Здобути освіту, вивчити історію та культуру народу, просто взяти й освідчитися — важко уявити, що все це можна зробити без його величності — Слова!
Воно настільки органічно вплітається в усі сфери нашого життя, що, власне, стає колесом історії, яке пов’язує минуле, теперішнє й майбутнє в єдине ціле.
Добротна літературна мова є не лише візитівкою інтелігентної людини, але часто це ще й ознака високої внутрішньої культури. Вона зобов’язує не лише красиво говорити, а й благородно діяти. Оволодіння перлинами поезії та літератури — важлива умова духовного зростання людини.
У художній мові прозаїки і поети за допомогою різних відтінків значення слів та їх інтонаційно-синтаксичних зв’язків втілюють задум твору, висловлюють своє ставлення до зображуваних сюжетів та персонажів, фактів і обставин життя, прагнуть до образності сприймання та лексико-морфологічної виразності свого твору. Наприклад, «Собакевич пристроился к осетру...», «Отделавши осетра, Собакевич сел в кресла и хлопал глазами» (М. В. Гоголь).
Художня мова — це в основному образно-експресивна мова. Експресія (виразність) досягається широким використанням метафор, порівнянь, гіпербол, слів, які мають не лише семантичне (смислове) значення, але й несуть емоційне забарвлення — епітетів, прислівників, еліпсисів, метафор, архаїзмів та інших зображальних засобів, а також застосуванням особливої ритміки мови (її інтонаційного ладу).
Оригінальне експресивне поєднання думки та поетичного слова бачимо в рядках: «Я выстужу душу на звездном ветру, / Луну расколю, словно блюдце… / Я нынешней ночью счастливым умру — / Мне страшно несчастным проснуться» (Владимир Шемшученко Исповедь. — Киев: Генеза, 2005); «Постепенно, не спеша. / Вдохновенье не прокисло! / Точно маятник, душа — / Между замыслом и смыслом» (А. Разумний); «Без меня ты станеш игристым, / Но бездомным вином густым. / А я — сверкающим, чистым / Без тебя бокалом... пустым» (Т. Сальникова); «Как в час предвечерний неистово сладок // Зыбучей тиши глоток! // Как липы нежны, и прохладен, и гладок, // На шее скользит — платок» (Т. Половинкіна); «Не дает журавлиный клин / На вопросы мои ответы, Где-то слышится звон оков, / Где-то слышится звон монеты (Ольга Благодарова).
Особливе багатство літературної та художньої мови — метафора. Метафори — це уособлення тих чи інших явищ природи, образне зближення слів на базі їхнього переносного значення, в буквальному значенні означає «перенесення». Вони зустрічаються ще в Біблії, а також у творах античних та іспанських поетів XVI сторіччя. Наприклад: «Страшусь — надеюсь, стыну — и пылаю, / в пыли влачусь — и в облаках витаю» (Петрарка); «Я рыцарь долга, чести раб» (Лопе де Вега).
Тривогу бунтарської душі яскраво й образно передає київський поет Олександр Кабанов «…Меж двух отчизн, которым я не нужен. / Поэзия — ордынский мой ярлык, / мой звон, мой вырванный язык; / на чьей земле я буду обнаружен?..»
Точно і виразно передає задум своїх творів Володимир Плющиков: «За светлым озером, за полем / Синеет лес, мечтой маня... / Здесь белой пеной колоколен /Россия плещется в мене...»; «Из тысяч грез я выберу мечту, / Которой никогда не воплотиться... / Глотаю спирт горючий, как водицу... / А птицы... Умирают на лету...»
Метафори дозволяють авторові реалізувати філософські та естетичні задуми: «Когда задую я свечу, / Судьба кричит — «Перепиши!». / Не знаю — мне ли это по плечу? / Но ветер шепчет — «Поспеши!» / И как тут быть, коль от души, / Вся в ромашках и нежна, Точила мне карандаши / Ее величество — Весна!» (В. Тертишник); «Ну, а когда погаснут свечи / И за окном рассвет вздохнет, / Произнесет: «До скорой встречи», — / Мне тихо память и уйдет» (І. Тальков).
Жорстка правда життя поросійщеного українця, безнадійно закоханого в широкоплечу та загадкову Русь, яка пригріла його, афористично й виразно звучить у поезії нашого земляка, який поселився на руїнах колись великої нашої спільної батьківщини в м. Всеволзьку поблизу Санкт- Петербурга, Володимира Шемшученка: «Бреду по сиротской дороге / Под мертвенным светом луны. / Мы все вспоминаем о Боге, когда никому не нужны»; «Опустилась на кончик пера / Паутинка ушедшего лета. / Никогда столько синего цвета / В небесах я не видел с утра»; «О России кричать не стану — / В ноги матери поклонюсь / И в грядущее смело гляну: / Закручинилась по тирану / Полонянка — святая Русь».
Неперевершеною експресією чарують поетичні рядки української поетеси Ліни Костенко. Оригінальні метафори та красиві образи можна знайти в творах класиків поетичного слова, поетів сучасності Ігоря Позняка, Євгена Юхниці, Галини Калиниченко, Сергія Залати, Анатолія Поповського, Сергія Обухова, Ольги Корольової, Інни Ковальової, Тетяни Половинкіної, Лади Єфремової, Ольги Благодарової, Анастасії Невинної, Олександра Разумного. Легким поетичним озоном метафор наповнено рядки молодих поетів Ганни Орєхової, Тетяни Сальникової, Івана Храмовника, Катерини Смирнової, Лани Алешкіної, Аліки Бєлої, Ірини Реви, Ангеліни Колесник, Макса Ларіна, Белли Савицької, Максима Лаврентьєва, Олени Макшиної і багатьох інших майстрів слова.
Особливо помітно це в поезії кохання: «Лодка у причала / В тишине тоскует, / Речка с нежным всплеском / Берега целует»; «Я стихи писала / Веточкой от ивы, / А сама гадала / Как же быть счастливой» (Ольга Благодарова Загрозило лето // Крила. — 2003. — №4. — С. 73—76).
Відкриттям для багатьох може стати неповторна багатством вишуканих метафор поезія Леоніда Губанова: «Махну в луга, пришпорив мысли, / За тем рассветным серебром, / Где утро, где на коромисле / Смеются ведра с сентябрем, / где песней тишина подкрасится, / Где грусть моя договорит, / Где женщина как первоклассница, / В ромашках с ног до головы».
Безперечно, найбагатшу й естетично витончену метафоричну палітру вишуканої художньої семантики являє собою поезія Сергія Єсеніна. Багатьом відомі рядки: «Кудрявый сумрак за горой // Рукою машет белоснежной»; «Поет зима аукает // Мохнатый лес баюкает»; «Выткался на озере алый свет зари // На бору со звонами плачуть глухари»; «И пыжится бедою // Седая тишина»; «Буйство глаз и половодье чувств»; «Люблю до радости и боли // Твою озерную тоску»; «Заколдован невидимкой, // Дремлет лес под сказку сна, // Словно белою косынкой// Подвязалася сосна».
Багатство мови надає добрі можливості й для подвижницької місії поезії, духовного спілкування та розвитку, надаючи мові переконливості, елегантності та літературної вишуканості.
Мова має бути ясною, витонченою та гармонійною. Її не рекомендується ні припудрювати наукоподібністю, ні розбавляти водичкою розпливчастих канцеляризмів (наприклад: «амбівалентний розвиток»; «функціональний збалансований консенсус»; «концептуальний плюралізм»), ні ускладнювати іноземними словами, що так часто люблять робити звільнені посадою від розуму та фантазії сучасні базіки.
Вся цінність мови полягає в закладеній у ній думці та її інтелектуально-естетичному оформленні. Ясність думки і легкість фрази — ось ті достоїнства, до яких потрібно прагнути. Багатослівність також вада. О. Дюма якось резонно зазначив: «Людина, яка багато говорить, зрештою, скаже дурницю».
Іронізуючи з приводу сучасних майстрів багато сказати ні про що, автор цієї статті колись написав таку назву для команди КВК: «Асоціація несамовитих шукачів творчого натхнення серед перманентної знемоги, будівників парадигми щастя в окремо взятому курені, наївних жертв дисгармонії свідомості та буття, фанатиків пізнання концептуальних законів нетрадиційної логіки взаємозв’язку динаміки виплати заробітної платні та інтеграції неформальних об’єднань, альтруїстів ініціації філософії права інтелектуальних меншин, діалектично оптимістичного клубу винахідливості серед веселощів, зі зворотним зв’язком імені презумпції невинності». Але це зовсім не приклад для наслідування!
Вчіться писати й говорити лаконічно, вишукано. Зробіть спробу написати афоризм. Наприклад: «Жінка — восьме чудо світу, яке дає початок усім іншим»; «Ябеда — біда для всіх, хто має своє Я»; «З переляку горобець буває також за всіх хоробріший».
Одного з найвідоміших скульпторів спитали, як йому вдалося з купи граніту зробити вишуканий твір. Він говорив: «Це нескладно. Потрібно просто взяти кам’яну брилу і позбавити її всього зайвого».
Мова мовлення — це шати думок. Вона, як і самі думки, має бути привабливою. У народі кажуть: «Яка пряжа, таке й полотно».
Мова мовлення має бути елегантною. А елегантно пише й говорить скоріше той, хто елегантно мислить. Живе полотно слів має бути зрозумілим, доцільним і по-своєму витонченим. Подібно до того, як до архітектури застосовна формула Вітрувія: «Міцність — користь — краса», до речення може бути застосована формула: «Ясність — виразність — елегантність».
Елегантність мови — це здатність думки, яка викладається, в простих шатах слів виглядати цінною і у вишуканій словесній оправі бути простою та зрозумілою.
Добре поетичне та літературне слово вчить, виховує, освічує, збагачує душу, окрилює.
Мова поетичних творів — озоновий шар культури, а розвиток духовності беззаперечно потребує дотримання «кіотських протоколів» — обмеження викидів на сторінки періодичних видань сірятини та вульгарності, збереження та примноження поетичного надбання. Ситуація набирає критичної маси — в країні майже зникли офіційні часописи та видання поетичної спрямованості. Питання «Що робити?» — скоріше риторичне. Держава зобов’язана невідкладно вжити необхідних заходів і забезпечити підтримку поетичних видань. Шлях до розвинутого суспільства лежить через розквіт духовності та культури. Своє вагоме слово повинні сказати як члени уряду, так і законодавці.
Люди терплячі, але душа людини не терпить пустоти.
Відомий юрист Федір Плевако, свого часу в промові у справі робітників фабрики, звинувачених у бунті та безладді, образно й мудро говорив: «Натовп — будівля, люди — цеглини. З одних і тих же цеглин створюється і храм Богові, і в’язниця — житло знедолених. Перед першим ви схиляєте коліна, від другої тікаєте з жахом. Але зруйнуйте в’язницю, і цеглини, які залишилися цілими від руйнування, можуть піти на храмостворення, не відбиваючи відразливих рис їхнього минулого призначення».
Краса душі вихована й викохана вишуканою елегантністю та легким поетичним озоном найбагатшої, найвеличнішої та наймогутнішої мови — врятує й звеличить наш світ.
