В будинку "Поштової станції" в Києві проходить виставка "Осіння колекція"
Є якась романтична беззахисність у Поштового майдану. Особливо осінніми мрячними днями, коли перехожі щуляться від мжички чи туляться під скляні ковпаки на зупинках, а машини проносяться повз порожні альтанки, де сонячними літніми днями закохані призначали побачення для поїздки на фунікулері. Самотнім, навіть покинутим, здається цей маленький будиночок - "Поштова станція" з верстовим стовпом, який раніше позначав в'їзд до Києва. Щит з написом "Осіння колекція. V" біля входу, однак, запрошує заховатися від негоди в просторі, що відтворює поезію вузеньких вуличок Подолу.
Купа сухого кленового листя й гілок горобини, звалені докупи гладкі гарбузи в кутку поруч із лавкою, ліхтарем, свічниками (роботи Андрія Янакаєва й Вадима Рудика), витонченими жбанами Володимира Онищенка. На цій виставці, що стала традиційною, зустрілися роботи аж ніяк не модерністично-дизайнерські. (Прикмета часу: слово "колекція" асоціюється насамперед з чимось ультрамодним, авангардним). Ковалі, керамісти, скульптори, живописці, графіки, котрі зібрали цю камерну експозицію в двох зальчиках, швидше створили коктейль із витриманих марочних вин. І річ не лише в тім, що імена Юлії Лазаревської чи Анатолія Тертичного багато про що говорять досвідченим завсідникам вернісажів. Поряд з їхніми полотнами, в яких відчутний гіркуватий присмак ностальгії за "великим стилем" минулих епох, вельми невимушено розмістилися полотна абсолютно іншої стилістичної інтонації. Їх об'єднує не лише професійний досвід: як свідчить лаконічна анотація, майже всі учасники - колишні студенти Української Академії мистецтв. За представленими роботами - від іронічно-концептуальних "Черепашок нінзя" Олександра Жарка до імпресіоністичних жіночих портретів Ігоря Жука та Володимира Багалика - ніби проступають, як прозорі тіні, фігури старих майстрів, шанованих художниками. У Євгена Тополова, чий "Двірник" став своєрідною емблемою спонтанного об'єднання цієї групи художників; у Людмили Небоженко, кришталево-хистка "Оголена" котрої розміщена абсолютно не по-академічному, майже під стелею; у Олександра Галковського, котрий створив виклично яскравий "Червоний натюрморт" - у них усіх напруга почуттів поєднана з сумом за минулим. Будь-який митець, якщо він є таким за суттю, гостро відчуває швидкоплинність часу, який уносить красу, як подароване одкровення про справжнє обличчя життя. Куратор виставки Ірина Кержаєва розповіла мені, що в день вернісажу, коли зазвучали пісні "великого горобчика" Парижу Едіт Піаф і закружляла в балетних "па" юна танцівниця, гості тісно скупчилися біля кошика з крутобокими яблуками й, зненацька, відчули неймовірну, пронизливу тиху радість...
Якщо автобус чи трамвай спізнюються, якщо у вас є кілька зайвих хвилин - прочиніть ці двері. Навіть, коли поряд з цим притулком митців (виставка триватиме до 10 листопада) добудують скляну споруду McDonaldsa, зайдіть сюди, не ніяковіючи при вигляді порожнього акваріуму "для пожертв". Убогістю сьогодні не здивуєш нікого. А гуркотливу порожнечу буднів можна спробувати перетворити на образ, сповнений змістом і чистим почуттям. Навіть якщо це - печаль.
