Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Ми у Литві, як і раніше, бачимо вас героями»

Відомий режисер Лінас Зайкаускас став ініціатором Українського місяця в Паневежисі
7 грудня, 2016 - 11:07

У рецензії «Потойбічна сотня» наша газета вже розповідала про виставу «Саша, винеси сміття» Наталії Ворожбит, поставлену Станіславом Мойсеєвим у Паневежиському театрі ім. Юозаса Мільтініса. Його прем’єра відбулася в рамках Українського місяця, організованого в Паневежисі художнім керівником театру Лінасом Зайкаускасом (див. «День» №213).

Цей відомий режисер ставив резонансні вистави у Києві («Наше містечко» і «Вишневий сад» — у Театрі на лівому березі Дніпра, «Кавказьке крейдяне коло» — в Національному театрі ім. І. Франка). І ось тепер закоханий в Україну Лінас Зайкаускас приурочив до третьої річниці Євромайдану цілий фестиваль української культури, до програми якого також входили виставки фотографій бунтівного Майдану і карикатур, зокрема політичних, привезених із Полтави. Сергій Лозниця представив литовській публіці свою картину «Майдан». Одним із найцікавіших заходів форуму стала дискусія на тему «Майдан і духовні цінності західного світу». З цього й почалася наша бесіда з режисером Лінасом ЗАЙКАУСКАСОМ:

— Скептичне ставлення до багатьох нинішніх західних цінностей існує не лише у вас. Головні учасники цієї бесіди, священики високого рангу, теж критично відзивалися про ті чи інші тенденції сучасного життя Заходу. Ми запросили для участі в цьому заході паневежиського єпископа-ординатора Лінаса Водоп’яноваса, який представляє Римо-католицьку церкву, і представника української Греко-католицької церкви, архієпископа Іренея Білика, який прибув із Ватикану. Власне, сама тема дискусії була продиктована Євромайданом, мета якого полягала не лише в тому, щоб повалити існуючу владу, але й зробити Україну частиною Європи, затвердити в українському суспільстві її цінності, привабливі, перш за все, для молоді. І не лише економічні.

— Які цінності, перш за все, малися на увазі?

— Ну, наприклад, та сама свобода слова, яка для Заходу вже давно стала природною. Завдяки тому, що обидва священнослужителі були критично налаштовані багато до чого, що нині відбувається на Заході, і могли відкрито виявляти свою позицію, я в жартівливій формі сказав, що найголовніша цінність західного життя — самокритика. Вона дає суспільству можливість розвиватися. Це факт: що більш демократичне суспільство, то воно більш відкрите, то менше в ньому страху самокритики. Вона немислима в закритих від зовнішніх впливів тоталітарних країнах, які культивують ура-патріотизм. Не важливо, що люди в таких країнах живуть жахливо, що вони бідують, що вони позбавлені свободи, права висловлювати свої переконання, що їм щодня промивають мізки, позбавляючи можливості розмірковувати самостійно — все одно їм потрібно голосно прославляти свою вітчизну. При цьому в тій самій Росії, наприклад, люблять цю самокритику, властиву західному світу, розвертати проти нього ж. У вас там страйкують, а у нас не страйкують! Значить у нас усе добре, у вас все погано! Але ж це добре, що страйкують. Тому що таким чином виявляється проблема, яку суспільство і влада повинні спільно вирішувати. І перш ніж її вирішувати, вона потрапляє в поле суспільної дискусії. Але там, де патріотизм розуміється як лояльність влади, як цілковитий послух державі, де страйк або навіть критика розцінюються як зрада національних інтересів, реальні проблеми не обговорюються і не вирішуються. Там покладаються на тверду руку диктатора, як це знову відбувається в Росії. Власне, той ура-патріотизм, який тепер дуже сильно культивується, і став головною причиною того, що я повернувся до Литви. Тим паче, що нинішня атмосфера путінської Росії виявилась абсолютно неприйнятною для дочки. Я не хотів, щоб її свідомість формувалася в умовах ідеологічного біснування. Тепер дочка, якій уже виповнилося 17 років, навчається в Любліні, в одному з кращих гуманітарних ліцеїв Польщі. 


«КАВКАЗЬКЕ КРЕЙДЯНЕ КОЛО» ЗА БРЕХТОМ БУЛО ОДНІЄЮ З НАЙРЕЗОНАНСНІШИХ ПОСТАНОВОК Л. ЗАЙКАУСКАСА В КИЄВІ / ФОТО З АРХІВУ НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ ІМ. І. ФРАНКА

— І як вона там почувається після життя в Росії?

— Вона дуже рада, що переїхала з Росії, де їй навчатися було нецікаво. А в люблінському ліцеї цікава програма, дочці там дуже подобається. До всього ж вона народилася і прожила перші шість років свого життя в Польщі, де я не лише часто ставив вистави, але й керував Театром Повшехни.

— Ви багато років жили, як військовий — постійно мандрували із сім’єю містами і селами. Для режисера є свої переваги в такому кочовому житті?

— Перевага вільного художника в тому, що відповідальності у тебе ніякої, окрім тієї, якої вимагає постановка вистави. У тебе не болить голова за колектив, у якому часто внутрішні конфлікти підміняють творчість. Ти не думаєш, як залучити глядача до залу, як вирішувати фінансові проблеми... Ось тепер у Паневежисі, крім багатьох інших турбот, я додав собі ще одну — майже щомісяця проводимо щось на кшталт фестивалю. Закінчились Дні України, скоро почнуться Дні Грузії. Тепер уже не поїдеш так просто на постановку до Польщі або до України, як це було раніше.

Я закоханий у Київ. Крім того, що місто дуже красиве, зелене, в ньому прекрасна атмосфера. І з акторами двох київських театрів — ім. І. Франка і Драми та комедії на Лівому березі Дніпра ми одразу ж порозумілися. Щоправда, виник конфлікт з однією «зіркою», але я не знав, хто там у вас зірка, а хто ні. Я всіх підряд змушував працювати. Я з задоволенням не лише ставив би вистави у вашій чудовій столиці, але навіть оселився б у ній назавжди.

— Таке враження, що в Литві ви ідеалізуєте Україну завдяки Євромайдану. У нашому суспільстві сьогодні багато хто розчарований, що повільно йдуть реформи в країні...

— У нас немає розуміння того, що українське суспільство розчароване результатами Майдану. Ми, як і раніше, бачимо вас героями. Хоча розуміємо, що у вас існують якісь внутрішні незгоди і конфлікти. Ми бачимо українців у героїчному ореолі... Ми чекали, що і Україна, і Грузія швидко й остаточно розпрощаються з радянським минулим і стануть повнокровною частиною цивілізованого світу. Ми вас дуже любимо і тому, можливо, ідеалізуємо, а ще віримо, що з європейського шляху ніхто ваші країни не зверне...

— Ви народилися в Паневежисі, де геніальний Юозас Мільтініс створив прекрасний театр. Це він вас зачарував мистецтвом сцени?

— Любов до театру у мене з’явилася завдяки дуже гарній учительці, яка створила драмгурток. І туди записалося більше хлопців, ніж дівчат — хоча зазвичай буває навпаки, — тому що вона була шалено красива! І дуже дивувалася, що в її драмгуртку стільки хлопців. Отже, моя любов до театру почалася ще зі школи і з любові до прекрасної жінки! І це романтичніше, ніж якби я захопився сценічним мистецтвом завдяки виставам Мільтініса. Хоча він, поза сумнівом, великий режисер, який зробив дуже багато для нашої культури.

Вадим ДИШКАНТ
Газета: 
Рубрика: