У повнометражній анімації американця Веса АНДЕРСОНА «Острів собак» показана Японія недалекого майбутнього. Мер вигаданого міста Мегасакі одержимий ненавистю до собак, яких він під приводом епідемії «собачої чуми» (ним же й спровокованої) висилає на острів, перетворений на величезне сміттєзвалище. В цю сумну резервацію, викравши літак, десантується 12-річний племінник мера, він шукає свого пса і спричиняє тим самим революцію.
Хороші герої — підлітки, вчені й собаки, погані — представники влади й мафіозі, котрі в такий убивчий спосіб обстоюють інтереси котів. Добро, звісно, переможе. Люди розмовляють японською (інколи без перекладу, але виразно) й англійською, собаки — тільки англійською, причому доволі літературною. Піднято теми екології й корупції, а також урядової змови, є й інші «дорослі» моменти, проте за змістом — це нехитра казка для середнього шкільного віку. Справжню повагу викликає колосальна праця, вкладена в ляльок і в декорації, підкупають старанно виконані деталі — аж до блощиць, що бігають по собачій шерсті. Багато в чому глядацький успіх фільму створений руками лялькарів і декораторів (серед яких була і наша землячка, дніпрянка Ілона Вовчик — див. інтерв’ю з нею в «Дні» від 23.06.16), а також зірковою командою озвучення, в якій зокрема — Білл Мюррей, Тільда Суінтон, Едвард Нортон, Скарлетт Йоханссон, Брайан Кренстон.
Чи є «Острів собак» зразком авторського кіно, вартим нагород настільки серйозного фестивалю, — питання дискусійне. Але, безумовно, в історію лялькової анімації він увійде.
Одразу після світової прем’єри в Берліні Вес Андерсон зустрівся з пресою.
— Як ви придумали цю історію?
— Мабуть, усе почалося з Тома Стоппарда (провідний британський драматург і сценарист. — Д.Д.). Я познайомився з Майком Ніколсом (класик американського кіно, 1931 — 2014. — Д.Д.), а він якось процитував твердження Стоппарда, що той починає писати драму, коли має не одну, а дві різні ідеї драми й перемішує їх. Вони стикаються, і тоді він отримує матеріал для роботи. Це те, що я схильний робити. Мабуть, це не звучить добре для подачі інвестору, але ідея була зробити фільм про зграю собак, які живуть на смітнику. Але ми також хотіли щось зробити про Японію, щось, що стосується нашої любові до японського кіно, особливо до Куросави. Таким чином, ця історія могла відбутися де завгодно, але оживило її для нас те, що це — свого роду фантастична версія Японії.
— Як вам вдалося зібрати таку чудову групу озвучування?
— Більшість акторів тут — люди, з якими я працював раніше, або любив їх протягом багатьох років. Особливість анімації в тому, що у вас не вийде відмовитися від участі в проекті. Адже ми можемо це зробити у вашому домі, в будь-яку годину, в будь-який день. Немає виправдання для відмови. І це допомагає в роботі.
— А які проблеми виникали в цій роботі?
— Здебільшого — веселі. Великий виклик — чи можемо зробити хорошу історію у відповідності до наших уявлень про те, як це працює. В анімації є особливість, якої немає в інших формах — наприклад, коли після 2,5 року роботи виявляється, що лялька не посміхається. Неможливість посмішки може стати серйозним ускладненням, якщо це важливо для фільму. Таких дрібниць дуже багато. Але завжди є обхідний шлях.
— Усі ваші фільми — про пошук нової родини, іноді навіть за межами власного виду, як у «Острові собак». А ще це ваш найбільш політичний фільм, у ньому є підтекст Європи 1930-х. Мені здається, що тут ви говорите про родину, про спільноту і тим самим передаєте сильний політичний аспект.
— Так, із цього насправді почалося. Ми сказали: «Нам треба винайти політику цього міста». Ми знали, що у нас є мер, ми знали, що щось відбувається в політичному плані... Це фентезійний твір про політику у вигаданому місці в Японії. Ми працювали тривалий час, і світ почав змінювати фільм. Тож, можливо, були моменти, коли ми отримували натхнення з реального життя, яке знаходило свій шлях до фільму. Але це історія, яка могла, в принципі, статися де завгодно, в будь-який час.
— Не могли б ви сказати кілька слів про ваш зв’язок з японською анімацією, особливо з Хаяо Міядзакі (живий класик японської і світової анімації. — Д.Д.)?
— Я дійсно зацікавився японською анімацією, коли робив попередній анімаційний фільм — «Фантастичний містер Фокс». А з «Островом собак» нас надихали два режисери: Куросава і Міядзакі. У нас навіть є Марі Нацукі, яка грала у «Віднесених привидами» (анімація Міядзакі, нагороджена «Золотим ведмедем» Берліна в 2002 р. і «Оскаром» у 2003-му. — Д.Д.), і вона озвучила чудовий голос для нас у «Острові». Отже, це деталі та мовчання Міядзакі, він показує природу і моменти такого ритму, які не присутні настільки сильно, наприклад, в американській анімаційній традиції. Коли я працював з Александром Деспла над музикою до фільму, ми знайшли багато місць, де нам дійсно доводилося відступати від того, що ми робили музично, тому що фільм мав бути тихим, і я думаю, що це відбулося під впливом Міядзакі.
— Якщо припустити, що кіно є дзеркалом свого часу, то чому ви обрали собак для створення цього дзеркала?
— Я думаю, ми починали не з дзеркала. Ми починали з собак. Що собаки хочуть зробити? Зважаючи на мій досвід — пишучи сценарій, ти не обов’язково тримаєш в голові його весь. Ти ніби збираєш його по частинках, шукаючи, яким фільм може бути. А ефект дзеркальності з’являється, коли вже все зібрано докупи.
— У ваших роботах ви досі використовуєте фігурки, в той час як решта режисерів експлуатують спецефекти. Чому ви досі спираєтеся на ручну роботу?
— Ми ж робили ляльковий фільм, а для цього потрібні ляльки, а не цифрові технології. Ляльки — дуже давня техніка. Коли працюєш саме так, можна задіяти стародавні методи. Ми намагаємося робити усе можливе за допомогою камери. Певні речі вимагають цифрових технологій, але завжди є елементи, що потребують ручної роботи. Іноді ми створюємо щось, що має бути надто масштабним порівняно з ляльками, але знаходимо спосіб, щоб залишитися в межах наших ресурсів і все ж зробити це. З другого боку, у «Готелі «Ґранд Будапешт» чи в «Королівстві повного Місяця» мені дуже подобаються фігурки, я вбачаю в них своєрідну чарівність... Якщо я хочу ввести у фільм фігурку, то спочатку працюю над нею, але потім у кадрі повинен переконати всіх, що це не фігурка, однак обманути всіх неможливо, це одразу видно. Але це те, що я асоціюю з історією кіно, і мені подобається бачити це на екрані, як у фільмах Гічкока, у традиційному кіно, яке я люблю.
— Коли ви знімали «Острів», чи думали про японську авдиторію? І чи спрацює цей фільм у японській прокатній версії, коли люди і собаки раптом заговорять однією мовою?
— Хороше запитання, і складне, тому що значна частина фільму — це переклад. Японські актори, які говорять японською, залишаться японськими в кожній країні, а от англомовний склад... Більшість із них переозвучуються у Франції, Італії іншими акторами, тобто різні актори «грають» їх у різних країнах. Я завжди розумів, що ми робимо нашу власну вигадку, і наші сценаристи не японські, але до нас на ранній стадії процесу приєднався Куніті Номура. Ми хотіли додати певні автентичні речі про Японію, і він не просто допомагав нам з історією, а й перекладав. Ми спершу думали, що в Японії буде лише версія із субтитрами. Згодом я знайшов спосіб вирішення проблеми перекладу, і тому він став японським фільмом — всеяпонським, насправді. Але цим опікується дистриб’ютор в Японії. Тож я відповів на запитання, мабуть, занадто впевнено.
— Чи маєте ви улюблені фільми про собак?
— Перший — це «Чумні пси» (анімаційна драма, режисер — Мартін Розен, 1982. — Д.Д.), про який я майже не хочу говорити, тому що це дуже, дуже похмурий фільм. Наша історія не весела, але набагато веселіша, ніж там. У мене є маленька донька, і я намагаюся, щоб вона не дивилася на екрани, але поки що вона проводить перед ними своє життя. Вона бачила, що я сиджу за комп’ютером по шістнадцять годин на день упродовж останніх двох років, і вона знає всі деталі «Острова собак» краще за будь-кого. Ми трохи дивилися з нею «101 далматинець», він досить цікавий, мені подобається. Думаю, це один із моїх найулюбленіших мультсеріалів Діснея.
— А у вас самого є чи був собака?
— Собака, якого озвучує Брайан Кренстон, зветься Вождь, так звали і нашого собаку — лабрадора-ретривера, він належав моєму старшому братові. Одного з собак наших друзів теж звуть Вождь, тому ми просто вкрали це ім’я. Красти імена чужих собак — погано, але вони були цікавою сім’єю, тому ми мусили це зробити. Зараз у нас немає собаки, але маємо карликового козла.
ДОВІДКА «Дня»
Веслі Мортімер Велс «Вес» Андерсон (англ. Wesley Mortimer Wales «Wes» Anderson) — американський кінорежисер, сценарист, актор та продюсер. Народився 1 травня 1969 р. у Х’юстоні, Техас. Батько — Мелвер Андерсон, був власником рекламної компанії, матір — Тексас Андерсон, працювала археологом, а згодом стала агентом з нерухомості. Дебютний фільм Веса «Пляшкова ракета» (1996) добре прийнятий критиками, але провалився у прокаті. Андерсон двічі номінований на «Оскара» в категорії «найкращий оригінальний сценарій»: у 2001 р. за «Родину Тененбаумів» і в 2012 р. за «Королівство повного Місяця». Мультфільм «Фантастичний містер Фокс» номінований на «Оскара» в категорії «найкращий анімаційний фільм» (2009). «Готель «Гранд Будапешт» (2014) здобув Гран-прі журі, а «Острів собак» — «Срібного ведмедя» за режисуру на Берлінському фестивалі.