Цей компакт-диск провадить слухача у світ високого Шевченкового слова. Невидимий, але впевнений у якійсь своїй найглибшій правоті голос бере тебе й веде за собою у звук, образ, думку — це Богдан Козак читає Шевченка (не зі сцени свого рідного Львівського театру ім. М. Заньковецької) по-ораторськи відкрито й виклично, не в радіостудії, пробиваючись крізь хвилі ефіру, не з телеекрану, за допомоги візуальних ефектів, а у камерному просторі. Довірливо, інтимно звучать Шевченківські рядки, ніби власним сумлінням доторкаючись до Кобзаревих найпотаємніших струн, і починається діалог із собою, із часом, із нами: «Один у другого питаєм...»
Літературно-музична композиція «Думи» (автор та виконавець — народний артист України, професор Б. Козак, режисер — Г. Воловецька, фрагменти вокальної музики — у виконанні хорової капели «Боян», диригент — Б. Антків) разом із кантатою-симфонією С. Людкевича «Кавказ» на слова Т. Шевченка у виконанні лауреата Національної премії України ім.
Т. Шевченка капели «Трембіта» (художній керівник та диригент М. Кулик) та Симфонічного оркестру Львівської обласної філармонії (диригент-постановник І. Юзюк) склали восьмий випуск серії «Персоналії», що її започаткувала й видає у світ фундація «Андрей». На першому, музичному, диску — Шевченко постає епічно-монументальний, а на зворотному боці — камерний, вдумливий...
Слухаєш — і наче перебуваєш із читцем поруч: в одній кімнаті, за одним столом, на відстані подиху, бачиш полум’я свічки, чуєш ритм поетового пера, що виводить у твоїй присутності нові й нові рядки-роздуми... Відчуття несподіваних відкриттів у знаних з дитинства словах зберігається щомиті — актор наче той медіум-посередник транслює не стільки прямі текстові значення, скільки передає нам внутрішній стан мовця: спокій і схвильованість, умиротворення і гіркий біль, хвилеву радість й безкінечну тугу, зрідка — гнів, і ніколи — злість. Між вимовленим і відчутим, між виказаним і прихованим розгортається простір багатовимірних, нехрестоматійних сенсів.
— Я читаю твори Шевченка так, як їх розумію. Тарас Григорович писав кров’ю свого серця. Читати його індиферентно або сухо для мене неможливо. Коли мені важко, щось у суспільстві болить, то це можна сказати через поезію Кобзаря, — признається Богдан Козак.
Композицію укладено переважно з малих поетичних форм: «В неволі тяжко...», «Якось то, йдучи уночі», «Сонце заходить, гори чорніють» та ін. Це наче короткі спалахи думок на екрані свідомості читця. І навіть романтичні баладні поезії «Русалка», «Чого ти ходиш на могилу?» несуть в собі виразну ціху лірично-споглядального настрою. Точніше було б це назвати філософською лірикою: за садком вишневим наче постають одвічні горизонти людського буття, у роздумах ченця на схилі літ викрешуються іскри минулих мрій та прийдешніх розчарувань. І кожна емоція, присутня у тій чи іншій поезії — опосередкована, «перетворена» (за Лесем Курбасом) у своєрідну медитацію, сповідь.
Тому надзвичайно важливими стають звуки, що, наче ткана основа, правлять за опору тонкому мереживу слів. У центрі цього звукового всесвіту — лункоголосе, округле, тепле «а». Не те, звичне — степове, відкрите, — а якесь високогірне, міжскельне, вібруюче в каньйоні десь поміж серцем і мозком актора: «Укр-а-а-йн-а», «Пос-а-дил-а ст-а-р-а м-а-ти...», «З-а б-а-йр-а-ком б-а-йр-а-к». Дослідники кажуть, що ця голосна — опорна в безлічі світових мов, з нею починається життя людини у світі. Богдан Миколайович Козак відкриває за допомоги цього ключа найсердечніші, найглибші тони шевченкової та власної, а відтак і нашої душі. Далі вгору — високе, вершинне «о»: «вис-о-кі могили», «г-о-ри», «м-о-ре»... Вниз, углиб — важке, темне «у»: «засн-у-в», «д-у-ми»... І вже майже цілком жіночоголосий діалог матері й дочки, опертий на високому «і»: «Щоб послав в-і-н дощ-і вноч-і»... Увесь цей багатющий звуковий космос вібрує у величезній напрузі, актор наче боїться вихлюпнути на нас усю енергію, приховану, згорнуту у Слові. І тільки бездоганне володіння читця нею убезпечує нас, слухачів, від прориву плотини накопичених століттями дум...
Голос, що чуємо, найкраще порівняти з камерним струнним оркестром: кантилена, вібрато, піцикато. Відсутні духові інструменти, група ударних мовчить... Ще наприкінці ХІХ ст. французький теоретик Легуве розробив систему «тембрів», використовуваних у декламації. Козак для свого Шевченка обирає насамперед оксамитовий: «м’який, сердечний, завжди більш чи менш журливий, елегійний...», як охарактеризував цей тон свого часу український знавець мистецтва слова В. Ревуцький. Спершу в «Розритій могилі», а далі ближче до фіналу композиції — «Іржавець», «Чернець», «Стоїть в селі Суботові...» — виникають, немов всепроникна радіація, «мідні» інтонації, сповнені енергійного й водночас темного, важкого мінору. Останні ж рядки — «І день іде, і ніч іде» — повертають нас назад, до оксамитових барв.
Попри всю камерність та інтелігентність викладу Б. Козак зберігає у своєму читанні праооснову шевченкового ритму й мелодики — народні поетично-пісенні джерела. Тому і «Косар», і «Хустина», і «Розрита могила» постають наче уривки міфу, народної думи, «виспіваної», «виголошеної» — лиш не на майдані, не перед юрбою, а десь поруч, близько, можливо — на кухні, при каві, можливо — в салоні автомобіля, що летить трасою «Київ — Львів».
Музикальність читця вражає бездоганною чистотою тону, відточеністю інтонацій, внутрішньою свободою ведення вірша. Вона виявляється з однаковою силою і в моменти рецитації з хоровим колективом, і в здатності актора — подібно до майстрів музики — вводити непередбачувані ритмічні та динамічні акценти.
Подекуди народну метрику вірша декламатор «розгойдує» майже до врочистого ритму гекзаметра, не втрачаючи при цьому відчуття інтимності спілкування. Він наче проситься залишитись у невеликому срібному кружальці з написом «Думи», щоб знову і знову входити в наші оселі й душі негучним «Світе ясний! Світе тихий!»... І це — справді сучасний Шевченко.
