Мелодії Мартинова красиві, світлі й душевні, гарно оркестровані. Його голос був оксамитовим (баритональний тенор) широкого діапазону. Співак ніс заряд позитивних емоцій, навіть драматичні за сюжетом пісні у Є. Мартинова закінчуються світло й піднесено. У розквіті сил, маючи шалену популярність, виношував мрію про роботу над циклом пісень українською мовою. Йому хотілося віддячити тій землі, яка дала перші акорди і перші популярні пісні. Проте не судилося... Невблаганна доля відміряла йому лише 42 роки життя.
Його вважають українським самородком, хоча білий світ Женя побачив у містечку Камишині, що у Волгоградській області. Потяг до музики хлопцеві передався від батька, який навчив сина гри на баяні, потім — на акордеоні. На 11-річчя купив професійний акордеон, на якому Женя легенько музикував перед однокласниками та сусідами.
Після закінчення восьми класів юний Мартинов вступив до Артемівського музучилища — на диригентсько-духове відділення. Ось там і проявилася пристрасть не лише до виконання, а й до написання творів. Згодом його прийняли до Київської консерваторії, але завершив здобуття вищої освіти він у Донецькому музично-педагогічному інституті.
— Із студентських років у Жені з’явилося прізвисько «Подарунок», — пригадує композитор Олександр ЗЛОТНИК. — Він був світлий не лише за своєю людською природою, міг розвеселити, доречно розповісти дотепну історію чи анекдот, був «двигунчиком» будь-якої компанії. Ось ці життєрадісність та щирість не зіпсували його навіть у роки найвищого творчого злету...
Дві перші балади Мартинов написав на слова своїх однокурсниць Л. Жидель та Т. Кирєєвої.
Здобувши вищу музичну освіту, Женя керував естрадним оркестром Донецького науково-дослідного інституту вибухонебезпечного обладнання. Один досвідчений донецький диригент, помітивши неабиякий талант, порадив йому переїхати у Москву, до популярної в ті часи естрадної співачки Майї Кристалінської.
1973-й став роком Мартинова. Спочатку його прийняли до Росконцерту, а невдовзі він став лауреатом Всесоюзного конкурсу в Мінську, де серед інших виконує власну пісню «Балада про матір». А до цього пісня стала відомою завдяки Людмилі Артеменко, яка перемогла з нею на фестивалі «Алло, ми шукаємо таланти!».
Через два роки Євген Мартинов перемагає на Міжнародному конкурсі у Братиславі і стає володарем «Золотої ліри’75». Згодом у світ летить перша платівка-міньйон з піснями в авторському виконанні, яка здобула шалений успіх. Як наслідок, його пісні вже не знають кордонів, їх співають в Іспанії, Англії, Канаді, Фінляндії, США, Японії, не кажучи вже про країни соціалізму, де він став справжнім естрадним кумиром. Правильність обраного шляху підтвердив наступний, 1976 рік, коли в Софії на фестивалі «Золотий Орфей», крім срібної медалі, він одержав ще три призи: «За елегантність», «За артистизм», «За телегенічність».
Успіх, слава, шанувальники, автографи... Все прийшло відразу. Але це ніяк не змінило Мартинова в гірший бік.
У 30 років співак отримав власне помешкання, створив сім’ю. «З Женею мене пов’язувала багаторічна чоловіча дружба, — розповідає О. Злотник. — Він був незрадливим у стосунках, якщо когось полюбив, то назавжди. Я був свідком його знайомства з майбутньою дружиною. Це було в Будинку актора в Києві, де він помітив вродливу дівчину. Вона, киянка, навчалася в музичному училищі ім. Р. Глієра. Коли дізнався, що дівчині лише шістнадцять, сказав мені: «Наглядай за нею, нехай підростає, коли виповниться 18, візьму за дружину». І слова дотримав!»
Весілля святкували 19 серпня 1978 року. Від кохання та сімейного затишку народжуються нові пісні, які одразу стають шлягерами. А влітку 1984 року в Мартинових з’являється син Сергій.
— Женю впізнавали на вулицях, він нікому не відмовляв у автографах, був усміхнений та окрилений. Якось влітку його запросили на телезапис на Хрещатик, 26. Було спекотно, він приїхав із Москви у тенісці, легеньких білих брюках і в сандалях. Фрак купив в офіціанта (розмір більш-менш підходив) і пішов на зйомки. Грав за роялем, розповідав про плани, показував нові роботи. Телеоператори тримали його в кадрі в ошатному одязі-офіціозі. Ніхто з телеглядачів не помітив, що композитор за роялем сидить у... сандалях, — згадує Злотник.
— Цікава історія пісні «У долі своя весна», — зазначає Юрій Рибчинський. — Мартинов мріяв мати в репертуарі пісню українською мовою, і йому хотілося, щоб вірша до неї написав я. Але тут до Києва приїхав Володя Івасюк і запитав: «Старий, у тебе є якісь вірші?» І я дав йому «У долі своя весна», яку написав на прохання Євгена Мартинова. Якраз у цей час до Сопотського фестивалю 1977 року готувалася Софія Ротару, з якою особливо охоче працював Івасюк. І ось вперше почув її саме із Сопота. Щоправда, її вже мали в репертуарі «Пєсняри» Володимира Мулявіна, які виконали її у своєму стилі, зовсім по-іншому, аніж Софія. Але те, що зробили «Пєсняри», теж цікаво».
Шкода, що Мартинов написав лише єдину пісню українською мовою «Кольори кохання» (на вірш Володимира Кудрявцева). Хоч у планах був цілий цикл пісень...
«3 вересня 1990 року Євгена Мартинова не стало... Серцевий напад несподівано обірвав струни його пісень назавжди. Автомашина «швидкої допомоги» через московські дорожні затори їхала занадто довго...
