Популярність його величезна, любов глядачів безмежна. І хоч актор згадує з усмішкою, що, бувало, плутали його з Сергієм Бондарчуком, а колись навіть — з генсеком Леонідом Брежнєвим, він не може поскаржитися на відсутність уваги до себе. Хоч би де він з’явився, слідом чути шанобливий шепіт: «Баніоніс, Баніоніс…»
В Україну Донатас Баніоніс не часто приїжджав і за часів Радянського Союзу, а з появою кордонів і зовсім все ускладнилося, тож зустрічі стали ще проблематичнішими. І все ж… Звісно, час залишив свій слід на зовнішності кумира мільйонів глядачів. Сьогодні Донатас Баніоніс посивів, став солідшішим... Але нікуди не поділася його дивна чарівливість, м’яка, трохи іронічна усмішка й мудрий погляд. Навіть не віриться, що за плечима актора вже 80 весен…
У ПОШУКАХ ВІЧНОГО
— Донатасе Юозовичу, що вас пов’язує з Україною, як часто доводилося бувати в Києві?
— У Києві бував на гастролях з театром, зустрічався і з українськими кіноглядачами. На одному з фестивалів бачив спектаклі Театру імені Івана Франка, познайомився з чудовим актором Богданом Ступкою. У Криму знімався на Ялтинській кіностудії. Приїжджав у Керч на античний фестиваль «Боспорські агони». Ви знаєте, це місто мене вразило до глибини душі. Я об’їздив майже весь світ, але в Керчі сивина століть переплелася із сучасністю.
— Ви часто їздите на театральні та кінофестивалі?
— Раніше багато їздив, зараз рідше. Як правило, мене запрошують на фестивалі в Москві, Санкт-Петербурзі, Німеччині. Радію можливості побачити щось нове. Хоча бути членом журі й судити чиєсь мистецтва непросто. Я багато років пропрацював у Паневежиському драмтеатрі під керівництвом видатного майстра Юозаса Мільтініса, й у мене склалися певні погляди на театральне мистецтво. Ви знаєте, коли треба винести вердикт, то ніколи не йду на компроміси. Іноді у деяких колег ця моя якість викликає невдоволення, але відмовлятися від своїх принципів я не можу. Після кожного фестивалю я багато аналізую й знаходжу багато корисного для своєї акторської професії.
— Ви присвятили своє життя одному театру в Паневежисі. Вважають, що ви актор Мільтініса, який «зробив» вас...
— Я прийшов до театру випускником Школи кераміки 1941 року. Тоді мені було 17 років, і я вирішив стати актором... Звісно, мені дуже пощастило, що наші шляхи з Мільтінісом перетнулися. Він повернувся до Литви 1938 року. Юозас здобув чудову освіту у Франції в майстерні Шарля Дюллена. Його друзями були Жан Луї Барро, Мадлен Рено, Жан Вілар, Пікассо, і він збирався поїхати назад до Парижа, але йому завадила Друга світова війна. Непростий час: Радянська армія окупувала Прибалтику, й кордони закрилися... Нова влада запропонувала Мільтінісу на базі студії театрального любительського об’єднання створити в Литві новий театр. Оскільки у Вільнюсі та Каунасі театри вже були, то Мільтініс вибрав Паневежис. Спочатку ми розраховували, що сформуємо трупу, попрацюємо рік- два й переїдемо у якесь велике місто, а так склалося, що залишилися в цьому місті назавжди. Нас, мов Робінзонів, викинули на незнайомий острів: треба було якось жити. Ось ми й жили, працювали. Всяке бувало: і закривали нас, і Мільтініса виганяли з театру зі страшним формулюванням — «за космополітизм». Але незабаром чиновники від культури схаменулися, зрозумівши, що талантами не можна розкидатися. І режисера не лише повернули, а й присвоїли звання народного артиста СРСР, нагородили вищим орденом — «Леніна». Я пропрацював з Ю. Мільтінісом з 1941 по 1980 рік. Він став для мене театральним батьком і вчителем.
— Творчий метод Мільтініса кардинально відрізнявся від почерку багатьох театральних режисерів. У чому була його загадка?
— Для мене як актора важливо працювати з хорошим режисером, який зможе побачити в мені те, про що я навіть сам не здогадуюся. Я вважаю, що режисер має в творчому плані бути вищим за актора. Побачити не тільки мої можливості, потенціал, а й направити у певний бік, і тоді ми разом видамо цікавий результат. Усе це було у Мільтініса. З ним я ніколи не сперечався, тільки перепитував, радився, старався усвідомити те, що він говорив. Він був режисером від Бога. Так умів по поличках розікласти всі спектаклі, ролі, що в підсумку в нас виходив стовідсотковий творчий результат. Я назавжди запам’ятав його фразу, якою керуюся й понині: «Художник має шукати не нове, а вічне!»
— А що для вас «вічне»?
— Це вічні питання буття. Вони в десяти заповідях Господніх. На них впродовж усієї своєї історії людство намагається знайти відповіді. Ці питання порушені у творах Софокла, Шекспіра. Пригадайте Гамлета: «Бути чи не бути? « Актор має так грати, щоб глядачі замислилися: чому ми так живемо? Тому не нове, а вічне! Адже традиції — це те, що всередині нас, щось істинне.
КІНОКУМИР
— У театрі головною людиною для вас був Мільтініс, а в кіно хто «створював» вас як кіноактора?
— Звісно, насамперед Жалакявічюс. Коли я вперше знімався у нього у фільмі «Адам хоче стати людиною», то про кіно взагалі мало знав. Стояв перед камерою і, що називається, тільки кривлявся. Але Жалакявичюс — дуже розумний режисер, він знав, що хоче добитися від акторів. Він тоді вивів на великий екран цілу плеяду чудових акторів: Адомайтіса, Віткуса, Будрайтіса, Норейка. Усі вони стали знаменитостями, багато й успішно знімалися в кіно. Мушу зізнатися, що в його іншому фільмі — «Хроніка одного дня» — я вже почав щось відчувати, зрозумів, що таке короткий кадр, як він має монтуватися з усією стрічкою. Переконаний, успіх кінофільму — це передусім успіх режисера. Я ніколи не зроблю творчого відкриття сам, можу просто повторити напрацьовані штампи, а з хорошим режисером успіх обов’язково прийде. На мій погляд, найсильніший фільм Жалакявічюса — «Ніхто не хотів помирати». Після цієї стрічки до мене не змінилося ставлення співвітчизників, щоправда, в одній статті написали, що «стрічка вийшла, але є в ній одна невдача — це роль, яку зіграв Баніоніс»... Не приховаю: читати таке неприємно, але компенсацією за негативну рецензію стала нагорода за «Найкращу чоловічу роль» на Всесоюзному кінофестивалі, який, до речі, проходив тоді в Києві... У моїй біографії десь близько 70 ролей у кіно, а в театрі я зіграв понад 100 ролей. Величезним щастям стала робота з Андрієм Тарковським у «Солярісі» та з Саввою Кулішом у «Мертвому сезоні». Тільки згодом розумієш, які видатні особистості це були, які значні митці. Мені пощастило, що я працював з такими кіномайстрами, як Швейцер і Козинцев…
— В одному з інтерв’ю Володимир Путін, президент РФ, зізнався, що схотів стати розвідником після того як подивився фільм «Мертвий сезон» й що ваш герой Ладейников йому дуже сподобався?
— Уперше про це я почув від учительки Путіна, яка в якійсь телепередачі розказувала, що Володимир Володимирович саме після фільму «Мертвий сезон» вирішив стати розвідником... Коли я 2001 року в складі литовської урядової делегації був представлений Путіну на прийомі в Кремлі, то сам запитав у нього про цей факт. Він засміявся й підтвердив: «Так, було таке»... Тепер можу говорити, що з моє легкої руки став «кумиром» Путіна.
«НЕ ЛЮБЛЮ «ВИВЕРТИ»
— А яку подію ви вважаєте найщасливішою у своєму творчому житті?
— Найщасливішим став день, коли я потрапив у театр, і зустріч з Юозасом Мільтінісом.
— Ви «суспільна» людина?
— Ні. Хоча комуністом і депутатом Верховної Ради СРСР, директором і художнім керівником театру теж був... Але все це віяння часу, наносне... За радянської влади простіше було погодитися, поступитися деякими принципами, ніж втратити роботу, стати ізгоєм суспільства. Мене ніколи не цікавили політичні ігри. Моя ідеологія — це творчість, а єдина партія — людина. Для артиста головне — добре грати.
— Яким є ваше теперішнє життя? Є пропозиції грати в театрі, зніматися в кіно?
— Тепер інші часи, інші умови, а у глядачів інші потреби. Я продовжую потроху зніматися (здебільшого запрошують російські кінематографісти). Граю у Вільнюському національному театрі, іноді їжджу й у Паневежиський театр. Сьогодні в литовських театрах сталося багато змін: старі майстри пішли, прийшло нове покоління. На жаль, тієї високої режисури, яка мене створила як актора, дуже мало. Нині в моді авангардне, нетрадиційне. Але найчастіше всі ці «виверти» слугують лише одному: маскують режисерське невміння, бездарність, безпорадність. Я не вважаю авангард високим рівнем мистецтва, а скоріше — зовсім навпаки... Паневежис уже давно мене не тримає. Я залишився почесним громадянином міста... Мільтініса немає, та й театр уже зовсім не той. Мені завжди був близький театр Товстоногова, Любимова, Єфремова. Але де сьогодні їхні театри? Усе в минулому. Нині немає театру, про який я б хотів сказати, що він мій. Зараз можу дозволити собі грати не тому, що треба гроші заробляти, а тому, що мені цікава та чи інша роль. До речі, це чудове відчуття свободи. Ви знаєте, коли я озираюся назад, то розумію, що прожив красиве, насичене життя. Скільки осмислено, пережито — події людські переплелися з подіями мистецтва. У кожній своїй ролі я хотів докопатися до суті. І досі, пам’ятаючи Мільтініса, продовжую шукати не нове, а вічне...
