В одному із найбільш знакових соборів Франції Eglise de la Sainte Trinite (Святої Трійці) відбулася світова прем’єра «De Profundis» — твору для симфонічного оркестру, хору та сопрано. Автор музики — відомий сучасний бразильський композитор Антоніо САНТАНА, котрий живе й працює у Франції. Своєрідною прелюдією до його опусу стала увертюра для оркестру і хору Людвига ван Бетховена «Руїни Афін».
У двох концертах, які відбулися у величній католицькій будівлі, твори прозвучали у виконанні оркестру та хору Franсais d’Oratorio під орудою знаного французького диригента Жан-П’єра ЛО РЕ, котрий особисто відкрив концерт й оголосив присвяту пам’яті Василя Сліпака.
Сольну партію в «De Profundis» виконала чудова французька співачка Тетяна ПРОБСТ. Після завершення твору велелюдна слухацька аудиторія (майже дві тисячі осіб) підвелася з місць, гучно й тривало аплодуючи музичній події. На одному із двох концертів були присутні Посол України у Франції Вадим Омельченко та представники Українського культурно-інформаційного центру в Парижі, який носить ім’я Василя Сліпака. Спеціально на цю подію із Києва прилетів брат Василя Орест Сліпак.
Антоніо Сантана визначив свій твір «De Profundis» як Великий мотет (Grand motet) на слова 130 псалму — пісні із Книги Псалмів. Благальна ламентація «De Profundis» ще з часів Орландо Лассо озвучувала в музиці розпач, спокуту й молитовне благання, що їх висловлює текст псалму. «De Profundis» Антоніо Сантани з вражаючою силою відтворює музичні образи тривоги, болю і страждання, які й у ХХІ столітті залишаються вселюдськими. «З глибин взиваю, Господи, до Тебе...» — промовляє молитовним співом сопрановий голос; мідні духові й нижні струнні пронизують симфонічну партитуру інтонаціями ридання, стогону, благання, які поступово змінюються просвітленими музичними барвами, наспівна мелодія озвучує уповання на милість Всевишнього…
Те, що прем’єра відбулася саме в Парижі, в соборі Святої Трійці, містить певні символічні смисли. Адже Василя Сліпака з Парижем пов’язують майже 20 років життя і творчої кар’єри: тут у нього залишилося багато друзів, колег; через Василя Сліпака розпочалася активна співпраця музикантів України і Франції; звідси він розпочав підтримку й допомогу воїнам України, до яких невдовзі й сам долучився…
Витоки створення майбутнього опусу Антоніо Сантани також сягають у минулі десятиліття. Річ у тім, що знайомство українського співака з відомим французьким диригентом Жан-П’єром Ло Ре розпочалося 1994 року на Міжнародному конкурсі Grand Prix France Telecom у м. Клермон-Ферран, де 20-річний Василь Сліпак з унікальним, неповторної краси голосом став переможцем в усіх номінаціях. Одразу після конкурсу голова журі Жан-П’єр Ло Ре познайомився з ним особисто й під час тривалої розмови почув від Василя таке: «Ми маємо видатного композитора Дмитра Бортнянського, котрого вважають українським Моцартом. Він написав чудову оперу «Алкід», що її ми хотіли записати з оркестром Leopolis зі Львова. Ви ж видаєте диски, чи могли б ви нам допомогти?».
Як згадує Жан-П’єр Ло Ре, музика Бортнянського, яку він буквально відкрив для себе, настільки його захопила, що французький диригент доклав усіх зусиль, щоби здійснити ідею Василя. Запис диска «Алкід» зі львівським оркестром під його орудою й зі співом Василя Сліпака було здійснено у Львові 1998 року. Сам Жан-П’єр Ло Ре прокоментував цю подію: «Шедевр виходить із темряви. Наш спільний проєкт відкриває світові оперну музику Бортнянського. Цей український композитор є генієм рівня Моцарта, а його «Алкід» заслуговує на славу «Чарівної флейти».
Згодом Жан-П’єр Ло Ре познайомив Василя Сліпака з Антоніо Сантаною, котрий згадує про Василя дуже теплими словами і про їхні плани створити щось спільне. Тому, коли Жан-П’єр звернувся до нього з пропозицією написати музику пам’яті українського співака, той не вагався ні на мить. «Одразу вирішили, що це не має бути Реквієм, — розповідає Антоніо Сантана. — За бажанням Жан-П’єра, я мав створити звукову картину, в якій можна побачити наші темні сторони і наші прагнення вийти до світла, тож я намагався озвучити легенду про страждання пророка, котрого кинули в колодязь, і він із глибини взиває до Бога про допомогу. От я і звернувся до цієї найбільш знаної благальної молитви «De Profundis». Через три дні після нашої розмови я зателефонував Жан-П’єру і сказав про те, що музика вже готова. Я не створював її — вона виникала, подібно до фонтану звуків, що їх я мав зафіксувати. Спочатку писав хорову партитуру і партію соліста. Я відчув, що до хору і соліста необхідно додати оркестр, який має малювати картину темного світу, отой рух від темряви до світла».
Композитор додав, що спочатку голос соліста був замислений як тенор, адже саме ним виконувалися наспіви католицької служби. Знаменно й те, що зовсім молодий Василь Сліпак мав високий голос — так званий контратенор, який відрізняв його від жіночого сопрано хіба що силою звуку. Втім, подібного голосу знайти не так легко, тож вирішили замінити тенор на жіноче сопрано. Присутній на прем’єрі Орест Сліпак сказав, що почув у співі солістки ніби голос самого Василя.
Відчуттю особливого, сакрального звучання «De Profundis» додавала й висока духовна аура собору: адже в його величному просторі, оточеному ликами й образами святих, звучав голос самого Василя Сліпака; сама атмосфера пронизана високою музикою, яка постійно тут звучить. До того ж, у соборі Св. Трійці тривалий час працював органістом знаменитий композитор ХХ століття Олів’є Мессіан — про цей визначний факт свідчить пам’ятна дошка на внутрішній стіні собору.
Світова прем’єра твору Антоніо Сантани, присвяченого пам’яті Василя Сліпака, відбулася в дуже напружений для всього світу час. Музика літургійного твору відлунювала тривогою, збентеженням, проте водночас — сподіванням і надією. Емоційними були й слова авторів прем’єри — композитора й диригента: «Французи сьогодні думками з Україною, молитвами з Україною, з надією, що світ збагне, нарешті, справжній сенс життя. На жаль, ми живемо, ніби між розпачем і молитвою». І додали: «Дуже сподіваємося, що наш твір ще прозвучить в Україні!».
P. S. «Василя Сліпака сьогодні немає з нами, він в іншому вимірі, в іншому світі, якого ми не здатні зрозуміти й не можемо осягнути, але він завжди залишається з нами». Жан-П’єр Ло Ре.
