Сценічну редакцію й постановку відомої п’єси Олександра Островського здійснила молодий режисер Тамара Трунова (художник — Марія Погребняк).
Подібно до того, як іноді на афішах пишуть «18+», тут би не зайве написати «до 50» абощо. Це було б певне застереження для людей із глядацьким досвідом. Бо з тим досвідом почуваєшся так, ніби прийшов на дискотеку з громіздкою валізою й не знаєш, куди її приткнути. Вона тобі дорога, в ній лежить, можливо, твоя пам’ять про рязановський фільм «Жестокий романс» 30-річної давності. Або про ще давнішу елегантну «Безприданницю» нашої Російської драми початку 1970-х. Цю твою валізу з милими серцю споминами тут ніхто не вкраде, але обсміяти можуть запросто. Власне, з цього й починається спектакль Т. Трунової. Двоє лакеїв — Іван (Іван Завгородній) та Гаврило (Сергій Петько), лежать собі десь на приватному пляжі й ліниво базікають на тему «мохнатий шмєль» і «душистий хмєль». А ти ж ішов сюди, можливо, наспівуючи якраз «шмєль-хмєль», цей кіношний романс напіваристократичного плейбоя. А тут отак, із порога, дають зрозуміти, що твоя валіза з романсами не знадобиться тобі. Бо ця вистава простацьки-легковажна, немов хохма із шкільного твору на кшталт: «Переді мною сиділо небачене видовище. Це видовище була Маруся»...
Тобі хочеться полюбити цю виставу, бо ти любиш людей, які її зробили. Але от біда — твоїй любові важко за щось зачепитися. Ось приходить Паратов (Андрій Самінін) із букетом хризантем — і тут із куліс висувається симпатична коняча морда й жує хризантему. Морда, звісно, бутафорська. Але, здається, вона почувається своєю поміж інших персонажів. Бо ці персонажі створені з якогось не дуже вагомого матеріалу, наче вирізані з паперу. Іноді вирізані майстерно, навіть віртуозно, як-от Мокій Пармьонич (Анатолій Ященко), або Робінзон (Акмал Гурезов) чи Харита Ігнатьєвна (Леся Самаєва). Явно тілесніша — Лариса (Анна Топчій), але ця тілесність виразно тінейджерська, тобто не від «тієї епохи». Тут виникає обережне запитання: а що ця Лариса, та й усі інші, роблять на території цієї п’єси? І що ми всі тут робимо?
Колись Нечуй-Левицький говорив, що нашій публіці не цікаві п’єси Островського, бо описані ним купці московські зовсім не схожі на наших купців. Це важливе слово — «схожі» чи ні. Уявіть, що ви ставите Островського і шукаєте «щось схоже» у навколишньому житті. І раптом бачите, що ні серед наших, ні навіть серед московських нинішніх купців уже нема ні «схожих на тих, що в Островського», ні навіть на тих, якими вони ще недавно нам уявлялися.
Слова «плейбой» і «плебей» стали подібні не лише за звучанням. Усе стрімко спростилося до рівня примітивного шкільного твору. Який там «шмєль-хмєль»! Якщо ви не хочете переспівувати давні романси і зробити чесний спектакль — він буде схожим на трагіфарс Тамари Трунової. Хтось скаже про цю виставу: «Цирк на дроті». Нехай, але актори працюють тут так серйозно, немов справді балансують на тому дроті десь під куполом! Може, ця думка дещо умоглядна, від неї не заплачеш безкорисливими сльозами співпереживання і співчуття. Але хоча б стає зрозуміло, що перед тобою і чому це зроблено саме так. Принаймні, я так зрозумів — тримаючись за свою потерту валізу з досвідом...
Наступний показ вистави «Безприданниця. Версія» відбудеться 24 листопада.
