Цей випадок сам по собі схожий на якусь екранну історію.
Юна киянка Дарія Гайкалова здобуває бакалаврський ступінь із філософії в Києво-Могилянській академії, потім переїздить у Мумбаї — кінематографічну столицю Індії — вести курс сценарної майстерності. Починає знімати рекламу й короткометражки. І нарешті повертається на батьківщину з повнометражною картиною «Три з половиною» (Індія — Україна).
Наскрізний герой — будинок у Мумбаї. Час дії завжди — початок березня. Три з половиною — це, власне, боги, чиїми іменами позначені частини фільму. «Бог смерті»: будинок поділений на школу й невеличке злиденне помешкання, де співмешкають підліток, якому не пощастило народитися високосного 29 лютого, і його вмираючий дідусь — не надто хороша людина, за визнанням останнього. «Бог танцю»: та сама будівля за 20 років стала борделем, де початківка-повія приймає першого клієнта. «Бог любові»: тепер у тих стінах мешкає 70-річне подружжя, по вуха і взаємно закохані.
Кожній історії притаманний раптовий поворот, який різко зламує наше сприйняття: старий влаштовує собі поховальне багаття прямо в кімнаті, історія про повію-незайманку виявляється трюком для видурювання грошей у клієнтів, в останньому кадрі у вікні кімнати літніх закоханих — океан замість вулиці. А «Напівбогом» виступають безіменні будівельники, які переобладнують будинок для нових життєвих циклів.
Вочевидь, у Мумбаї розуміли, кого запрошують викладати сценарну майстерність, адже найсильніший бік «Трьох із половиною» — це драматургія й діалоги, і як наслідок точно поставлених режисеркою завдань — прекрасна акторська гра. Образи й ситуації переходять з частини в частину, легкий і впевнений рух камери зв’язує епізоди в єдине візуальне поле — при тому, що кожна історія знята одним планом, без монтажних склейок; за всіма компонентами, «Три з половиною» — дивовижно зріла робота.
Між тим уже другий повнометражний фільм Дарії «Намдев Бхау в пошуку тиші» запрошений до участі в міжнародних кінофестивалях — у Лондоні та в Пусані (Південна Корея).
Ми розмовляли незабаром після прем’єри «Трьох із половиною» на Одеському кінофестивалі. Я зробив у бесіді мінімум скорочень: про таланти важливо дізнаватися якомога детальніше ще на злеті, коли вони ще не прикували увагу світу. А в тому, що Дарина має серйозне кінематографічне майбутнє, я впевнений.
АВАНТЮРА
— Як вийшло, що випускниця Києво-Могилянки стала режисеркою в Мумбаї?
— Десь із 11 років я була в театрі при колишньому Будинку піонерів. Мама віддала мене ще й до гуртка, де я мала паяти якісь металеві платформи й учити абетку Морзе. Вона дуже пишалася тим, що я там єдина дівчинка серед 30 хлопчиків. Я витримала лише п’ять занять. Все закінчилося, коли треба було кидати якісь гирі. Кинула пару гир — і кінець. Залишилася в театрі. Першу роль мала в масових сценах, а другу, вже головну, — Марі в «Лускунчику». Мені виповнилося 12, решті дівчат — по 14, але це був справжній театральний вишкіл з усіма чварами, інтригами, звіром-режисером. Я пішла звідти через три роки, бо не встигала зі школою, та й нервова система почала псуватися через занадто ексцентричного режисера.
ФОТО НАДАНО АВТОРОМ
— В чому полягала та ексцентричність?
— Він не сприймав нас як дітей. Може, це було й добре, але зараз, згадуючи його методи роботи, жахаюся. А втім, я й грала у виставах, і ставила їх.
— Але поступили не на режисуру.
— Обирала між юриспруденцією та філософією. Прийшла з мамою до ректора одного з найкращих університетів країни. Він сказав: «У вас дуже розумна дівчинка. Даріє, підіть купіть книжку». Я вийшла, а він назвав мамі цифру хабара, який треба заплатити, аби вступити на юриспруденцію. Я коли про це дізналася, то мало не заплакала. Як можна вчитися на правника через хабар? Пішла на філософію. Чотири роки в Києво-Могилянці вплинули на мене на дуже різних рівнях. З 9.00 до 18.00 — лекції, а потім до 23.00 — студентський театр під орудою цілковито різних режисерів. Тетяна Шуран паралельно викладала в інституті імені Карпенка-Карого й робила наголос на студентському характері театру, а Андрій Приходько казав: «Ми не аматори, забудьте це слово» — і вчив нас ходити на ходулях, тримати двокілограмові прапори й відчувати себе головним героєм, навіть якщо ти у фоні. Завдяки натхненню, отриманому з цих дуже різних джерел, я почала проводити фестивалі. Запрошувала на них театри з усієї України, потім долучилися мейєрхольдівці з Москви, колективи з Білорусі. Справжня театральна армія. Організовуючи людей, відчула, що режисура мені ближча, ніж гра на сцені. Тому взяла паузу між бакалавратом і магістратурою, відправила резюме в Китай, Японію, Індію. Раптом школа-інтернат для хлопчиків в Індії запросила мене викладати театральне мистецтво. Я з ходулями приїжджаю до Індії, до міста Гваліор, і ставлю виставу з 300 вихованцями.
— Важко собі уявити.
— О так, цікавий досвід. Практично всі вони — зіпсуті діти політиків з Делі чи Мумбаї. А тут я — єдина дівчинка, на перший погляд чемна й хороша, але монстр на сцені. Пригодився вишкіл у Приходька й Шуран: слідуючи йому, я працювала з тими підлітками. На святкування Дня засновника школи я написала сценарій, і всіх 300 поставила на ходулі. Поєднала вуличний і античний театри, ввела чотири стихії, додала індійську міфологію. Патрон цієї школи — королева міста — встала вражена, коли шестеро хлопчиків у золотих вбраннях, немов боги, вийшли на ходулях — не очікувала такого побачити. Потім казали, що це найкраща шкільна вистава за останні 20 років у цей день. Серед глядачів був також один відомий бізнесмен. Ми розговорилися. Він як патрон Інституту «Вістлінг Вудз Інтернешнл» запропонував мені туди вступити. Врешті-решт я опинилася там на сценарній майстерності. Шість місяців простраждала.
— Чому?
— Бо у порівнянні з Могилянкою це не був достатній рівень. Через надмір вільного часу я почала писати сценарії і втілювати їх. Колеги мене ненавиділи — бо як це, сценарист режисує? Але ж я байдикувала, що лишалося робити? Моя перша короткометражка пройшла на серйозний фестиваль в Індії. Затягнуло. Знімала рекламу, короткі метри. Потім повернулася в Україну, бо відчула, що мені бракує інтелектуального поштовху. Вирішила, щоб закінчити освіту, вступати на заочне з філософії в університеті Шевченка і в Карпенка-Карого на драматургію та кінорежисуру.
— Але ж диплома режисерки у вас таки немає. Що завадило? Ви не вступили?
— Вступила, при тому, що не була готова. Приходжу, виявляю, що треба якусь байку розповісти, пісню заспівати, етюд зробити. Лишається 45 хвилин. На ходу пишу вірш, декламую й не зізнаюся, що це мій власний. Кажу, що це відомий український поет Святослав Шилін — насправді то мій дядько, який не має нічого спільного з поезією, але вірш їм сподобався! Отримую 200 з 200. Викладачі питають: «Що ви зробили?» — «Ось, кілька короткометражок». Вони подивилися: «Ну так, є над чим працювати. Жах, звичайно, але...» Одне слово, я не відчула натхнення, на яке сподівалася. Після кількох занять зрозуміла, що академічна структура, яка є у філософії, мені ближча. Так для мене Карпенка-Карого й закінчився. Так, мені бракує певного фундаменту в режисурі, але я за допомогою власних фільмів його і створюю.
— А що вам дала філософська освіта?
— Можливість і вміння працювати з одиницею інформації та з її інтерпретацією. Нас попереджали, що майже ніхто після випуску не працюватиме за професією, але зможемо працювати в будь-якій сфері, тому що знаємо, як читати та як інтерпретувати прочитане. Робота з різними культурними пластами, розчеплення змістів, пошуки власних змістів, творення змістів з уже існуючих змістів. Здається, більшість ідей у мене народжується з цієї основи. Це була наче інтелектуальна тренажерна зала.
«ТРИ З ПОЛОВИНОЮ»
— Тож як з’явилися «Три з половиною»?
— Я власним коштом зняла короткометражку. Це сюжет із другої частини, де хлопець приходить у бордель до начебто незайманої дівчини. Показали відомому режисеру і продюсеру Анупагу Кашьяпу, йому дуже сподобалося: «Зніми ще раз, але кращою камерою». Він частково спонсорував зйомки з тими ж самими акторами, а потім раптом запропонував мені зробити повний метр. Я поїхала на Шрі-Ланку, в мене було п’ять днів на написання сценарію. Блукала вулицями, думала, й до мене прийшла ця ідея про три оповіді в одному домі — про різні етапи людського життя, і в той же час про одну родину. Кашьяп схвалив, але замість профінансувати цей проект запропонував: «А тепер шукай кошти». Бо, на його думку: «Те, що тебе може зробити режисером, — це дія, а не школа, не продюсери. В тебе є комп’ютер, є різні платформи, де ти можеш попросити гроші — я тебе тестую оцією самостійною дією».
— Тобто кинув у воду і сказав: «Пливи».
— Так. Ми зробили відео, виставили оголошення на платформі спільнокошту, зібрали 3000 доларів, сконтактували з багатьма людьми. Мені пощастило з командою: 99% творчої частини працювали безоплатно. Вони просто повірили в ідею. Ми за мінімальний бюджет зняли фільм, до останньої миті не знали, вийде він чи ні, просто технічно ми не могли знімати більш ніж три дні через бюджет. Тому я мала йти на компроміси з акторами. Майже ніхто з них не давав мені стільки часу на підготовку, скільки я хотіла. На жаль, в Індії — це проблема. Інколи, дивлячись фільм, я закриваю очі чи вуха. Але вибір такий: або знімати тут і зараз, або не знімати взагалі.
— Звідки взялися ці сюжети?
— Певним чином вони відповідають моєму інколи абсолютно нелогічному плину думок. І водночас тепер я можу пояснити. Звідки це літнє подружжя в третій частині? Дуже просто: так я себе бачу в 70 років. Я боюся, що цінність «я», яку я зараз відчуваю, змінюватиметься через певні обставини — соціальні, психічні, фізіологічні. Я не знаю, якою стану тоді. І ще, я намагалася побудувати діалог із собою, якби була чоловіком. Тобто скрізь є певне «я», яке намагається зрозуміти себе.
— А в першій частині, з хлопчиком і дідусем?
— Зрозуміло, що завжди є погані люди. Ось людині зараз 25 чи 30, і всі знають, що він покидьок. А коли йому буде 80, він ледь ходитиме й розмовлятиме, то його сприйматимуть як солодкого дідуся. Благоговіння перед старими в Індії укорінене в традиціях і ритуалах. І мені було цікаво погратися з цією ідеєю.
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ТРИ З ПОЛОВИНОЮ» / ФОТО З САЙТА KINOAFISHA.UA
Загалом, сценарій існує на чотирьох рівнях. Перший — це історія трьох родин. Другий — це різні сім’ї в одному будинку. Третя інтерпретація — це один і той самий хлопчик. Йому 12, 27 і 70. І четверта — ці історії існують в тому самому просторі й часі, в паралельних реальностях. Як у теорії струн. Ми з вами зараз розмовляємо, а через 40 років тут хтось розмовлятиме так само. Паралельно і в той же час — ні. Тому багато діалогів перетинаються, повторюються певні фрази чи імена.
— Танці в кожному епізоді...
— Тобто боги граються.
— Іронія фіналу, в якому напівбоги-будівельники вчергове ремонтують будинок, очевидна. Роблять декорації для нових ігор.
— Ми не знаємо, які історії ще там відбудуться. В третій частині ми просто говоримо про смерть і через її усвідомлення — про безсмертя. Герої усвідомлюють, що вже не кохають одне одного і скоро помруть, але через це усвідомлення вони кохають — і вони без смерті. Цей момент певної надії, виходу поєднує всі три частини для мене.
— У фільму незвичайне музичне рішення. Чому там раптом звучить українська «Зозуля»?
— Я в Києві почула музику групи Vivienne Mort, і написала Даніелі (засновниця гурту. — Д.Д.), вона приїхала до Індії. Їївиконання «Зозулі» здалося мені цікавим. Ми говоримо про складні й водночас наївні музичні теми, а єдиний стиль, який відтворює цю наївність і складність, — саме фольклор. Музика — це персонаж фільму. Це стіни. Це будинок.
— Чому?
— Він, великий і нерухомий, є пташкою, бо, незважаючи на свою нерухомість, подорожує залежно від того, яку історію хоче побачити. Метафорично для мене аналогія із зозулею відчулася.
— І за настроєм пісня підходить. Така гірко-солодка.
— На показах у Індії завжди є питання по музиці. Начебто індійські інструменти, але в той же час у ній щось дивне, не своє. Вони навіть думали, що це японська мова, уявляєте? Дотик інакшого — те, що мені подобається у кіно. Певна позиція маргінальності й у музиці, й у візуальному ряді.
— До речі, як «Три з половиною» приймають в Індії?
— Я здивувалася, що люди не засинають. Моє кіно повільне, а вони звикли до швидкого монтажу. Більшість глядачів були здивовані таким довгим планом, а літні люди — переповнені емоціями. На фестивалях приймають дуже добре. На фестивалі в Керелі взагалі нереальна публіка, причому це звичайні люди — але кіномани. Рікша тебе кудись везе й каже по дорозі: «Ви знаєте, я не люблю Феліні. Тарковський набагато кращий». Мої студенти не дивляться Тарковського, а він — так! Тому там найкраще тестувати свій фільм. На усіх показах люди сміялися, плакали, аплодували.
БОЛІВУД І ПОЗА НИМ
— Ви вже трохи говорили про свій стиль режисури. Ви на майданчику диктатор, як і на сцені?
— Хотілося б сказати, що ні... Але так! Цей фільм без диктаторської руки був би неможливий. Тому що коли я приходжу на майданчик і за три дні до зйомки другої частини бачу, що локація виглядає як гламурний бордель 1930-х, все в червоному кольорі й сяє — а за сценарієм це 1970-ті й бідний квартал, — у мене просто серце стає і я сама здираю плакати, кричу на оточення. Але при цьому мені важливо, аби актори почувалися комфортно. Взагалі, цей фільм народився тому, що кожна людина, починаючи від хлопця, який носив чай, закінчуючи продюсером, працювали в дуже люблячому середовищі, коли ти знаєш, що про тебе піклуються і хочуть тобі найкращого. І саме тому можуть накричати чи строго поговорити. Але це для твоєї ж користі. Хороша атмосфера на майданчику безцінна. Зокрема, в Індії до робітників не завжди ставляться с пошаною. В тій же кіноіндустрії є їжа «А» для режисера, продюсера, оператора й акторів, а їжа «В» — для освітлювачів і техпідтримки. Ми цього не дотримувалися ніколи.
— Якщо ми вже заговорили про індійське кіно, то не могли б ви розповісти про нього трохи детальніше? Адже в нас досі про нього уявлення як про суцільні пісні-танці-мелодрами; хтось більш обізнаний може ще пригадати великого класика Сатьяджита Рая. А як воно насправді?
— Ми говоримо про дві абсолютно різні естетичні традиції. На Заході панує жанровість із часів Аристотеля. Ось трагедія, ось маска трагедії, катарсис. Якщо там є елемент комедії, то лише натяком. А індійська культура заснована на ідеях «Натьяшастри». Це естетична теорія, яка виходить з дев’яти емоцій, які маємо пережити у виставі чи в танці. Індійський театр спирається на традиції танцю, який розповідає різні міфологічні сюжети. Танцюристка має обличчям і тілом показати страх, любов, закоханість, радість, сором’язливість, героїзм, навіть богоподібність. Усі ці стани мають бути пережиті виконавцем, і таким чином їх переживе й глядач. Переживши лише одну емоцію, ти нічого не зрозумієш. Тому в масовому фільмі, в тому числі й у Рая, — так, це драма, але також і комедія, і героїчний фільм, і мелодрама, і любовна історія. Тому блокбастер в Індії — не просто стрілянина, чи любов, чи жахи, це все разом. І, звичайно, буває, доходить до абсурду. Але останні 10 років там піднялася, на мій погляд, потужна нова хвиля, і розпочав її Анураг Кашьяп, презентувавши в Канах свої «Банди Васейпура». Це своєрідна данина «Хрещеному батьку». Скорсезе дуже полюбив цей фільм і просував його всюди. Є геніальне немейнстримне індійське кіно. Декілька років тому на «Оскар» від Індії номінували «Суд» молодого 26-річного режисера — дуже сильне кіно про сучасну судову систему Бомбея. Або, наприклад, Ріма Дас зі штату Ассам: зняла Village Rockstars, де виступила режисеркою, операторкою, монтажеркою, продюсеркою — фільм чудовий, був презентований на Торонто, там же цьогоріч вона представлятиме ще один фільм. Теж зняла, монтувала, продюсувала сама. Зараз знімається все більше картин, бо це стало дешевшим. У країні з’являються як міжнародні платформи — «Амазон», «Нетфлікс», так і свої. Кожна людина, яка вміє тримати в руках камеру, може фільмувати. І з’являється багато голосів, які, на мій погляд, є на рівні польського чи чеського кіно.
В Індії, до речі, є й інша крайність — альтернативне кіно — брудне, похмуре. А мені хочеться знайти інший спосіб. Бачити Індію і говорити про її проблеми, але іншим чином.
МАЙБУТНЄ Й ТАНГО
— Якими є ваші наступні проекти?
— «Намдев Бхау в пошуку тиші». З лише 20 людьми, з бюджетом 17000 доларів, 10000 з яких потім довелося повернути. Поїхали в гори, зняли фільм на маленьку камеру — я не мала б цього говорити, бо виглядає, як на велику.
— А як вам це вдалося?
— Знайшла геніального оператора, який знімав для National Geographic і Vogue. Він ніколи не вчився цьому, сам із маленького села. Спочатку працював як фотограф нашого першого фільму. Коли ми побачили його світлини, — були вражені. Мені здається, він єдиний оператор в Індії, здатний на маленькому «Панасоніку» створити картинку, як на серйозній професійній камері.
— Тож про що «Намдев Бхау...»?
— Про 65-річного мумбайського водія, який втомився від шуму — а Мумбаї мало того, що саме по собі шумне місто, так воно ще й живе між аеропортом і головною трасою, — з балакучою дружиною. І ось Намдев знаходить статтю, де написано, що в Індії, в горах регіону Ладак, є Долина Тиші, де лише 0,001% шуму. Він усе кидає, вирушає туди. Згодом до нього приєднується хлопчик, який у свою чергу шукає Червоний Замок. Що за замок, де його батьки, в яку гру він грає, — дізнаємося лише наприкінці фільму. Тобто це подорож двох дивних людей. Ми залучили італійського композитора Андреа Гуерра — сина Тоніно Гуерра. Якщо встигнемо з музикою, то наступного року представимо фільм в Одесі.
Є ще одна копродукція, з більш певною українською складовою. Це триптих — історії, зняті трьома жінками з різних країн. Головні персонажі — жінки, які переживають власні маленькі трагедії. Дельфін Ноельс представляє Нідерланди, я — Індію, Вікторія Трофименко («Брати. Остання сповідь». — Д.Д.) — Україну. Сподіваюся, що в цьому році встигнемо зняти.
— Чи є у вас захоплення поза кіно?
— Є дурне, можливо, захоплення, але воно на мене дуже вплинуло — починаючи від писання сценаріїв і закінчуючи зустріччю з продюсером — аргентинське танго. В 16 років мама привела мене на майстер-клас. І я була здивована, бо звикла, що всі кричать і всі строгі, а тут такі хороші викладачі — тож у мене відкрилося серце до танцю. Осередки танго є скрізь, це така масонська ложа. В Мумбаї на танго-вечірці до мене підійшов чоловік і попросив про приватні уроки. Ми стали хорошими друзями, а незабаром познайомилася з його племінником Діром Момайє, який продюсував обидва мої фільми.
— Дарино, ви якого року народження?
— 1989-го.
— Мати два повних метри у неповні 30 — це хороший початок кар’єри.
— Сподіваюсь, буде три. Ми плануємо ще один цьогоріч, він може стати найсильнішим. Може, мене виженуть з Індії після нього.
— Хочете чимось шокувати?
— Це драма кохання, яке народжується між свекрухою та невісткою. В Індії шлюби за домовленістю — звичайна річ. Ви дівчина, вам 20, ви сповнені кохання, а тут раптом вас ангажували — ви цього чоловіка бачите вперше в житті, під час весілля — вдруге, під час шлюбної ночі — втретє. Ви маєте жити в чужому домі, не працюєте, бо жінки традиційно не працюють, їхня справа — догоджати чоловікам, займатися господарством. І єдина людина, яка вам якось відкривається, — це свекруха. Яка теж молода, бо теж вийшла заміж у 20, їй 45 — 48, і вона прекрасно виглядає. І тут у них починаються дивні стосунки. Не лесбійські, просто стосунки між двома самотніми істотами, загнаними в простір, в якому немає жодних емоцій, людських зв’язків. Вони між собою схожі, в них є спільні інтереси, й одна героїня фізично починає щось відчувати до другої. Це могли б бути його брат або тато, але це виявляється мати. Фільм не так про стосунки, як про соціальні ситуації індійської жінки, про дозрівання дівчини до жінки. Дуже чекаю на це, дуже мене надихає.
Можна сказати стільки всього, але не бути грубою.
