Драма «[Не] торкайся» (Nu ma atinge-ma, Touch Me Not, Румунія — Німеччина — Чехія — Болгарія — Франція, 2018) стала справжньою сенсацією останнього Берлінале, здобувши там і «Золотого ведмедя» за найкращий повнометражний фільм, і нагороду за найкращий дебют.
Ця робота, виконана в особливому поєднанні ігрового й документального кіно, розказує історію трьох героїв — Лаури, Томаса і Крістіана. Перших двох грають відомі актори — Лора Бенсон («Небезпечні зв’язки» (1988), «Висока мода» (1994)) і Томас Лемаркус («Три дні на вбивство» (2014), «Люди Ікс: Апокаліпсис» (2016), «Той, що біжить по лезу 2049» (2017)). В них, як і в багатьох персонажів другого плану, одна й та сама проблема — прагнення і водночас гострий страх близькості — тілесної або емоційної. Крістіан практично грає самого себе — скутий спінальною м’язовою атрофією, він цілковито вільний від упереджень і живе з коханою дівчиною. Власне фільм — це свого роду оповідь про звільнення, про долання захисних механізмів і табу, інколи доволі незвичними шляхами.
У Києві, в позаконкурсній програмі фестивалю «Молодість», що завершився минулими вихідними, «[Не] торкайся» особисто представили режисерка картини Адіна Пінтіліе і виконавиця головної ролі Лора Бенсон.
Адіна-Єлена Пінтіліе народилася в Бухаресті 12 січня 1980 року. Дебютувала в 2003-му як документалістка. Її неігрові роботи брали участь у конкурсних програмах фестивалів у Локарно, Роттердамі, Лейпцигу, Варшаві. Художня керівниця й кураторка Міжнародного експериментального кінофестивалю в Бухаресті. «[Не] торкайся» — її перший ігровий фільм.
Після київської прем’єри пані Адіна відповіла на запитання кореспондента «Дня».
— Як до вас прийшла ідея «[Не] торкайся»?
— Коли мені було двадцять років, я думала, що знаю все про те, як працюють людські стосунки, інтимність, механізми нашого бажання, а також, що означає краса. Але згодом зрозуміла, що насправді нічого не знаю. Чіткі ідеї дестабілізуються, коли вступаєш у контакт з реальними людьми і реальним життям. Ми вирушили в цю подорож, щоб поставити під сумнів наші упередження про те, як працює інтимність, і дізнатися, що люди можуть отримати доступ до неї у найнесподіваніші способи. У 2013 р. ми почали широкомасштабний процес кастингу, більше схожий на документальні зйомки, але цей фільм не є документальним. Ми намагаємося уникати всіх цих наліпок. «Не торкайся» — фільм-процес, фільм-дослідження.
Цей тривалий період кастингу більше був схожий на пошук однодумців. І після того, як ми їх знайшли, то почали працювати з відеощоденниками, знімали масу вправ ще до офіційних зйомок, щоб звикнути до камери як свідка наших дуже особистих історій. Такий довготривалий процес дозволив підвищити довіру між учасниками проекту.
— Схоже на створення такої собі комуни.
— Це виглядало як вигадка, але працювало як лабораторія, безпечне місце, де ми могли дослідити дійсно чутливі сфери. Тому що, коли ви захищаєте себе, скажімо, вигаданим персонажем, то можете в рамках цієї умовності йти будь-куди, бо невідомо, що реальне, а що вигадане. Багато хто виступав у ролі самого себе, вони принесли свої власні історії.
ДРАМА «[НЕ] ТОРКАЙСЯ» СТАЛА СПРАВЖНЬОЮ СЕНСАЦІЄЮ ОСТАННЬОГО БЕРЛІНАЛЕ
— Ви мали допомогу професійних психологів?
— Так. Є воркшоп (від англ. workshop — майстерня, семінар, тренінг. — Д.Д.) з емоційної анатомії, розроблений видатною німецькою акторкою і психотерапевтом Джулією Спарманн. Я відчула, що це дуже надихає і запропонувала співпрацювати. Ми відтворили воркшоп для зйомок і в його рамках рекрутували справжніх людей, які хотіли працювати зі своєю зоною інтимності на камеру, ділитися своїм досвідом. Вони входили до цієї, так би мовити, лабораторії. Багато того, що відбувається у цій вигаданій структурі — це справжні зустрічі між людьми. Це дуже хороший приклад того, як функціонує поєднання постановки й реальності.
— Чи можна назвати ваш режисерський підхід антропологічним?
— Антропологізація претендує на об’єктивність. Фільм — це дуже суб’єктивне емоційне дослідження, через яке кожен із нас пройшов. Не думаю, що ви можете називати це науковим підходом. Правда, наприклад, психотерапія — певного роду наука, але вона включає в себе високі дози суб’єктивності, інтуїції та нераціонального мислення, тому що там багато працюють з несвідомим, з ранніми спогадами, з великою кількістю емоцій. Ось чому я, хоча й сумніваюся в належності цього твору до науки, називаю його дослідженням. Дослідження про природу людини в цьому сенсі дійсно пов’язане з антропологією. Але не є нею.
— Одного з головних героїв грає актор з інвалідністю. В чому була специфіка роботи з ним?
— Для мене це було дуже важливо. Я намагалася знайти цих людей, при тому, щоб вони мали сильну мотивацію бути частиною проекту. Крістіан — конкретний приклад цього. Він хотів спілкуватися з авдиторією. Фільм функціонував як свого роду діалог, і багато хто з персонажів мав власні, дуже специфічні погляди на світ і хотів ділитися ними. З самого початку Крістіан казав: «Я не боюся, що цей фільм буде атаковано через мене, через те, що ми робимо. Тому що ті, хто збирається нападати на фільм, просто не знають про інвалідність та про зв’язок між інвалідністю та інтимністю. Вони вважають, що ми, люди, які мають певні тілесні особливості, — безстатеві, що в нас немає інтимного життя. Але насправді такий підхід є зверхнім». Для нього було дуже важливо показати, що люди з інвалідністю мають такі ж бажання, такі ж потреби, як будь-яка інша особа; він, до речі, також є активістом боротьби за права людей з обмеженими можливостями. Коли Крістіан та Гріт стали учасниками цього процесу, це дуже надихнуло нас усіх. Вони насправді подружжя й пристрасні відкривачі інтимності, але раніше лише Хрістіан міг вербалізувати, говорити про це, а тепер включилася й Гріт, і її голос усе гучніший.
— Для вас існує різниця між документальним та ігровим кіно?
— Межа між ними нестійка. Зрештою, мова йде про кінематограф, який є дуже суб’єктивним досвідом реальності. Це ілюзія, що ти можеш об’єктивно зафіксувати реальність. Ти не можеш робити щось подібне, з того моменту, коли вирішив навести камеру і зробити кадр, — усе стає суб’єктивним. Я мала щастя бути присутньою на майстер-класі, який Вернер Герцог (видатний німецький документаліст. — Д.Д.) дав кілька років тому в Салоніках, і він критикував документалістський підхід «мухи-на-стіні» — коли ви не втручаєтеся, ви не змінюєте реальність. Він казав: «Я не хочу бути мухою на стіні, я хочу бути кусючою бджолою». Адже ви не можете отримати доступ до людської правди, просто навівши камеру і спостерігаючи за тим, що відбувається перед вами. Я повинна вміти спровокувати ситуацію, створити середовище, яке виведе цю істину на поверхню. Реальність — це не те, чим вона є, вона перетворюється, в основному, через суб’єктивне сприйняття. І в цьому сенсі я дійсно не думаю, що є відмінність.
— Зараз, коли є дуже багато різного роду технологій, що дозволяють змінювати тіло, як, на вашу думку, змінилося ставлення до тілесності?
— Я в основному можу говорити про свої дуже суб’єктивні переживання. Я помічаю, що в останні роки існує сильний інтерес до самопізнання. Люди стають все більш зацікавленими в таких заходах, як, наприклад, воркшоп з тілесного усвідомлення. І я думаю, що це відбувається скрізь у світі. Скрізь, куди я їздила, зростає інтерес до пізнання власного тіла, дружби з ним і прийняття того, яким воно є. На щастя, все більше людей починають дивитися на це як на щось, що є природним і вартим дослідження, тому що це допомагає їм. Якщо ви знаєте себе краще, то можете розв’язати й інші проблеми. Власне, психоаналітики вже понад сто років говорять, що інтимність і сексуальність є природними частинами життя й розвитку. Все це легко в психотерапії, але для інших сфер ця тема важка. Психоаналітик Майкл Бейдер каже, що ваші сексуальна поведінка та сексуальна фантазія можуть бути ключовими для прочитання аспектів самого себе також в інших царинах. Ви можете судити себе: «Я неправильний, хворий, мені треба йти в лікарню», або — подивитися на себе чесно і сказати: «Гаразд, я такий, давайте спробуємо зрозуміти, що стоїть за такою поведінкою, чому я насправді це роблю». Незвичні способи відчуття інтимності, якщо ви намагаєтеся зрозуміти їх, а не затаврувати як неправильні, перш за все допоможуть легше зрозуміти себе, і тоді ви матимете інші стосунки з людиною, яка стоїть перед вами. І вам буде не так легко стати екстремістом або праворадикалом, ступінь агресивності, думаю, знизиться. Ось чому наш фільм важливий — бо показує, що люди можуть відрізнятися від того, якими ви їх уявляєте чи якими вони повинні бути на вашу думку.
— Під завершення — запитання вже з нашого, українського погляду. Ми в Україні, можна сказати, заздримо вам, румунським режисерам, оскільки у вас раптом, після тривалого періоду диктатури й розрухи, розквітла вражаюча кінематографічна школа. Як вам це вдалося?
— Я не знаю... Румунська кінематографічна спільнота завжди протистояла політичній системі, державі. Це не дуже зручно, бо тоді потрібно докласти додаткових зусиль, щоб щось відбулося. Тож, можливо, цієї енергії, що виникає внаслідок наявності ворога, антагоніста, виявляється вдосталь, щоб щось відбулося, і є багато талановитих людей, щоб її правильно застосовувати.
