«...Я хотів би дати свою візію історії України, але не так, як досі це робилося, в ізоляції, а в системі світової гуманітаристики. Подати українське відродження...як міжнародну проблему на тлі міжнародної історії. Це моє майбутнє завдання».
Омелян ПРІЦАК
Омелян Пріцак по праву належить до постатей масштабу Агатангела Кримського і Михайла Грушевського в українській науці та культурі загалом. Він посідає чільне місце у світовій науці одночасно в кількох наукових галузях: урало-алтайській лінгвістиці, історичній тюркології, медієвістиці, ісламознавстві, скандинавістиці, славістиці, а також є членом багатьох престижних іноземних академій, університетів, товариств, засновником фундаментальних наукових журналів та міжнародних організацій. Його авторитет як універсального вченого, людини античної постави є беззаперечним та співмірним з плеядою найвидатніших світових гуманітаріїв.
Проте в Україні Омелян Пріцак та його потужний доробок у науковій, культурологічній, педагогічній, державотворчій, громадській діяльності відомі вузькому колу істориків і науковців. Це несправедливо щодо такого великого патріота України.
Омелян Пріцак народився 7 квітня 1919 року, за каденції ЗУНР, у селі Луки на Самбірщині Львівської області. Батько його віддав своє життя за волю України у лавах УГА восени того ж року. Цей факт Омелян Пріцак з гордістю проніс через усе життя. Він часто говорив: «Батько віддав життя за Україну, а я маю жити задля України». Ця обітниця запрограмувала всю його творчу та життєву енергію на дослідження правдивої історії України, на повернення її в лоно історичних держав. Він був одержимий цією мрією відтоді, як, навчаючись у Тернопільській польській класичній гімназії, зрозумів, що він не поляк, а українець. Тоді він рішуче ідентифікує себе як українця і з «Еміля» стає «Омеляном». Із навчання в чужомовному середовищі він виніс важливу істину: життєву потребу для кожної особистості в людській і національній гідності...
Роки навчання у Львівському університеті (1936—1940 рр.), безпосереднє спілкування з такими славетними істориками, дійсними членами Наукового товариства імені Шевченка, як Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич, знайомство й дуже щире (хоч і недовготривале) спілкування з Агатангелом Кримським і, безперечно, знайомство з багатотомною «Історією України-Руси» Михайла Грушевського — все це сформувало з нього перспективного вченого-історика. Подальші студії в університетах Німеччини, Австрії, Америки, дискусії із закордонними авторитетами у сфері гуманітаристики розширили і поглибили його методологічний підхід до вивчення історичних джерел, розуміння історії як справжньої абстрактної науки, яка разом із мовою та літературою є потужним чинником національної ідентичності.
Ще у гімназійні роки Омелян Пріцак захопився східними історичними джерелами і почав вивчати арабську, іранську, турецьку мови, оскільки західні джерела були опрацьовані й доступні, а східні першоджерела потребували знання мов цих народів. Згодом учений досліджував історичні документи більш ніж 60-ма мовами східноазійського ареалу. Власне, поштовхом до вивчення східних мов стало знайомство з багатотомною «Історією України-Руси» Михайла Грушевського, яку Омелян Пріцак називав своєю другою Біблією. Проте як природжений аналітик він зрозумів, що в силу різних обставин ця масштабна праця має суттєві недоліки — відсутній аналіз східноазійських давніх історичних джерел.
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ОМЕЛЯНА ПРІЦАКА
Він стверджував, що нашій історії бракує її східного крила, щоб стати правдивою і підтвердити гасло: «Пізнайте істину, і вона вас визволить», а також напис на емблемі американського Гарварду: «Veritas». Усе своє творче життя він підпорядкував ідеї повернення України на мапу світу як повноцінного учасника цивілізаційного історичного процесу. Цю казкову дитячу мрію він зумів здійснити завдяки своєму незаперечному авторитетові історика-сходознавця, який він здобував титанічною щоденною працею упродовж усього життя. У статусі видатного вченого, шанованого професора Гарвардського університету О. Пріцак складає свій дивовижний масштабний план легалізації України у світі через її історію, науку, культуру. Хоча багато хто з його колег вважали цей проект утопічним і недосяжним, проте Омелян Пріцак став тріумфатором в інтегруванні української гуманітаристики у світову науку. Ось лаконічний перелік того, що він зробив для України і заради України, яку безмежно любив.
1. Створив Український науковий центр при Гарвардському університеті (УНІГУ), який фактично став моделлю класичного європейського університету з української гуманітаристики з трьома її фундаментальними кафедрами: історії — імені Михайла Грушевського; мови — імені Олександра Потебні; літератури — імені Дмитра Чижевського.
2. Зініціював і частково здійснив масштабний проект «Тисячоліття християнства Русі-України», головною складовою якого є «Гарвардська бібліотека стародавнього українського письменства», яка включає оригінальні твори, створені на теренах Русі-України в XI—XVIII ст., у 50-ти томах у трьох серіях: факсиміле і переклади англійською та українською.
3. Створив власну наукову школу україністів, які вперше трактували історію України в широкому всесвітньоісторичному контексті. До чільних її представників належать: О. Субтельний, П. Магочій, З. Когут, Ф. Сисин, О. Андрієвська та ін.
4. Сприяв включенню у програму Гарвардського університету проекту дослідження Голодомору 1932—1933 років в Україні Джеймсом Мейсом і Робертом Конквестом.
5. Ініціював створення Міжнародної асоціації україністів (МАУ) для широкого наукового обміну між науковцями різних країн, які цікавляться історією та культурою України. На першому Конгресі МАУ в серпні 1990 року в Києві виступив з програмною інноваційною доповіддю «Що таке історія України?», в якій вперше в українській історіографії висловив думку про часопросторовий метод дослідження історії України на противагу народницькому.
Варто зауважити, що всі ці масштабні україноцентричні проекти Омелян Пріцак ініціював, реалізовував у добу холодної війни та бездержавності України. Це було до снаги лише людині кремінної сили волі, цілеспрямованості й беззаперечного авторитету у світовій науці. Одразу після проголошення незалежності Омелян Пріцак приїжджає в Україну і знову з великим ентузіазмом вершить низку важливих для українського відродження проектів. Ось головні з них:
1. Відроджує й очолює Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського при НАНУ.
2. Ініціює відродження Археографічної комісії та Інституту джерелознавства й археографії імені Михайла Грушевського при НАНУ.
3. Запроваджує предмет історіософії в освітню програму Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У своїх лекціях на кафедрі історіософії обґрунтовує необхідність інноваційного методу вивчення історії України як сегменту всесвітньої людської історії, а не як провінційний епізод російської історії. На противагу методиці радянської історіософії та історіографії, Омелян Пріцак запропонував методику, фундаментом якої стали писемні джерела від початку історичних часів до сучасності, які охоплювали терени від Ісландії та Америки до Китаю та Японії.
4. Завершив свій творчий і земний шлях написанням фундаментальної монографії «Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім», до створення якої вчений готувався понад п’ятдесят років. Ця праця вийшла після публікації двох томів «Походження Русі» і належить до найаргументованіших з усіх досі виданих досліджень із захисту автентичності цього літературного шедевру середньовіччя і приналежності його саме до української культурної спадщини доби Київської Русі.
Варто додати, що Омелян Пріцак залишив у спадок Україні безцінний скарб, який він формував упродовж свого многотрудного життя — це його фундаментальний архів, що налічує понад 20 тисяч одиниць оригінальних історичних та мистецьких пам’яток, обширний епістолярій з легендами світової культури і науки, до яких по праву належить і він сам.
Завершити статтю до 100-ліття легенди світової науки хочеться його думкою, в якій він стверджував, що тріумфом його життя є не тисячі наукових праць, а створення воістину «гарвардського чуда» — Українського наукового центру Гарвардського університету, який став трампліном для визнання україністики як окремої престижної наукової дисципліни у світовій гуманітаристиці. Це був справді далекоглядний стратегічний державотворчий подвиг утвердження окремішності української історії, науки й культури від імперських зазіхань наших сусідів, насамперед Росії.
