XVI фестиваль здивував багатьох, як скептиків, так і шанувальників! «Асамблеї» поєднали митців, про творчий доробок яких цього року згадує увесь світ, відзначаючи 200 років з дня смерті Йозефа Гайдна та 240 років із дня народження Івана Котляревського. Здивував також розвитком уже усталених традицій та народженням нових.
Традиційно пройшли майстер-класи видатних музикантів — піаністів Ігоря Котляревського (Москва) та Майкла Белла (Велика Британія), концерти студентів Харківського державного університету мистецтв ім. І. Котляревського (клас професора Людмили Цуркан і професора кафедри струнних інструментів Олени Щелкановцевої). До нових обріїв фестивалю належать незвичні заходи, які відбулися в його межах. Так, на відкритті фестивалю представники ротарі-клубів Нюрнберга та Харкова подарували університету мистецтв комплект із чотирьох музичних інструментів (до речі, дуже дорогих валторн), а наступного дня відбулася презентація світового бренду роялів та піаніно «STEINWAY&SONS», на яких потім грали кращі учні Харківської музичної школи-десятирічки та студенти Харківського університету мистецтв.
Зустріч Й. Гайдна та І. Котляревського таки відбулася — у свідомості всіх тих, хто мав нагоду прослухати програми понад 28-ми концертів та інших заходів. Оскільки задіяна інтуїція Тетяни Вєркіної (творчого керівника и фундатора цього велетенського марафону, що існує вже близько двох десятиріч) переросла в надії та сподівання багатьох музикантів з різних країн (та й харків’ян теж!), то фестиваль невтомно надихається колективним досвідом виконавської інтенції Харкова — центра музичної Слобожанщини.
Під час кожної зустрічі музиканти і слухачі відчували якісь дивовижні «вібрації» спорідненості двох культур, двох міст — і тих, хто репрезентував дуети, тріо-сонати, концерти та симфонії великого Гайдна, який «побував» на Батьківщині Котляревського і був визнаний за добрий гумор та професіоналізм, які конче потрібні сучасним українцям на всьому соціокультурому просторі сьогодення!
Поширилася «географія» виконавського корпусу фесту (до Іспанії і Мексики) та віковий ценз учасників, зокрема солістів-віртуозів. Так, 14-річний гість із Санкт-Петербурга Олексій Іванов (учень Констянтина Баришева) виконав концертну п’єсу для труби і симфонічного оркестру з непересічним смаком. Багато в чому поглибилися репертуарні обрії фестивалю та жанрово-стильові парадигми його духовного простору. А піаністка Анна Сагалова привезла до Харкова з Німеччини невідомий концерт Й. Гайдна для фортепіано та блискуче його виконала. Вперше харків’яни почули «Сім слів Христа», виконані «Академією старовинної музики» під керівництвом Тетяни Грінденко, вперше у Харкові на закритті музичного свята неперевершено звучала геніальна «Нельсон-меса» Й. Гайдна під дивовижною паличкою гостя з далекої Великої Британії Кристофера Гейфорда (за участю об’єднаних хорів — камерного хору Харківської філармонії ім. В. Палкіна, студентського хору Харківського університету мистецтв ім. І. Котляревського, солістів та молодіжного академічного симфонічного оркестру «Слобожанський»).
Виявом духовного єднання були позначені численні концерти камерно-інструментальної музики, що, мов «імунна система», відповідає за стан професійного здоров’я виконавського мистецтва (регіону чи навчального закладу). Виконання камерної музики не завжди було рівним, вимальовуючи рел’єфи-візерунки музичного ландшафту, але в цілому воно позначено високим академізмом та тембрально-технічними пошуками звукового ідеалу (у молодих) і більш високим ансамблевим відчуттям та стильністю виконання — у метрів концертної естради.
Тож нині «Харківські асамблеї» є концептуальним увиразненням загального стану національної культури в галузі професійно-академічної музики, в якій, мов у дзеркалі, відбиваються злети і «проблемні зони» та шляхи їхнього подолання.
Свідоцтвом цьому став авторський концерт Володимира Птушкіна, композитора, який нещодавно отримав звання народного артиста України. Один із творчих звітів композитора був задуманий, як своєрідний портрет митця від юності дотепер. Звучали ранні твори: Друга та Третя сонати для фортепіано (у виконанні студентів Валентина Смолянінова та Андрія Місіка, клас професора Т.Вєркіної), скрипкова соната (Анна Сотникова та Олена Неміровська), соната для альта і фортепіано (виконавці Микола Удовиченко та Марія Бондаренко), щойно написані «Іронічні варіації на тему Гайдна» в авторському виконанні (сюрприз фестивалю на честь його 16-річчя), нова версія «Ранкової молитви» для віолончелі та фортепіано у виконанні Ігоря Гавриша.
Людина та світ — головна тема творчості Володимира Михайловича. Людина і світ видаються врешті-решт улаштованими на кшталт «старого доброго Відня» часів Гайдна та Шуберта, коли щастя є там, де збігаються особистісні відчуття, втілені в піснях, з настроєм друзів, які їх співають. Тоді цілий світ присутній в твоєму серці, і це не можна скасувати або зруйнувати!
Такий дивовижний настрій був колись на, так званих, шубертіадах — вечорах сумісної творчості музикантів-дилетантів та професіоналів. І харків’янам він теж знайомий. Закони дружби, добра і світла народжують тип музикування, який притаманний вокальній інтерпретації Тетяни Вєркіної циклу В. Птушкіна (на слова А. Ахматової) «Полночные песни», що завершував концерт і став його домінантою. Вірніше, його кредо. Про взаємовідповідність світів дольного та горнєго, людської й Божої любові йдеться і в іншому прем’єрному творі «Молитва» (на слова С. Сапеляка), який разом з ахматовським циклом сприймався як диптих одкровення.
Тетяна Вєркіна (як колись музикознавець, співачка Світлана Савенко, яку запрошували для перших виконань А. Шнітке та В. Сильвестров) є харизматичним інтерпретатором містичного світу поезій Ахматової. Стиль її виконання далекий від канонів академічної манери співу. Інтонація, ніби, народжується із глибини душі, а далі починає свій чуттєвий вир хвилеподібний рух тембрів, шепотінь, мелодекламації. Чутливе ставлення до інтонування, як артикульованого мовлення, де Слово-логос є темброво і особистісно забарвленим, характеризує манеру не тільки цієї інтерпретації, а загалом світоспоглядання Вєркіної-співачки. Колись, ще у 80 — 90-і роки, довкола неї сформувався «шар» елітної публіки, що й сьогодні пам’ятає виконання старовинного романсу. Вокальний цикл В. Птушкіна — це більш складний жанр, присвячений не стільки душевному переживанню, скільки подоланню страждання і утвердженню мудрого ставлення до себе і життя — «Вірую!».
Не дивно, що кульмінація авторського вечора завершилася на біс чудовим витвором самобутнього стилю Володимира Птушкіна у жанрі міського романсу, який став вже майже народним, і який відповідає мистецькій аурі харківських асамблей — «Храни меня, мой талисман!».
