Ось уже 10 років, як львів’яни не можуть привести своїх дітей до природознавчого музею. А раніше мало не напам’ять знали, де який експонат стоїть, адже сюди батьки водили у неділю своїх діточок, а вчителі збирали тут дітей на свої уроки. Залежно від того, яку тему вивчали (з біології, зоології, ботаніки), в тому залі й товпилися…
Тепер тут справжній довгобуд. На щастя, останнім часом фінансування реставраційних робіт відносно стабільне — Академія наук перераховує на рік до 500 тисяч гривень. Щоправда, були роки, коли гроші приходили на рахунок зовсім мізерні, й більшу частину року ремонтні та будівельні роботи взагалі не проводили. А бувало й таке, що кошти виділяли наприкінці грудня, і щоб їх освоїти (адже могли ж пропасти!) директор через «не можу», перебуваючи буквально в передінфарктному стані, інакше не скажеш, усе-таки викручувався. Влада, будівельники — всі йшли назустріч, бо дуже хочеться якнайшвидше закінчити реставрацію музею, що для багатьох стала справою честі.
Поки ж можна хіба що путівник по музею погортати. Виданий «Науковою думкою» в 1982 році, він містить найрізноманітніші відомості про флору та фауну Прикарпаття, тут можна відшукати фотографії колись встановлених у музеї численних діорам, без сумніву, унікальних, можна багато дізнатися про сімейство парнокопитних і подивитися колекції денних метеликів… Однак лише одним рядком тут йдеться про того, кому ми зобов’язані створенням такого музею: «… заснований у 30-х роках ХIХ століття відомим орнітологом Володимиром Дзедушицьким». І все. Хоча про Дідушицького можна писати романи та ставити фільми. Але нічого цього немає, немає навіть окремої монографії. Через оцю кричущу несправедливість і був написаний цей матеріал.
СПЕРШУ БУЛИ МЕТЕЛИКИ
Він був єдиним сином Йозефа Дідушицького (Дзедушицький пишуть на польський манер), одного з найбагатших людей не тільки на Галичині, а й у Польщі, і на Поділлі. Сім’я володіла численними палацами, полями, лісами, хуторами… А також відзначалася освіченістю, дуже широкими інтересами та демократизмом поглядів. Однак і гроші вміла приумножувати. Звісно, батько і мати Володимира не могли нарадуватися сином і прощали йому багато дивацтв. Тим паче, що ріс він хворобливою дитиною й освіту здобував домашню. Але яку освіту він мав можливість здобути! Про це можна судити хоч би з того, хто з ним займався! А це були відомий польський поет Вінсент Поль, професор університету, ботанік Лебашевський, орнітолог Ернст Шауер. Iз останнім у хлопчика встановилися особливо довірчі відносини. Під впливом саме цієї людини й почав Володимир здійснювати вилазки на природу, ловити метеликів, птахів, збирати різні рослини, робити гербарії і, звичайно ж, класифікувати зібране. А пізніше захопився і таксидермією — виготовленням опудал. Хто знає, можливо, саме природа допомогла йому подолати всі хвороби, бо лікарі передрікали йому, чесно кажучи, життя недовге. Сил додавала захопленість справою, колекціонування, що стало пристрастю життя.
Намагаючись потішити сина, батько подарував йому унікальну бібліотеку зі старовинними книжками та геологічну колекцію. Коли всім цим зібранням стало тісно в мансарді палацу Дідушицьких, батько сказав: «Можливо, тобі якусь будівлю прикупити для твоїх занять? Хоча спершу поїдь за кордон, роздивися…»
Але безтурботному гаянню часу настав кінець. Батько раптово помер, і Володимиру довелося, успадкувавши колосальне багатство, розпоряджатися справами, підбирати майстерних керівників, об’їжджати маєтки. Частенько приїжджає він на Сокальщину і незабаром одружується зі своєю сусідкою — графинею Немчинською, також спадкоємицею чималих статків. Спершу молодята живуть світським життям, але Дідушицького тягне до Львова, до своєї колекції. Йому хочеться, щоб її бачили якнайбільше людей, і він купує невеликий палац на одній із центральних вулиць Львова. Доводиться пройти через ремонтні роботи, займатися розміщенням експонатів, але чого не зробиш, коли твоє бажання величезне, а кошти дозволяють мрії втілювати в життя.
Замовляє з дуба особливої обробки шафи для опудал, скло підбирає особливе, тонюсіньке, за останнім словом тогочасної техніки, — промені світла не заломлювалися, що дозволяло відвідувачам милуватися колекцією без спотворень.
КОЛЕКЦІЯ, ШКОЛА, ЗАПОВІДНИК...
Сьогодні можна поблажливо говорити, що все це молодому графу, мовляв, особливих зусиль не вартувало — з його- то грішми! Можна було їздити на бали та на води. Можна було гаяти час, а він вів колосальне листування, вивчав праці найвидніших вчених, читав реферати співробітників музею. Про останню особливість його роботи треба сказати особливо. Володимир Дідушицький любив людей зосереджених, і якщо зустрічав молоду талановиту людину, то, попри її національність, стан, матеріальне становище, намагався залучити до музейних справ і навіть дати подальшу освіту. Так подарував можливість молодому австріяку таксидермісту Владиславу Зонтагу повчитися у Відні. Потім вони в чотири руки днями, а часом прихоплюючи й ночі, робили опудала птахів і звірів. Та такі, що й сьогодні, через 150 років, вони виглядають «як новенькі» і як живі.
Але від чого у світському житті не міг відмовитися Дідушицький, то це від полювання. Утім, дві пристрасті були взаємодоповнювані та взаємокорисні. Навіть селянам він дозволяв полювати на своїх землях, а вже якщо приносили вони щось цікаве, то щедро їх винагороджував. Так виникла колекція альбіносів. Наприклад, чорний вовк і багато інших птахів і звірів із непритаманним їм забарвленням і пір’ям. А вже мисливські забави в маєтку Дідушицьких для знаті славилися та були вельми престижними. До нього приїжджали найбагатші, найвідоміші люди, найвродливіші жінки Австро-Угорщини. Полювання завжди вдавалося і ставало окрасою сезону. А найцікавіші мисливські трофеї не пропадали — з них робили опудала. Слід сказати, що захоплення таксидермією не пройшло для Дідушицького безкарно. У зрілому віці, й особливо в старості, воно «вилізло» різними болячками. Бо таксидерміст працює з матеріалами, що містять миш’як у великих кількостях.
Та хоч би якою великою була його колекція, Дідушицький був нею незадоволений, поки не придбав зубра, полювати на якого в ті часи могли хіба що члени царської сім’ї. Володимир Дідушицький, із «корисливою метою» знайомиться з одним із фаворитів російського царя й умовляє віддати йому вбитого його високістю звіра. Подейкували, вдячність вилилася в суму, за яку можна було придбати цілий маєток.
Але Дідушицький був щасливий — бажаний зубр став окрасою його експозиції! А пізніше (оце успіх!) граф придбав останки викопаного носорога, якого знайшли в 1904 роцi в селі Старуня. Цей успіх археологів став відомим усьому вченому світу, заполучити його стало справою честі Дідушицького, як і подальшу знахідку — кістки доісторичного мамонта, які він також не випустив iз своїх рук. І потім аж 140 років не було у Львові дитини, яка б не замирала захоплено біля цих двох опудал — носорога та мамонта. Як шкода, що тепер вони так довго лежать у запасниках! Свого часу завдяки старанням і ентузіазму (про гроші помовчимо) Дідушицького колекція суперничала зі знаменитим Британським музеєм!
Було б несправедливістю не сказати про ще кілька корисних для України діянь Володимира Дідушицького. Він заснував лісницьку школу, реорганізовану пізніше в лісотехнічний університет. Допомагав матеріально Політехнічному інституту, влаштовував безліч виставок і сам брав у них участь. Його паризька нагорода «за вирощування тютюну на полях Галичини» сьогодні може викликати усмішку, адже можливим було й таке. Був ще один жест графа, який, навіть якщо більше жодних добродійних жестів він не здійснив, заслуговує на вдячну пам’яті нащадків: він передав для створення державного заповідника 35 гектарів двохсотрічного букового лісу. Так, на два роки раніше Асканії Нової виникла перша на території України природоохоронна зона — «Пам’ятка Пеняцька». Ці землі, село Пеняки під Бродами та навколишні ліси були сімейним вогнищем дружини Володимира Дідушицького.
Слід сказати, що серед спадкоємців уже більше не було особистостей такого масштабу. Які вміють і приумножувати гроші, і витрачати їх на суспільно корисні справи. Пізніше його статки розвіялися. Звісно, цьому сприяли війни, зміни суспільних формацій і ще деякі обставини. Але я веду не до цього, а до того, що більше Львівський природознавчий музей не мав меценатів не просто рівня Дідушицького, а взагалі практично жодних. І в цьому також винен час і… гени. Дідушицький — дворянин у десятому коліні, і до грошей, на відміну від наших багатих людей, які отримали гроші практично в одну мить, ставився без трепету. У побуті був простий, ходив у старому піджаці, бо весь час працював із тваринами, які не дозволяли носити накрохмалені манжети. Музеєм опікувався до останнього дня. Коли не зміг через хворі ноги підійматися на третій поверх, встановив ліфт, перший на Галичині. До сьогодні він у робочому стані. Музейники планують, що після відкриття музею також підійматимуть охочих на ліфті. Як на сьогодні, то смішна це конструкція — сідаєш, протягаєш у віконце руки та крутиш колесо. Кажуть, що Дідушицький сам підіймався на поверхи, нікого без потреби не обтяжував. Це була людина, яка вміла давати, бути безкорисливою — рідкісна для сьогодення якість.
РЕМОНТ ЯК СТИМУЛ ДЛЯ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
Повертаючись до дня нинішнього, цікаво було дізнатися, невже в такому колосальному масштабі треба було робити ремонт?
— У мене є газетна вирізка 1929 року, де йдеться: природознавчий музей у біді! — розповідає директор музею Юрій Чорнобай. — Ще тоді треба було його розпочинати. І, до речі, перераховували всі ознаки, за якими ми й почали ремонт, але тільки в 95-му, через 65 років після призовних криків про допомогу. Але всі ці ознаки, звісно, ще більше посилилися. У підвалах гинули експонати, а відвідування музею взагалі було справою неможливою.
Треба відзначити, що саму будівлю зводили з кінця ХVII століття вельми хаотично. Колись тут була броварня, потім прибутковий дім, потім зробили щось на зразок палацу… Однак хочу «заспокоїти» сучасників, — абияк будують не лише тепер, будували так і раніше. Тому, коли взялися робити ремонт, почали буквально обвалюватися стіни і нічого не залишалося, як «приживити» металеві каркаси. Крім того, якщо стара площа обчислювалася двома з половиною тисячами метрів, то тепер вона нараховуватиме всі чотири тисячі. Ми буквально перебудували, приєднавши до себе, сусідній будинок. Тепер буде місце і для меморіальної експозиції, і для того, що завжди містилося в запасниках, і для новинок.
— А експозиція за ці роки не постраждала? — запитала я директора музею. Хоча десь у глибині душі мені хотілося поставити й таке запитання: а крадіжок не було? Пам’ятаючи про ситуацію з львівськими архівами, де зникло протягом останніх років безліч документів, а ж там ремонту не було… Скільки ж може дати за якусь старовинну колекцію метеликів якийсь колекціонер-фанатик!?
— Бог уберіг. Звісно, щось у підвалах і постраждало, а щодо крадіжок, то якби були, то випливли б десь на базарах і серед колекціонерів. Ми навіть боїмося широко оголошувати, що в нас є. Тому й порушили питання про охорону. Приміщення ось-ось закінчать і знадобляться пожежна й охоронна сигналізації. А інвентаризації ми проводимо постійно, особливо «рухомого майна» — того, що відправляли на виставки, хтось його використовував.
Можна припустити, що десять років ремонту могли знищити і колектив, а він, на диво, згуртувався. «Нам нічого не залишалося, як активніше займатися науковою діяльністю». Люди писали дисертації, готували до друку брошури та книжки. Брали теми унікальні і, дякувати Богу, знаходили закордонні гранти для своїх досліджень. Один із них — на установку спеціальних майданчиків для лелек, які гинуть, сідаючи на дроти електропередачі. На Львівщині такі пристрої незабаром стануть поширеним явищем, і таким чином буде врятована не одна сотня птахів. Тобто музейні працівники вийшли за рамки своєї експозиційної діяльності і почали мислити ширше — думати, як врятувати флору та фауну від багатьох втрат. Вони і музейну концепцію розробили з урахуванням сучасних віянь і, напевно, завдяки ремонту зможуть задум втілити в життя. Нова концепція «Музей ХХI століття» полягає в іншому підході до відвідувачів — індивідуальному, особовому. Стосується це й розміщення експозиції. Нецікаво людям групою бродити залами, хоча повністю від цього також не відмовишся. Але дедалі частіше до музею приходять знавці, які за допомогою встановлених у залі комп’ютерів зможуть швидко відшукати предмет особистого інтересу. А ті, хто прийде сюди вперше, повинні душею пройнятися до того, що бачать. Не безлику череду птахів, а одну виділену особливо й подану так, що й інші теми зачеплять за серце.
— Коротко це можна висловити так, — признається Юрій Чорнобай, — геть нудьгу! Усі передові музеї світу переходять на індивідуально-духовний рівень спілкування. Дидактика відміняється. Дотримуючись заповітів Дідушицького, ми старатимемось, щоб не тільки якнайбільше людей до нас приходили, але і йшли з яскравими враженнями і новим духовним багажем. Він ще тоді думав «про нову концепцію», про те, що сьогодні входить у наше життя, — про розвиток екологічної етики, екологічної моралі. Можливо, незабаром з’являться в нас і меценати, які думають про порятунок природи, а не вкладають кошти в шоу та фальшиву бутафорію…
— Кабмін виділив у переліку об’єктів із підготовки до 750-річчя Львова й кошти для подальшої реставрації природознавчого музею. Тобто додаткові півмільйона гривень.
— Будемо дуже раді, якщо гроші все-таки нам перерахують. Вони нам украй потрібні. (Хоча боюся говорити, на що вони можуть піти, бо боюся зурочити.) Адже в нашому житі бувало всяке. Але в чому хочу запевнити — я не пришвидшуватиму технологічних процесів, ні штукатурки стін, ні лакування підлоги… Усе має свій термін. Цей палац, ця пам’ятка природи і Дідушицькому, повинен уже без будь-яких катаклізмів простояти ще століття. Ви звернули увагу на вхідні сходи? Ковані поручні не лише допомагатимуть підійматися сходами. Вони розкажуть про еволюцію природи, про всі наявні на землі види тварин. Так людина повинна поступово збагачуватися знаннями та йти догори. Так знову, підіймаючись із руїн, росте наш музей. Дідушицький радів би цьому.
