«Натура, що йде. Погляд із «нульових» — так колись Анатолій Смілянський назвав свою книжку з історії МХАТ, офіційної і залаштункової. Тоді ця натура тільки «йшла». Нині — «пішла» остаточно. Друга світова, старий МХАТ, «корифеї» російської драми, висока класика і дурний, але «ідеологічно правильний» сучасний репертуар, еталонна акторська вимова, етика Станіславського... Усе це — інша планета для нас сьогодні. А для Миколи Рушковського це і було його власним — довгим та, незважаючи ні на що, щасливим життям.
Здавалось би, «що нам Гекуба?» Що такого було в цьому старому акторові — а він прожив 93 роки, — що до останнього цікавило, викликало захват, симпатію, любов до нього?
Документальна стрічка «Рушковці. Шлях Майстра» (студія «Лабіринт»), яку було вперше показано на цьогорічній «Молодості», є пошуком відповіді на це запитання.
«Закохуйтесь!» — Микола Миколайович згадував, що саме таким було напуття їм, випускникам Школи-студії МХАТ 1952 року, легендарної Кніппер-Чехової. Те ж саме він багато років казав і власним студентам.
І тепер фільм про нього буквально просякнутий закоханістю: авторів (режисер та оператор Олександр Парфьонов, продюсер Валерій Голяк) — у свого персонажа; колег по сцені — в одного з найкращих партнерів у їхньому акторському житті; учнів, котрі, здається, на час інтерв’ю знову ставали дітьми, такими, якими вони вперше переступили поріг аудиторії, — у того, хто вчив і навчав їх не лише професії.
Чого ж він учив — і навчив насправді? Одна з двох магістральних ліній фільму — спроби розібратися в цьому, згадати колишні відчуття, сформулювати нинішні. Актори — заслужені, народні, початківці... Роговцева, Сеїтаблаєв, Сомов, Кістень, Суржиков, Доля... Режисери — Словинський, Крижановський, Нестантінер... Обличчя, обличчя, обличчя, і на всіх — посмішка. Ніяк інакше. Зйомки встигли — не підозрюючи про це — завершити буквально в останню мить: невдовзі Рушковський пішов із життя. Діставши травму на сцені, він наполягав на операції, аби швидше повернутися туди... Але організм не витримав. Та для всіх, хто в кадрі, Майстер — живий. І — жодного минулого часу в дієсловах.
Друга лінія стрічки — власне, сам Микола Миколайович. Його спогади, думки. Його некваплива манера. Його голос. Його прогулянки — Хрещатиком, Пушкінською, рідною сценою. Натхненними стежками, якими ходив усі ці 66 років. І, що вражає найбільше,— це йому не набридло!
Часом хочеться, щоби Рушковського у фільмі було більше. Адже його немає зовсім нещодавно — порівняно з тими роками (а для більшості — з усім життям), коли він був, тож хочеться продовжити спілкування, бодай через екран.
Проте автори винесли в назву саме таку послідовність — спочатку «Рушковці», потім — «шлях Майстра». Та подеколи «рушковці» занадто помітно не дотягують до «Майстра». Особливо ті, щодо кого наразі питання відкрите: чи виростуть вони такими не формально, а по суті, справжніми акторами, новими обличчями шанованого «бренду».
Власне, фільм — документальний, відповідно — міцно прив’язаний до того періоду, коли знімався. А в цей час в історії «планети рушковців» відбувся 14-й набір, а також народження (за майже 20 років після попереднього, Нового драматичного на Печерську) чергового театру — Театральної майстерні, трупу якої склав останній випуск. Найменші діти — найулюбленіші чи, якщо точніше, найбільше потребують уваги й турботи. Тому на екрані так багато нинішніх та вчорашніх студентів.
Але — «понимаешь, какая штука» (улюблена приказка Нік Ніка)... Час пішов. Парадокс: сам Рушковський останніми роками сприймався сучаснішим за своїх учнів. Бо, як здавалося, був уже поза часом. Скелею, яку час просто оминав. А от історичний час знаменитого «російського курсу у Карпенка-Карого», схоже, сплинув. Він став мимовільним заручником того «русского мира», який нам довго ще доведеться напруженням сил, з кров’ю здирати з себе.
Курс в університеті залишається, залишаються й викладачі — учні Рушковського (немає лише спадкоємця в керівництві курсом: Ігор Словинський пішов із життя за чотири місяці до свого майстра, хоч і був значно молодший, народжений якраз того року, коли Микола Миколайович вперше вийшов на київську сцену); Наталя Доля, Наталя Кудрявцева, Сергій Сіплівий. У Київському міжнародному університеті навчає акторів Лев Сомов — і це настільки схоже на ті, колишні репетиції та дипломні вистави, настільки «по-рушковськи»... Дітям — і нинішнім, і прийдешнім — з ними справді пощастило.
Проте «натура» — пішла. І ніколи не повернеться. І той ставний чоловік із сивою борідкою та скуйовдженими бровами більше не перейде неквапливою ходою Хрещатик і не підніметься бульваром Шевченка до повороту на Пушкінську.
В авторів фільму був вибір — почати гарячковито переробляти-перемонтовувати матеріал, коли не стало головного героя. Чи залишити все, як було.
Вони — залишили. Тільки у фінальних титрах зазначили дві дати — першу й останню. І стовідсотково мали рацію. Бо відтак немає фатальності, немає ухилу в некролог. Лише світла туга...
Заяложена, але слушна цитата: «Не говори с тоской: их нет; но с благодарностию: были».
...Найзворушливіший момент фільму — Рушковський сам, на порожній сцені. Монолог Фірса із «Вишневого саду». «Про меня забыли... Ничего... я тут посижу»...
Ми — не забули. І не забудемо! Чи буде це цікаво й важливо для когось, крім нас? Прем’єра на «Молодості» не могла стати щодо цього показником — там увесь зал були «свої».
Чи вдасться зробити «своїми» пересічних глядачів? Дізнаємось незабаром — уже 14 вересня стрічку побачать на ІІІ Міжнародному кінофестивалі «Бруківка» в Кам’янці-Подільському.
