Старовинні фотографії приміщення Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, що знаходиться поряд із київським Софійським собором, можна зустріти в деяких монографіях, присвячених українським композиторам-класикам. Це й не дивно, адже колись у будівлі сучасного ЦДАМЛМ знаходилася зведена в середині XVIII ст. Софійська бурса (духовна семінарія). На початку ХХ ст. тут, зокрема, навчався видатний вітчизняний композитор і хоровий диригент Кирило Стеценко. Варто додати, що першим директором архіву-музею була Людмила Проценко, яка походила з відомої родини музикантів (її батько був професором Київської консерваторії по класу флейти, а мати — відомою співачкою) й сама, після одержання диплому історика-архівіста, вступила до Київської консерваторії в клас Марії Донець-Тессейр (яка виховала цілу плеяду вокалістів). Тож від самого заснування установи тут постійно лунала музика і серйозна увага приділялася збиранню та збереженню документів, пов’язаних з історією музичного мистецтва.
Ініційований директором ЦДАМЛМ Оленою Кульчий літературно-музичний проект «Мистецькі зустрічі в архіві-музеї» покликаний відновити зв’язок між величезною архівною спадщиною, що зберігається в давніх стінах, та сучасним мистецьким процесом. Нагадаємо, у його рамках уже відбулися концерти відомого баяніста Романа Юсипея (програму, складену з творів молодих авторів з України, Росії та Німеччини, доповнювала документально-книжкова виставка «Баян в українській музиці»); знаного у світі київського дитячого хору «Зірниця» під орудою Павла Мережина (цьому колективу архів-музей презентував копію одного з творів Михайла Вериківського, чия величезна рукописна спадщина зберігається в сховищах ЦДАМЛМ); популярного барда, лауреата численних конкурсів співаної поезії та... наукового співробітника архіву-музею Олесі Найдюк; а також творча зустріч із філософом та письменником, президентом фестивалю «Сходи до Неба» Володимиром Сімоновим.
Одна з останніх подій «Мистецьких зустрічей» — концерт «Фортепіанні монографії. Книга І: Олександр Щетинський». Його придумали та втілили в життя спільно з ЦДАМЛМ піаніст Олег Безбородько та музикознавець Ірина Тукова. А третім героєм вечора став... музейний рояль 1926 року, що колись належав акторові й театральному режисерові, знаменитому курбасівцю Василю Васильку, а після його смерті (разом із рукописами майстра та музейним зібранням) був перевезений до архіву-музею з Одеси.
Планується, що кожні півроку Олег Безбородько та Ірина Тукова знайомитимуть столичних слухачів із новим «музичним томом», писатимуть досить несподівані портрети здавалось би вже добре знаних сучасних композиторів. Так, власне, сталося і з концертом-відкриттям: музику Щетинського знають усі! Це визнаний майстер, але фортепіанний Щетинський навіть для колег композитора став справжнім відкриттям.
«ДЛЯ НАС ВАЖЛИВО, ЩОБ ДОКУМЕНТИ НЕ ПРОСТО «ПРИПАДАЛИ ПИЛОМ» У СХОВИЩАХ, А Й МАЛИ ДРУГЕ ЖИТТЯ»
Тамара МАЛЯРЧУК, заступник директора — головний зберігач фондів ЦДАМЛМ України:
— Наш архів-музей зберігає півтори тисячі фондів діячів українського мистецтва. Їхня популяризація в рамках «Мистецьких зустрічей», а заразом і залучення до наших проектів відомих митців, які творять сучасну вітчизняну культуру, — одне із завдань архіву.
Спілкування з композиторами, музикантами-виконавцями, музикознавцями та їхніми нащадками завжди справляє особливе враження. Великою подією в житті архіву-музею я вважаю недавню передачу до ЦДАМЛМ особового фонду Олександра Білаша. Коли його донька Олеся Олександрівна запросила мене в кабінет, де були написані «Два кольори», це відчуття причетності до легенди важко описати словами. Не менш значна подія — передача до архіву-музею величезної спадщини композитора Михайла Вериківського, яка понад півстоліття дбайливо зберігалася подружжям Олени Вериківської та Едуарда Митницького. Також із цікавих нових надходжень треба відзначити листування Натана Рахліна свердловського періоду. Багато хто турбується про збереженість власних архівів ще за життя, поступово передаючи до нас документи. Тож ми маємо й фонди живих класиків: Лесі Дичко, Жанни Колодуб, Левка Колодуба, Віталія Кирейка, Мирослава Скорика, Ігоря Поклада та багатьох інших.
Проект «Мистецькі зустрічі в архіві-музеї» буде розвиватися не лише в концертному напрямку. Плануються зустрічі з письменниками, художниками, мистецтвознавцями, які супроводжуватимуть документальні експозиції. Кожна людина, якщо побажає, зможе їх відвідати, адже вхід — вільний! Також ми запрошуємо дослідників історії українського мистецтва до нашого читального залу для роботи з унікальними документами.
«КОЖЕН ТВІР МАЄ СВОЮ ІСТОРІЮ, СВІЙ ПОДІЄВИЙ РЯД»
Ірина ТУКОВА, кандидат мистецтвознавства, доцент НМАУ ім. П. Чайковського:
— Музика Олександра Щетинського не є легкою для сприйняття. Для її розуміння потрібно напружене вслуховування, можливо, неодноразове. Тільки після цього можна відчути і зрозуміти її красу — як у звучанні, так і у вирішенні композитором певних концепційних та технічних завдань. Якщо спробувати визначити найзагальніші риси, що об’єднують різні твори композитора, то ними, на мій погляд, будуть, по-перше, відвертість та емоційна напруженість висловлення. Безперечно, що для композитора, який сам зізнається у своєму серійному та постсерійному типі мислення, ця якість, здається, не може бути характерною. Однак, підкреслю, при неодноразовому вслуховуванні поступово починаєш розуміти особливу експресію висловлення, у деяких випадках — напружену монологічність. Як другу важливу рису музики О. Щетинського назву її драматургічність. Кожен твір має свою історію, свій подієвий ряд. Ця риса підкреслюється композитором і в назвах творів та авторських коментарях до них. Хотілося б звернути увагу на дуже обережне ставлення композитора до звуку, прагнення створити в кожному творі певну неповторну звукову атмосферу.
Композитором написано близько 10 творів для фортепіано соло та один — для двох фортепіано. Чотири його фортепіанні твори прозвучали в концерті. Вони дали можливість уявити еволюцію стилю композитора, тому що написані в період з середини 1970-х (Чотири прелюдії) до 2006 р. («Подвійний відблиск, прелюд пам’яті Шостаковича»).
Особливість музики Щетинського полягає в тому, що вона вимагає не тільки «свого слухача» (одночасно й культурно обізнаного, й бажаючого йти за розгортанням музики, довіряти їй, а не лише своїм знанням), а й «свого виконавця». Дует «музика Щетинського — виконання Безбородька» видається дуже вдалим, тому що піаніст показав одночасно й відкриту емоційність творів композитора, й особливості звучання (наприклад, створення суто вокального звуковидобування в композиції «Хваліте ім’я Господнє»), й їхню цілісність, і логічність побудови.
Цей концерт залишив дуже яскраве емоційне враження, яке склалося завдяки комбінації різноманітних чинників: чудовий зал архіву-музею, старий рояль В.Василька, щира та емоційна музика О. Щетинського, блискуче та стилістично бездоганне виконання О. Безбородька.
«ПОТРІБНО ПОЗБАВЛЯТИСЯ МІРКУВАНЬ ПРО ДОСТУПНІСТЬ АБО НЕДОСТУПНІСТЬ МИСТЕЦТВА»
Олександр ЩЕТИНСЬКИЙ, композитор:
— До програми, аж до Прелюда пам’яті Шостаковича, складеного перед самим від’їздом до Києва, увійшли твори, які я написав ще в Харкові. Чотири прелюдії було написано в школі, із ними я вступав до консерваторії. Кілька разів зіграв їх на концертах, а потім, коли почали з’являтися інші фортепіанні твори, які мені здавалися «просунутішими», цих прелюдій уже не виконував. Коли ж виникла ідея нинішнього концерту, я подумав, що цікаво було б показати їх разом з останніми опусами.
Під час навчання я багато писав для фортепіано, тому що сам усе грав. У 1980-х з’явилися «Хваліте ім’я Господнє» і ще один опус — «Музика Харкова». 1990 року була створена п’єса «Наодинці», а 2006-го — «Подвійний відблиск». Усього в мене близько десяти творів для фортепіано.
Програму концерту ми складали разом із Олегом Безбородьком. Відразу було ясно, що «Хваліте ім’я Господнє» має пролунати, тому що це наймасштабніший твір, і він має стати центром програми. На репетиції мені майже нічого було робити: Олег усе зрозумів саме так, як я й передбачав. Мені дуже близьке те, що в його грі завжди є внутрішнім змістовним стрижнем. Він винятково глибокий і освічений музикант.
Ще один важливий момент — вибір зали. Спочатку ми обмірковували різні варіанти, але вирішили, що архів-музей — це найкраще місце. І не помилилися, адже в програмі переважала музика духовного змісту навіть там, де це прямо не заявлено. Лунати в стінах Софійського заповідника — це для мене в духовному сенсі неординарна подія.
Гадаю, що дуже перспективно було б продовжувати цю серію концертів, якщо робити це так само безкомпромісно. Мені дуже сподобалося, що ведуча вечора Ірина Тукова не загравала з публікою. Вона сказала те, що вважала за потрібне, незважаючи на те, що комусь щось буде незрозуміло. Я взагалі вважаю, що треба позбавлятися міркувань про доступність або недоступність мистецтва. Ніколи не знаєш, хто прийде на концерт. Має бути довіра до слухача. Цілком можливо, що незрозуміле йому нині він зрозуміє в майбутньому.
«ЦЕ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ВИКЛИК УСІМ — І СОБІ, І КОМПОЗИТОРОВІ, І ПУБЛІЦІ»
Олег БЕЗБОРОДЬКО, піаніст, композитор, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри спеціального фортепіано НМАУ ім. П. Чайковського:
— Олександр Щетинський сам грає на роялі й добре знає, як досягнути того чи того ефекту, звучання. У нього є свій неповторний звучний образ інструмента. При цьому Олександр точно все пояснює, часто з посиланням на зрозумілі для професіонального піаніста речі. Пам’ятаю, у другій частині Квінтету я грав співучу, виразну мелодію глибоким насиченим звуком. А композитор сказав: «Ні, у вас виходить дуже по-рахманіновськи, а треба орієнтуватися на Шопена». І це в музиці, яка, здавалося б, цілковито далека від романтичного стилю!
У творчості Щетинського є величезна кількість тонких алюзій, не завжди очевидних, але таких, що наповнюють музику смисловою різноманітністю й багатоплановістю, тобто тим, що й відрізняє класичну музику від будь-якої іншої.
Про Щетинського я чув, напевно, із того моменту, коли почав серйозно займатися композицією. З його творчістю ознайомився на лекціях із сучасної музики, які проводив Сергій Пілютіков у Спілці композиторів України. Потім, у процесі роботи над своєю дисертацією, я читав деякі наукові дослідження про його музику. У мене склалося уявлення про Щетинського як про дуже цікавого композитора, якого чомусь рідко грали в Києві. Ми познайомилися п’ять років тому на концерті «Київської камерати», на якому виконували мій твір «Казка королів». Олександр попросив записи й партитури моїх творів, послухав їх і висловив деякі досить критичні, але важливі зауваження. Потім були різні спільні проекти — концерт німецького ансамблю MusikFabrik, проекти з Національним духовим оркестром, Київ-симфонієтою, концерти на львівських «Контрастах», Гогольfestі.
Ідея «Монографій» назрівала в мене давно. Я досить довго граю сучасну музику. Із зіграних мною творів певних композиторів можна вже зібрати варіанти авторських програм. Хотілося зіграти твори Святослава Луньова, Віталія Годзяцького, Ігоря Щербакова. Грати сольний концерт із творів одного композитора цікаво, але в той же час і небезпечно. Тут є момент експерименту, випробування, причому і для мене, і для композитора. Адже навіть монографічні клавірабенди класиків грати надзвичайно важко. Це інтелектуальний виклик усім — і собі, і композиторові, і публіці.
«УСІХ КИЯН МОЖНА ПРИВІТАТИ З ВІДКРИТТЯМ НОВОЇ ЗАЛИ»
Олена ДЬЯЧКОВА, музикознавець, кандидат мистецтвознавства, доцент Національної музичної академії ім. П. Чайковського:
— Гадаю, що всіх киян можна привітати з відкриттям нової зали. Мені здається, що наша столиця потребує невеликих, камерних холів — хай це будуть вітальні, салони, бібліотечні зали або трапезні, які мали б свою унікальну історію. Людей приваблюють такі приміщення з чудовою акустикою, де інструменти лунають інакше! Інструмент з історією наділено голосом, він говорить із слухачами власною мовою. Ці властивості музичного антикваріату у старовинному просторі потрібно цінувати, треба вміти з ними поводитися, уміти показати все це публіці.
На наших очах сталася одноразова презентація цікавого місця, раритетного рояля, його унікального тембру, який ожив у руках неординарного виконавця Олега Безбородька. В історію старовинного простору було вписано знакову для сучасного процесу музику Олександра Щетинського з цікавими коментарями музикознавця Ірини Тукової. У результаті концерт відбувся в новому форматі.
Проект назвали «Монографіями». Дуже вдала назва, оскільки кожен з учасників акції — композитор, виконавець і музикознавець — яскраві особистості. На момент концерту їхні особистісні потоки перебували в досконалій гармонії, і це дуже важливо для Києва.
У «Монографіях» Олега Безбородька стався якийсь дуже важливий «смисловий вибух». Жодну з позицій концерту (аж до специфічного тембру роялю) не можна повторити в іншому місці й іншим часом, кожний компонент має дуже особисту історію, вихований і виплеканий часом.
Мене завжди вражало, що в 1970-х роках люди ходили на авангард, щоб знайти нові емоції. Сьогодні це здається нонсенсом. Але після гри Олега Безбородька я розумію, що справді можна ходити на авангард, щоб набути нового емоційного досвіду. Не інтелектуального, а саме емоційного, який спонукає працювати і душу, і свідомість.
Сьогодні світ знає Щетинського як композитора з надзвичайною технікою, який прекрасно орієнтується в тому, що потрібно аудиторії, уміє писати по-різному для різних країн. І ось тепер — «ранній Щетинський»! Це справді вражаюче, коли людина при всьому своєму блиску, при всій своїй універсальності, інтелектуальному дендизмі зуміла бути відвертою й наважилася показати свою минулу «можливу недосконалість».
