Десятого лютого у Євгена Савчука день народження. Поздоровити іменинника завжди приходять цілі делегації. Це учні і педагоги з Національної музичної академії, колишні колеги з Театру оперети, хору ім. Г. Верьовки, капели ім. Л. Ревуцького, з якими він працював у різні роки, а також просто друзі і шанувальники камерного і народного співу. Доля народного артиста України, лауреата Шевченківської премії вже більше ніж півтора десятиліття як переплелася з Національною заслуженою академічною капелою України «Думка». У відомого і шанованого колективу були різні періоди злетів і падінь. Художній керівник розповідає про сьогодення і про найближчі плани.
— Євген Герасимович, капелі «Думка» вже виповнилося 80 років. Існує думка, що через 20 років творчі колективи переживають кризу, мовляв, потрібна «свіжа кров». Які моменти для вас були найважчі?
— Для творчості взагалі характерна циклічність. Так і ми кожні п’ять- сім років підходимо до певної межі. От тоді потрібно приймати кардинальні рішення. Це стосується як оновлення репертуару, так і членів нашої команди. Творче довголіття є у тих колективів, які весь час у пошуку. Для мене особисто найважчими були часи, коли я тільки прийшов в капелу. Постало питання реорганізації колективу, перегляду репертуару, зміни організаційних структур. Багато сил забирало втручання партійних активістів. Зараз у нас працює колектив однодумців. У кожного можуть бути свої політичні уподобання та принципи, але всі ці розбіжності не повинні стосуватися головного — творчості.
— Хто в капелі аксакал і чи є «зірки», випестовані в ваших рядах?
— Наш найстарший співак — заслужений артист України Ігор Бабич. Він працював ще при Павлі Муравському, Михайлові Кричкові і Вікторі Іконнику — колишніх художніх керівниках «Думки». Я б назвав його корифеєм, великим майстером сцени. У нас працює багато талановитої молоді. На сьогоднішній день всього кілька чоловік в колективі не мають вищої спеціальної музичної освіти. Я вважаю, що крім сильного голосу необхідна гарна професійна освіта, високий інтелектуальний рівень співаків. Ми приймаємо на роботу після прослухування випускників диригентського, хорового та вокального факультетів консерваторії і університету культури. З професіоналами завжди легко і приємно працювати. Наприклад, Алла Горобченко, можно сказати, як співачка виросла у нашому колективі, у неї великий творчий потенціал. Зараз вона заслужена артистка України, співає провідні партії репертуару.
— Сьогодні не найкращі часи для великих академічних колективів. Що допомагає підтримувати капелу на високому художньому рівні?
— Дійсно, великі колективи потребують більше коштів на утримання. Від держави ми ніяких додаткових ін’єкцій на прожиття не маємо. Велика концертна діяльність, яка була за часів Радянської влади, давно припинилася. Всі рахують гроші. Поїхати на гастролі — це транспорт, готель, оренда залу, гонорар артистам. Тому ми виїжджаємо лише по запрошеннях. В цьому році на замовлення будемо виконувати кантату Івана Карабиця «Сад божественних пісень» (вірші Григорія Сковороди). Цей концерт відбудеться в Колонному залі ім. Лисенка 26 березня. У травні поїдемо в Одесу. Де виступимо разом з Одеським симфонічним оркестром з новою своєю програмою. У вересні разом з Національним симфонічним оркестром співаємо ораторію Євгена Станковича «Слово о полку Ігоревім».
Але зменшувати штат ми не можемо. Бо у світі існує багато митецьких творів, написаних на відповідний склад вокалістів. І саме ці твори — основа репертуару капели.
Наша найбільша суттєва підтримка — це, безперечно, зарубіжні гастролі. Тоді вирішуємо одразу дві проблеми: пропагуємо українську культуру і одночасно матеріально допомагаємо капелі. Ми в 1999 році шість разів їздили за кордон. І кожний раз нас тепло зустрічала публіка, отримували схвальні рецензії у пресі і нові пропозиції приїхати на гастролі.
— Ви нещодавно повернулися з туру по Данії і Голландії. Як він проходив?
— В Данії ми приймали участь у фестивалі «Новорічний-2000». Концерт розпочався о десятій ранку, а закінчився лише о першій ночі. У великому виставному залі міста Фредеріція зібралося бідьше трьох тисяч слухачів. Квитки були не дешеві — по 100$. Збиралися кошти для міжнародного дитячого фонду. Разом з нашою капелою виступав Польський симфонічний оркестр, вокалісти з Німеччини і датські артисти.
В Голландії дали шість концертів вердіївського «Реквієму» у містах Лейден, Гаага, Утрехт, Лиу-Варден і Амстердамі. Ми виступали разом із Словацьким оркестром, солірували сопрано і тенор з Італії, мецо-сопрано Алла Горобченко і бас Тарас Штонда (Україна), а за диригентським пультом стояв канадець Дуайт Беннет. Вийшов інтернаціональний колектив. Коли пролунав останній акорд, то публіка повскакувала з місьць, овації дуже довго не вщухали.
— В кінці лютого ваш колектив вирушає знову за кордон. Що це будуть за гастролі?
— 28 лютого виступимо у Каннах з «Реквіємом» в залі кінофестивалів. До речі, цей вердієвський твір дуже популярний в Європі. А 1 березня співаємо вже в Тулоні а-капела українську музику, а також у супроводі Національного симфонічного оркестру уривок з опери Олександра Бородіна «Князь Ігор» «Половецький стан». За диригентським пультом стане Фефір Глущенко. Потім вирушимо до Польщi. Виконаємо українську музику, 18 вальсів Брамса, а також разом з композитором Кшиштофом Пендерецьким його твір «Кредо». Нам буде акампонувати Польський симфонічний оркестр. Вже є запрошення з Палермо, Амстердама, Парижа, Гамбурга. Як бачите, ми без роботи не сидимо.
— Посада художнього керівника потребує сильного характеру. Ви себе вважаєте тираном чи лібералом?
— Я себе можу вважати одним, а колеги бачать іншим. Думаю, що в роботі можливі всі методи, тобто батіг і пряник — завжди ідуть поруч.
