Однією з головних подій цієї осені в національному прокаті стала прем’єра історичного бойовика «Червоний» за однойменним романом Андрія Кокотюхи. Режисер фільму Заза Буадзе народився 1962 року в Кутаїсі (Грузія). У 1984-му закінчив факультет сходознавства Тбіліського державного університету за фахом «перська мова та література», володіє фарсі. У 1987-му брав участь у семінарі Сергія Соловйова при Державному комітеті кінематографії СРСР. У 2003—2004 рр. пройшов програму Scholar Nipkow (Берлін, Німеччина). Має грузинське громадянство і посвідку на проживання в Україні. У Грузії починав з короткометражок, документальних картин, працював у серіалі «Кава й пиво». В Україні — з 2007-го. Зараз у роботі — «Позивний Бандерас» — детектив про розвідників в зоні АТО. «Червоний» — перший завершений повнометражний фільм Буадзе в Україні як режисера.
— Заза, розкажіть, які шляхи привели вас в українське кіно?
— Я фаталіст, тож думаю, так було завгодно долі. В 1990-ті я займався всім, чим завгодно, окрім кіно: телебаченням, рекламою, в якій мав серйозні кар’єрні пропозиції, але, на щастя, в переламний момент отримав стипендію Міністерства культури Німеччини й поїхав до Берліна. Там я отримав перший контракт як сценарист, і там ми подружились з Тарасом Томенком, який запропонував мені написати сценарій. Ми почали працювати над ним. Паралельно почалися цікаві справи в Грузії, мій товариш на новоутвореному телеканалі запустив уперше в історії країни фабрику телесеріалів. У підсумку я як співавтор зробив п’ять сезонів «Кави й пива». І ось у міжсезоння Тарас попросив приїхати до України на місяць. Досі пам’ятаю дату — 10 квітня 2007 року. Тарас познайомив мене з продюсером Олегом Щербиною, який прочитав мій сценарій «Урсус» і раптом запропонував зняти за ним фільм. Я подумав — чом би й ні? «Урсус» був на стадії монтажу, коли надійшла наступна пропозиція — екранізація роману «Червоний лотос». Потім третій, четвертий проект... Отак я лишився і не шкодую.
«ЧЕРВОНИЙ»
— Тож як відбувся «Червоний»?
— Спочатку це мав знімати безмірно мною шанований Ахтем Сеїтаблаєв, але в нього з’явилися свої проекти, тож продюсер Володимир Філіппов з Андрієм Кокотюхою — а ми вже на ту мить були кілька років знайомі — запропонували мені таку ідею. Роман я вже до того прочитав і одразу пристав на пропозицію, бо матеріал дуже сподобався. Я одразу уявив собі, що це схоже на вестерн і знімати це можна відповідно. Ця концепція їм сподобалася, ми вдарили по руках і взялися до роботи.
— У вас переконливо показано табірне життя. Де ви знайшли таку натуру?
— Нас консультували, ми багато читали. А на стадії зйомок, окрім істориків, підключилися ще консультанти зі зброї, костюмів. Проблема була в тому, що, згідно з романом, дія відбувається у Воркуті. Таку натуру в Україні знайти важко. Але оскільки ГУЛАГ був величезною системою, в нас був вибір. Одного разу наш художник-постановник показав фото- і відеоматеріали з-під Кривого Рогу. Взимку поїхали туди й побачили червону землю, вишки. Вражаюча атмосфера. Вирішили, що це в нас буде Урал.
— Які ще складності виникали під час зйомок?
— Я не перший день у кіно, але такий досвід роботи над великим історичним бойовиком у мене вперше. Сценарій весь час дороблявся. Він охоплював весь роман, а той включав передісторію — тож основна складність була в тому, щоб зрозуміти, яке кіно ми знімаємо. Ми Кокотюху п’ять разів викликали на майданчик для доповнень або скорочень сценарію. Відмова від спогадів і передісторії вела до того, що Червоний міг збідніти від цього, стати персонажем-функцією: прийшов як герой і пішов як герой. Але ми свідомо пішли на цей ризик, бо, зрештою, фільм не так про окремого воїна, як про неминучість падіння Молоха і загибелі тих, хто цьому лже-богу вклоняється. А Червоний — це і є втілення отакої невідворотності. Хоч яка б жахлива й довга була зима — весна все одно настане. Драматургія сцен повстання прописана детально, а саме повстання ми знімали 15 нічних змін наприкінці травня. До речі, тільки половина знятого увійшла. Так, фізично це складно, але всі були дуже вмотивовані.
— Зараз, коли вже з’явилася часова дистанція, чи бачите ви, що щось, можливо, недоробили?
— Звісно. Завжди є таке відчуття. Мені ще пощастило — я одразу переключився на новий фільм, не менш складний — про АТО, «Позивний Бандерас». Зараз під час туру я дивлюся фільм наче вперше і бачу всі ляпи й недоробки. Але, сподіваюся, привабливість переважає.
— Чи дізналися ви під час роботи над «Червоним» про якісь особливо вражаючі речі?
— Нас часто критикують, що недостатньо бруду й жорстокості, що в’язні у фільмі виглядають не такими вже й нещасними. Так-от, готуючись до зйомок, ми перелопатили гори матеріалу, в тому числі фото. Я бачив десятки світлин бійців УПА в бараках. Вони позували фотографу. Неймовірний уже сам факт, що вони позують, а до того ж усі у вишиванках, чисті. Спочатку я здивувався, а потім зрозумів: вони вважали себе військовополоненими. Всі були засуджені по 58 статті «зрада батьківщини», але прекрасно усвідомлювали, що ніякій батьківщині вони не зраджували і знаходяться на чужій території і що вони — армія. Люди жорсткі, поводилися відповідно. Для них виглядати як «доходяги» було смерті подібно. Мали вишиванки, і ніхто не смів ці вишиванки відібрати. Так що ми нічого не придумали.
ОПОВІДЬ І ШКОЛА
— Чого ви прагнете досягти на екрані?
— Я вважаю себе оповідачем. В кіно я прийшов з літератури, зрозумівши, що мені більше подобається розповідати історії візуально. Тож для мене найбільше задоволення — розповісти захопливу історію. Не хочу розбиратися в своїх психологічних проблемах за рахунок глядача. Доки не трапиться всесвітня катастрофа, люди потребуватимуть історій. Це наша природа.
— Чи вплинули на вас якось українська чи грузинська кіношколи?
— Я завжди прагнув відійти від впливу грузинської кіношколи. Той же Отар Іоселіані породжує хвилі епігонства, але мені ближчий британський класик Девід Лін. Те ж саме з українським поетичним кіном. Довженко, Параджанов уже були, нащо їх наслідувати? Вийти з-під їхнього впливу складно, але потрібно. В цьому сенсі 1990-ті стали вододілом: після повного колапсу, на руїнах, виникло нове покоління. Я спробував подивитися на світ очима мого сина, який народився в 1990 році, й зрозумів, що не люблю моралізаторства, притчевості, натомість хочу бачити історії, які викликають емоції і мотивують. Шкіл більше немає. Є окремі люди. Мені пощастило працювати в Середземноморському інституті з трьома проектами, вчитися в найкращих європейських кінодраматургів, і я знаю, про що кажу.
МІФОТВОРЧІСТЬ
— Ви вже згадували про ваші нові фільми. Не могли б трохи детальніше про них розповісти?
— Зараз у нас у постпродукції, на стадії монтажу, «Позивний Бандерас», який ми, сподіваюся, випустимо навесні. Що ж до циклу про Червоного, то оригінальний роман складається з трьох частин. Недавно ми на пітчінгу Держкіна перемогли з проектом пріквелу — фільму-передісторії — за мотивами перших двох глав. Відповідно однією з головних тем нового фільму буде становлення героя з 1936 по 1945 роки, від студента до хорунжого УПА. В чому його призначення, як він усвідомлює свою місію, як гартується його характер? Це драма, там не тільки батальні сцени, хоча і їх буде аж 5. Наприклад, один бойовий епізод — це бій загону Червоного з ар’єгардом армії Ковпака. Та все ж драматичні мотиви більш чіткі, бо тема — історія вчителя і його двох учнів; як проростають зерна, які ми кидаємо.
І вже після всього цього займемося циклом «Адвокат зі Львова». Це жанровий детектив, і там вражаюча епоха. 1908 рік, Австро-Угорщина. Це фактура, стиль. Дуже хочеться погратися з цим.
— Тож ви орієнтуєтеся на розважальне кіно?
— Чим ми займаємося сьогодні? Новою міфотворчістю. Нові міфи абсолютно необхідні цій країні. Потрібна нова кров у культурі, нові системи координат. А в культурі завжди є основні коди, в тому числі свій іконостас героїв. Його в Україні явно бракує. Ми не приховуємо, що Червоний — це наша перша спроба, «Бандерас» — робота в тому самому напрямі. Герой «Адвоката зі Львова» — персонаж з європейської Belle Epoque — «прекрасної епохи» — детектив, інтелектуал, патріот, авантюрист, вигнанець з царської Росії, що опиняється у Львові, де тривають шпигунські ігри за участю розвідок кількох країн. Такого персонажа теж у нашому «іконостасі» явно бракує.
— Виходить не тільки розважальне, а ще й «чоловіче» кіно...
— Скоріше хлопчаче. Чом би й ні? Мені це подобається. Пам’ятаю, як одного разу ми з моїм молодшим братом і з батьком пішли взимку на «Нових центуріонів». Це був останній сеанс. Ми поверталися додому через парк. До нас причепилися хулігани. Тато був не атлет, але захистив нас так, що ті повтікали. Для мене той вечір був одним з фундаментальних. Фільм, де герої мають свій кодекс честі, і цей епізод у парку — це досі в мені живе. Але ось під час нашого туру з «Червоним» Кокотюха теж стверджував, що це чоловіче кіно, але в Чернівцях до нас підійшли дві жінки й сказали: «Яке ж це чоловіче кіно? Це кіно про кохання». І завжди половина залу — жінки. Я думаю, що так зване чоловіче кіно — найприємніше саме для жіночої авдиторії. Тому що там завжди є хоробрі люди, і що там мотивує героя? Сподобатись дамі. Хіба в Червоного своя дама — Україна.
— Тож куди варто рухатись нашій кінематографії?
— У грузинського кіно немає іншого варіанту, аніж розвиватись у фестивальний бік, бо там немає ринку, немає великої індустрії. В Україні ми просто зобов’язані мати справжню кіноіндустрію. Тож маємо розвивати всі ніші — жанрове кіно як хребет. Прямо сьогодні в кінотеатрах ідуть три українські фільми — історичний бойовик «Червоний», комедія «Дзідзьо контрабас» і арт-хаузна драма «Рівень чорного». Для мене це підтвердження руху в правильному напрямі.
