Кінематографічний рік, уже традиційно для останніх двох десятиліть, розпочинається з Дня народження класика українського, вірменського, грузинського та світового кіно Сергія Параджанова. Він прийшов у цей світ на Різдвяні свята, 9 січня 1924 року, у Тбілісі. Навчався кіноремесла в Москві, у ВДІКу, у свого вчителя Ігоря Савченка. Потім була Київська кіностудія, низка фільмів, які мало що обіцяли.
Однак Параджанов уперто нагадував про свій напівмістичний зв’язок зі спадком та авторитетом Олександра Довженка, від якого — устремління до вершин, до статусу Генія. Після створення «Тіней забутих предків» 1965-го він той статус здобув, легалізував, хоч і до того незмінно представлявся при знайомствах: «Параджанов. Геній, єдиний геній на цій захланній кіностудії». Зрештою, багато в чому він надав тій студії бажаної інерції, зухвало-веселого напрямку в непізнаване...
Один із драматичних епізодів біографії митця — історія сценарію «Сповідь», написаного в Києві ще 1969 року. Спробую відтворити — пунктиром, фрагментарно — ту історію.
«СПОВІДЬ» / «ИСПОВЕДЬ». СЦЕНАРІЙ С. ПАРАДЖАНОВА
«Если художник умеет и не боится быть самим собой — он создает храм» (С. Параджанов)
Сценарій «Сповіді» / «Исповеди». «В 1969 году, — пригадував він, — у меня было двухстороннее воспаление легких. Я умирал в больнице и просил врача продлить мне жизнь хотя бы на шесть дней. За эти несколько дней я написал сценарий. В нем речь идет о моем детстве...» Мотив такий: «Я должен вернуться в детство, чтобы умереть в нем...»
Фільм було запущено у виробництво лише 1989 року на студії «Вірменфільм». Два знімальних дні, відзнято 300 метрів плівки. Зйомки довелося зупинити через хворобу Параджанова. Він уже вмирав й останніми зусиллями прагнув втілити невтілене, те, що не встиг реалізувати. На жаль, на цьому й завершилась історія фільму.
Сценарій, проте, зберігся, як і відзнятий матеріал. Це епізод смерті сусідської дівчини Віри.
1969. ФРАГМЕНТИ
«Исповедь» — это сценарий фильма, сложенный из цепочки воспоминаний, которые проснулись в моей памяти перед закрытыми воротами кладбища...
Седые женщины спали, резко запрокинув головы. Они чему-то улыбались...
Из-за прокопченных занавесок выглядывала Вера, младшая дочь портного.
Умерла Вера. Анничка (ее мать) то и дело теряла сознание.
Жвания, лучший фотограф города, ретушировал портрет покойницы. Вера смотрела прямо на нас — за ней, как два черных крыла, торчал плоский бант. Синие тени под глазами ретушер убрал и добавил улыбку, которую никто не видел на лице живой Веры. Улыбка на лице Веры была видна и в гробу...
Это все, что я помню о Вере.
Первая моя трагедия: «Похороны кружев, улыбка ретушера. И запах духов и пудры мамы».
Да... Это было ранней весной.
Нет, я не уйду с кладбища! Я не выдержу изгнания из детства.
Я вообще против изгнаний и гонений. Мои призраки! Мне с вами лучше, чем с теми, кто живы. Мои кипарисы... и корни кипарисов... Мы с вами в родстве! Вы касались и касаетесь моих предков. Какое-то время мы росли вместе. Вы почернели от этого времени, а я побелел... Я задыхаюсь от зноя и пыли.
Задыхаюсь и злюсь, что не найден тот смысл и образ красоты, который ищет человека».
Ви зауважили? У Віри в труні з’являється усмішка, якої на її обличчі не бачили за життя, — цю усмішку подарував їй митець!
Шкода, що сценарій не було втілено ще тоді, 1969-го. Абсолютно авторське кіно, максимально суб’єктивовані образи, які починаються і закінчуються в дитинстві, чи не так?
Сьогодні можна лише здогадуватися й будувати гіпотези, яким могло би стати українське кіно, а заразом і світове, якби Параджанову вдалося поставити свій сценарій ще тоді, наприкінці 1960-х. Мораль цієї історії проста: не загороджуйте митцеві, особливо ж тому, котрий довів свою здатність говорити з усім світом як рівня йому, дороги. Фантазії митця, його спосіб мислення не просто дарують естетичні відкриття — незрідка вони вказують дорогу суспільству, людству, людині цінності й образи, які здатні всіх нас урятувати...
Так-так, і цей химерний чоловік, Сергій Параджанов, який видавався багатьом таким далеким від реальності, міг ту реальність зачаклувати на зміни, які забезпечили б їй більшу стабільність та живучість. Оберігаймо митців — вони знають про людей те, що гарантує їм спасіння і нові народження. Адже вони творять Храм. Не випадково Параджанов народився на Різдвяні свята.
