У кожного міста є своя чарівність, а Київ — особливий. Тому що тут живе композитор, який пройшов шлях від феноменального авангардиста до першовідкривача «мета-музики», що співає голосами Космосу. «Виконання музики Сильвестрова потребує відсутності суєти», — вважає віолончелістка Наталія Гутман. Мабуть, уміння зберігати несуєтність, залишатися собою визначає особистість цієї скромної, благородної людини, позбавленої всього показного та несправжнього. Людини, яка присвятила все своє життя музиці.
Цього року Валентину Васильовичу виповнилося 70 років. Початок ювілейного року був позначений подією, унікальною за значущістю для всіх поціновувачів сучасної музики. У Спілці композиторів відбувся цикл творчих зустрічей з Валентином Сильвестровим. А нещодавно музичний горизонт Києва осяяли два яскраві вечори, що подарували слухачам зустрічі з творчістю маестро...
МУЗИКА В БУЛГАКОВСЬКОМУ МУЗЕЇ
За роялем сидить людина, грає, а здається, чути тишу, з якої виникає мелодія... І раптом виявляється, що це Валентин Сильвестров грає свою музику.
Журфікси — камерні музичні вечори в Музеї Булгакова (за рік існування) гармонійно вписалися в культурний простір нашої столиці. Раз на місяць у вітальні з білим роялем лунає музика й відбувається спілкування музикантів, співаків, композиторів зі слухачами. Тут немає урочистості, а є дружня аура «домашнього» концерту.
Відрекомендовуючи гостя, науковий керівник музею Кіра Миколаївна Пітоєва, сказала: «Валентин Васильович народився 30 вересня, а це ж «День Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії». Віра, надія, любов завжди були головними принципами сім’ї Булгакових. Наш музей — не просто будинок, в якому зростав великий письменник, це будинок, де завжди звучала музика. І ми маємо за честь приймати у себе великих музикантів. Для нас велика честь, що Валентин Сильвестров дозволив нам відзначити в наших стінах його ювілей».
Інна Галатенко (сопрано) і Роман Ріпка (фортепіано) виконували вокальні твори композитора на слова Пушкіна, Ходасевича, Івана Франка, Ольги Седакової, інших поетів. Вірші з’являлися, наче жар-птиці у сяючому оперенні, витканому з чудного голосу співачки й оксамитових звуків рояля (Сильвестров написав багато своїх творів саме для цього чудового дуету). А ще почули «Колискову Емілію — коту і піаністу» на вірші самого композитора. Присутні наче потрапили до акварельного казково- реального світу, де можна поговорити з Куренівським котом Емілієм, який у минулому житті був піаністом... А потім Валентин Сильвестров знову сів за рояль і виконав свій новий цикл п’єс «Багателі», ще не перекладений на ноти. У подарунок від музею композитор отримав смарагдове гроно винограду, вирощене у внутрішньому дворику Будинку Булгакова.
«МАГІЯ» У ФІЛАРМОНІЇ
На афішах Колонного залу ім. Лисенка було написано: «Великий святковий хоровий концерт. До ювілею Валентина Сильвестрова». Вільних місць у Національнiй філармонії України не було, багато людей прийшли з квітами у передчутті зустрічі з Музикою з великої літери.
Офіційна частина була нетривалою. Керівник Головної служби гуманітарної політики і з питань збереження національного культурного надбання Секретаріату Президента України Олександр Биструшкін прочитав вітання та Указ про нагородження Сильвестрова Валентина Васильовича орденом «Ярослава Мудрого». Від Спілки композиторів iз добрими словами та побажаннями виступили колеги ювіляра, відомі композитори Леся Дичко і Мирослав Скорик.
А потім почалося священнодійство, в якому брали участь найкращі хорові колективи України. Прозвучали «Цілонічні співи», «Духовні пісні» і «Псалми Давида», які виконав хор «Київ» (художній керівник Микола Гобдич); «Псалми» на вірші Тараса Шевченка презентував хор «Кредо» (диригент Богдан Пліш); шевченківську «Елегію» — подарувала публіці капела «Думка» (художній керівник Євген Савчук). Магія музики, урочистість канонічних текстів, глибина шевченківської поезії поєдналися у величну панораму духовних шукань людства. Багатоголосся перетворювалося на церковний передзвiн, виблискування космічних райдуг, хори небесних птахів.
На думку Миколи Гобдича, хорові твори Сильвестрова вирізняє особлива акустика, яка створює відчуття присутності в середньовічному храмі. Жіночі голоси сягають неба, здається, це гранична висота — а ж ні, вони кличуть ще вище. А баси нагадують про полишену землю. І коли у фіналі «Елегії» лунають приголомшливим рефреном рядки Кобзаря «Душе моя, чого ти сумуєш?», за силою впливу це можна порівняти з хорами зі «Страстей» Баха.
Слухаючи твори Сильвестрова, ловиш себе на думці: «Неможливо, щоб людські голоси так звучали — без інструментального супроводу, без комп’ютерної обробки». Але вони звучать! І це було головне чаклунство ювілейного концерту.
Після кожного виступу глядачі вручали квіти композитору та диригентам, аплодували, кричали «браво»...
ТЕТ-А-ТЕТ З МАЕСТРО
Два ювілейні вечори подарували рідкісну можливість поговорити з Валентином Васильовичем (адже не є таємницею, що композитор не любить давати інтерв’ю, але цього разу він зробив виняток).
— Ви з дитинства мріяли стати композитором?
— У дитинстві я обожнював грати в футбол, ріс звичайним хлопчиком. Але одного разу дізнався, що у мого товариша по команді є друг, який в училищі займається музикою. Це мене так вразило й приголомшило, що я увечері заліз на дерево й просидів на ньому, медитуючи, до ночі, слухаючи музику (вперше дізнався, що є такі незвичайні люди — музиканти)...
Ще в дитинстві надивився трофейних фільмів про Шуберта, Шопена, там звучала музика, й у мене виникло абсолютно наївне відчуття — дуже легко все це писати. Отже, і я зможу. У 16 років почав займатися, щось писав. У мене не було музичної освіти, я грав і писав лише на слух. А коли вступив до вечірньої музичної школи, то члени комісії почули, що я граю якось дивно. Запитали, чи не пишу музику, але я не зізнався. Для мене це була таємниця. А потім шкодував, що не зізнався, відверто кажучи...
Якось зустрів хлопців, які вже вчилися в Київській консерваторії. Вони дізналися, що я пишу музику, запросили до студентського композиторського товариства, і я там показав свої перші роботи. У той час вчився на третьому курсі Будівельного інституту, й мене перевели з одного ВНЗ до іншого без екзаменів. У консерваторії я почав вчитися у знаменитого педагога Бориса Миколайовича Лятошинського. Це був немолодий чоловік з іншої планети. Він вчив, даючи велику свободу, ремесла не було, а заохочуючи до творчості.
— Ви дали своїй музиці ім’я — «мета-музика», що воно означає?
— Це музичні метафори, символічна музика. Паузи, дотики, особливий тон надають цьому тексту символізму. В принципі, будь-яка людська мова — умовна. Можна витіювато говорити й нічого не сказати, а можна одне слово сказати, але з особливою інтонацією, й воно буде більш значущим, ніж уся конструкція. У музиці це можливе. Я хочу передати уважне ставлення до звуку, коли кожний звук, навіть найпростіший, народжується зараз на наших очах. З погляду музичної теорії, таке співзвуччя вже було. Так, усе було: й листя було, й троянди були. Але щоразу слово те саме, а троянда нова.
Так і в музиці. Через особливу форму необтяжливості, прозорість можна передати щось важливе. З’являєтся відчуття, що не ми слухаємо музику, а музика нас слухає. Вона буцімто відступає. Є музика нападаюча, яка намагається переконати слухача. А є музика відступаюча, і ти тягнешся за нею.
Мистецтво має прямий текст, матеріальний, але не тільки цим обмежується. Матеріальний текст записаний, і виконавці можуть його програти, як він є. Але вони повинні цю матеріальність розтопити у власній індивідуальності, щоб здавалося — він відірвався від аркуша паперу й літає, немов метелик. Це буде творчість виконавців.
Для мене важливим є такий стиль. Моє розуміння пов’язане з платонівською філософією: річ, яку ми розглядаємо, перебуває за межами світу речей, це чиста ідея. Те саме знаходимо у Григорія Сковороди: будь-яка людина є відображенням справжньої людини, вона начебто реальна, але насправді реальна та, якої не видно, а та, яку видно, — це тінь. Усі ми — тіні справжньої людини.
— Вам музика допомагає побачити справжню людину?
— Так. «Быть может, прежде губ уже родился шепот, и в бездревесности кружились листы» — ці мандельштамівські рядки ведуть у ту далечінь, з якої може народитися Моцарт.
— Ви написали багато вокальних творів на вірші видатних поетів. Адже вже існують відомі, класичні романси на обрані вами вірші Пушкіна, Франка. Що вирізняє ваші твори?
— Так, є, наприклад, романс Даргомизького «Я вас любил», але в нього одна мелодія на весь вірш. А він складніший, має середину. Я обрав такий підхід, коли слово й музика вимовляються, й це не закамуфльоване музичним коментуванням. Сенс у тому, що кожний вірш має свою мелодію. При збереженні рифмування слова паузуються, кожне слово — вибух, вірш рухається, наче поет не пише, а він сам зараз народжується, хоча вже готовий.
Особливо «Біси» вийшли. Там є знак завірюхи, є дивне відчуття вибуху, воно весь час проривається. Приватна справа, побутова сцена набула сенсу Дантового пекла. У рядках «Визгом жалобным и воем надрывая сердце мне» — інше ставлення, схоже на жалість, співчуття до бісів. Ще почув циганські мотиви: «Еду, еду в чистом поле; колокольчик динь-динь- динь». Цигани, перебуваючи всередині культури, не вписуються в цивілізацію, до них у Пушкіна було особливе ставлення як до альтернативи сталому світу. І музика видає щось циганське. Я починаю, пишу, а музика сама відкриває секрети, якщо їй нічого не нав’язувати. Важливо ставитися до цього неупереджено. Якби я хотів виразити в «Бісах» циганщину, нічого б не вийшло або вийшов би продукт культурний. А тут виходить так: можливо, може не бути, як у Пушкіна. Дантове пекло, буквально цього немає, а насправді там воно є. Сенс починає резонувати, починає мерехтіти, але я не можу сказати, що я це нав’язав. Я дав можливість, а потім бачу — воно замерехтіло для мене.
— Хто із сучасних поетів вам цікавий?
— Мені подобається, як пише Ольга Сєдакова. У неї свій духовний світ, дуже складний, і дуже тонка слухова робота. У «Присвяченні. Пам’яті бабусі» є рядки: «Все покинет, все переменится, и сама надежда убивает… Время никого не пощадило — но я люблю тебя, как будто все это было и бывает». Поетеса говорить про трагічну неможливість, але, виявляється, час усе ж щадить. Далекі, майже невловимі рими, два слова ключові, а коли йде музика, вона сама це видає.
— Останнім часом ви написали багато хорових творів. Чому звернулися до цього жанру?
— Моя хорова музика виникла з багателів. Це пісні без слів для фортепіано. Одного разу вони залунали в голові, як Алілуя. Одне слово, а означає воно «вдячність, хвала», можна вимовити так, що воно виспівується на всі мелодії. Хорові твори пов’язані з моїми вокальними творами, з цікавістю до поезії. Якщо любиш текст, відчуваєш його, хочеться написати для хору. Якось Микола Гобдич передав мені ноти, а туди була вкладена Літургія українською мовою. Я прочитав, поставився уважно, як до тексту, і він сам почав видавати музику...
— У 60-ті роки ви входили до творчої групи «Київський авангард», завдяки своїм першим авангардним творам стали відомі на Заході. Валентине Васильовичу, що таке авангард у музиці?
— Авангард — значить, «уперед». Треба весь час ризикувати, йти неторованим шляхом. Бачили на вкритій кригою річці прокладені стежинки на льоду? А хтось пройшов перший. Не тому, що він кращий за інших, може, йому просто треба було щось на іншому березі.
Є скандальний авангард. А є справжній, який включає в себе пошуки джерел, використовує музичні жести з попередніх стилів. Цей пафос у юності спонукав не лише мене — він був у Пярта, Шнітке, Денисова, Губайдулліної.
Є новизна, яка маніфестує, але й усередині неї можливо є сьогодення. А є новизна, яка ховається за звичайністю. Авангардист висловлюється приховано. Наприклад, Бах усе життя був прихильним до поліфонії, й у цієї поліфонії була новизна. Напевно, хтось з його сучасників казав: «Ой, ці фуги набридли!» Але якщо людина творить по-справжньому, то зовнішнє відходить, а внутрішнє обов’язково буде новим у сенсі творчості. І тоді виникає «живий» текст, який важко забути.
— Чому згодом у вашій творчості сталася зміна стилю?
— Не зміна, а продовження — іншими засобами. Зовні я перейшов від авангарду до романтизму, але розвиток йшов за іншою лінією, завдяки всьому колишньому досвіду. Зміни наростають поступово, не прямо, а опосередковано. І мої «Тихі пісні» теж усередині авангардного стилю... Музикознавець скаже, що Моцарт мав 20 періодів творчості. Так, тоді це було помітно, а зараз ми бачимо його творчість в одному стилі. Насправді вся справжня музика рухається в одному напрямку — в універсальний океан. Нова практика, стара практика — це слова. Усе вирішує якість музики.
— На ваш погляд, як так трапляється, що музичний твір стає класикою?
— Текст композитора — маленький вічний двигун — має витримати нескінченну кількість прослуховувань. Річ мусить зачепити, щоб хотілося повернутися до неї. І тоді відбувається перехід від інформації до насолоди. Це вже не просто текст — це духовний дім, всередині якого можна жити. Ось у чому виправдання записування музики. Тобто класика — це тексти, наповнені невідмінимістю.
— Для якого слухача ви пишете свої твори?
— Перший слухач сидить в мені. І якщо він помилиться у своїй оцінці, то твір буде тимчасовим... Коли слухаєш музику, спрацьовує безкорисливий слух. Ще дається взнаки досвід, який є пізнавачем. Тому, слухаючи будь-яку музику, слід орієнтуватися на себе. Пам’ятати, що в кожній людині є внутрішня, потаємна людина серця. Бути відкритим, навести фокус розуміння. Якщо ти як слухач безкорисливий, музика тобі відповість...
ДОВІДКА «Дня»
Валентин Васильович СИЛЬВЕСТРОВ народився в Києві 30 вересня 1937 р. Сьогодні він найвідоміший і найбільш виконуваний український композитор у світі. Лауреат Міжнародної премії ім. С. Кусевицького (США), Міжнародного конкурсу композиторів «Gaudeamus» (Нідерланди), премії Grammy (США), Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, народний артист України. Нагороджений орденами «За заслуги» і Ярослава Мудрого.
