Бухті» доволі різноманітно: зображення стилізоване під камери спостереження, під зйомки з мобільних телефонів і з любительських відеокамер (у тому числі з пошкодженнями, нібито заподіяними водою), під інтернет-ролики, під телерепортаж. З урахуванням гострого, контрастного монтажу виходить доволі переконливий ефект присутності. Ще один засіб нагнітання напруги, яким Левінсон володіє чудово, — звук. Скажімо, замість того, щоб проливати зайві галони кетчупу, він на тлі безтурботного літнього пейзажу запускає на задньому плані крики агонії — і це б’є по нервах набагато сильніше, ніж скільки завгодно випатрані тіла. Словом, страшне кіно; міцно збите, неприємне і страшне.
Єдине слабке місце картини — фінал; замість належного ударного завершення — невиразні три крапки плюс кілька втрачених персонажів. Але ж і «Бухта» — це не чистий хоррор, а, швидше, страшилка, взята в раму викривального репортажу-розслідування. Отож звичайна в інших випадках завершальна м’ясорубка, напевно, не була необхідною.
Отже, жахи у творця «Людини дощу» цілком вдалися — як і викриття легковажного людства, яке загидило природу настільки, що поставило під загрозу власне існування.
