Гастролі театрів колись були кровообігом культурного життя країни. Наразі гастрольна діяльність театрів України практично припинилась і театральне життя від того помітно збідніло. Глядачі не одержували свіжих вражень, театри втрачали творчий адреналін нових площадок і азарт завоювання невідомої публіки. Тоді й народилися театральні фестивалі, ці новітні варіанти перереєстрації мистецьких здобутків, нові форми творчих контактів і духовної поживи народонаселення. Тих фестивалів в Україні дедалі більшає, вони відіграють серйозну роль в культурному розвої держави. Серед найстарших із них — «Театральний Донбас». Йому вже 14 років і цього березня-квітня він відбувся не в Донецьку, а в Маріуполі, місті, яке святкувало 125 років театрального мистецтва на своїх теренах.
Десять театрів з України і один зарубіжний сусіда, академічний молодіжний театр із Ростова-на-Дону , показали свої кращі, на їхню думку, прем’єри двох останніх років. До участі в фестивалі були запрошені не тільки колективи східного регіону, але й митці сусідніх областей. Таким чином на фестиваль приїхали театри з Криму (Український музичний з Сімферополя), Херсону (ім. М.Куліша), Запоріжжя (театр Молоді), Кіровограда (ім. М. Кропивницького). Показувались також обидва Луганських (український та російський), Макіївський ТЮГ, Донецька опера ім. А.Солов’яненка, Донецький український та самі господарі, маріупольці.
Не будемо обговорювати росіян — вони гості, Ростовський театр стабільно високо художній, це всім відомо й приємно. Зазначимо, що не всі українські учасники показалися на фестивалі з виставами, які можна було б поцінувати як мистецькі здобутки. Краще розглянемо сценічні успіхи і порушимо кілька проблем.
Серед кращих вистав фестивалю яскравіли «Козацькі забави» херсонців, «Кохання в стилі бароко» донетчан та «Панночка» маріупольців.
«Співочу виставу з танцями і вихилясами», створену херсонцями на основі українських народних прислів’їв, примовок, анекдотів і байок, розіграних сюжетів пісень, жартівливих і героїзованих танців, дехто сприйняв лише як шоу, як театралізований концерт. І дарма. Це самодостатня вистава музично-драматичного театру. В сучасній дійсності багато що твориться «на стику», на поєднанні цілком різних речей. За таким принципом виникають навіть новітні науки — математична лінгвістика, скажімо, естрада поєднується з телебаченням — з’являється новий вид мистецтва, кліпи, кіно відверто використовує театральну умовність. Театр включає у вистави кіно. То ж і херсонське видовище є прекрасним прикладом такого поєднання, новітнім варіантом вистави традиційного для України музично-драматичного театру. Але саме театру, бо пісні тут драматизовані, розіграні як міні-п’єси, що мають поза тим спільну смислову і жанрову єдність, характери персонажів визначені, розроблені й проведені через усю тканину вистави. Можливо, сама ідея створення «Козацьких забав» сягає вистави «Зрима пісня» геніального режисера Георгія Товстоногова середини минулого сторіччя, яка потрясла тодішній театр своїм новаторством і перспективністю.
Не менш, ніж херсонці, захоплювали глядачів донетчани. «Кохання в стилі бароко» Я.Стельмаха поставлено режисером Андрієм Бакіровим в стилі фарсу. Тут молоді герої в джинсових костюмах старовинного фасону карколомно плигають в оркестрову яму, крутонувши сальто в повітрі, синхронно рухаються, тримають шалений темп і весело кепкують одне з одного. Актори, всі без винятку, прекрасно рухаються, відмінно звучать, виправдовують найхимерніші повороти сюжету, витримують жанр і утворюють єдиний ансамбль. Хоча найблискучішим діамантиком виблискую в ньому Андрій Романій в ролі слуги Степана.
І лише одне випустив режисер зі своєї уваги — долю псаря- пияка Онисима, живої іграшки графа. Наразі це важливий (якщо не основний) мотив цієї хитрої і неоднозначної п’єси, що є рімейком твору І.Карпенка-Карого «Паливода вісімнадцятого сторіччя», який, в свою чергу, використав сюжет про Слая з прологу до комедії В.Шекспіра «Приборкання норовливої». Та все одно вистава донетчан захоплює молодістю, життєрадісністю і тим прикрашає нашу сіру буденність.
В Маріупольському театрі плідно працює видатний сценограф Світлана Канн. Її вистави вражають емоційною образністю, прискіпливим відбором не багатьох, але виразних елементів, які створюють своєрідну і неповторну атмосферу вистави «Панночку» Н.Садур за «Вієм» М.Гоголя режисер К.Добрунов спроквола веде від жартівливого філософського патякання до пафосу самопожертви людини заради недопущення в білий світ всілякого зла й нечисті.
Хома Брут у тактовному й виразному виконанні артиста Сергія Мусієнко — хитрун і гуморист, темпераментний і саркастичний, відважний і напівмертвий, філософ і характерник — привабливий і переконливий тип молодого українця всіх часів. Він відчайдушно та гідно веде бій з відьмою, а у фіналі стає якимсь просвітленим, серйозним, стриманим і високо- спокійним.
Його світ — це сяюче теплом свіже дерево людських осель по боках сцени і темрява старої церкви в її глибині, де ясніє тьмяним холодом опущений до землі образ Божої матері. Стовп світла захищатиме там Хому, і відьма буде дерти те світло, як тканину. А коли таки роздере і Брут загине, святий образ підніметься. Засяє небо зірками, засвітяться вогні глядної зали, свічки в руках біло-шатного жіночого хору в партері й на сцені. Й глядачі мимоволі встануть зі світлою думкою надії про людину, світ, про всіх нас.
Помітними здобутками у виставах фестивалю стали роботи двох молодих артисток. Анна Усова не тільки гарно виконала складну партію Іоланти в однойменній опері П.Чайковського (Донецький академічний театр опери і балету), але й намагалася зіграти цей образ як драматична артистка. А Олена Лук’янченко була чарівною Лізонькою в спокійній хрестоматійній виставі «Лихо з розуму» О.Грибоєдова (Луганський російський театр, режисер Є.Головатюк).
Фестиваль «Театральний Донбас-2004» порадів оригінальній музиці композитора Сергія Турнєєва до вистави «Січчине весілля» І.Кочерги у луганському українському театрі (режисер В.Московченко). Роль Меланки (арт. Н.Стародубцева) перетворена ним на вокальну партію. І хоч сама вистава переповнена протиріччями, вона є кроком у пошуках нових засобів виразності українського поетичного театру.
Фестиваль схилився перед непересічною особистістю народного артиста Павла Кльонова, який у свої вісімдесят грав Фамусова з таким темпераментом, силою впливу, гучністю голосу і наповненістю характеру, що лишалось тільки стати перед ним на коліна.
Постали на фестивалі й деякі питання, проблеми, парадокси. Скажімо, макіївський ТЮГ грав «Лісову пісню» Лесі Українки російською мовою, значно скоротивши її морально-філософський зміст (режисер Г.Паменов), наразі макіївські школярі вивчають українську літературу і могли б почути національну поезію в оригіналі. Адже актори театру в своїх фахових навчальних закладах теж вивчали особливості української мови і вимови.
Так само здивував і український театр із Криму, який теж грав свою сумнівного художнього смаку і мистецького рівня виставу «Жінки здатні на все» Н.Птушкіної російською мовою (режисер і виконавець головної ролі Б.Мартинов). А за тим постає проблема місії українського театру в Криму і взагалі культурної (і не тільки культурної) політики нашої неповороткої держави на півострові.
Скрутна ситуація нині з сучасними українськими п’єсами, це всім відомо. Хоч дехто з молодих і завзятих драматургів всерйоз вважає, що українські театри зумисне ігнорують їхні шедеври. От і схопився Кіровоградський театр за «Бажання екстріму» Анатолія Крима (режисер М.Ілляшенко). Фальшиву конструкцію п’єси не врятувала природність гри деяких акторів. Але драматургічна пауза в Україні явно затяглася.
І знову про культурну політику держави — тепер із надією і сподіваннями. Мова про статус Донецького українського музично-драматичного театру. Колектив демонструє достатньо високий художній рівень вистав, має власне неповторне індивідуальне обличчя, талановиту і потенційно насичену трупу. Здобув Шевченківську премію. Має фантастичні для нашої реальності фінансові показники і заповненість залу. Плідно працює на кількох площадках. Ремонтується на ходу. Організовує фестивалі, в тому числі й «Театральний Донбас» (за участю Обласної держадміністрації та Спілки театральних діячів). І головне — проводить принципову послідовну політику популяризації української культури і мови в помітно русифікованому регіоні Східної України. То чи не пора стати йому Національним? І утворилася б культурна вісь в українському театрі: Львів — Київ — Донецьк. Це й була б культурна та політична справедливість.
Рясній театрами, Донбас! Хай живуть твої фестивалі, колективи, митці й зацікавлена публіка. Хай нам всім буде діло до Театру!
