То нескінченно важка і невдячна псевдоархеологічна робота
— під щільними шарами тоталітарного «письма» віднаходити бодай крихту справжньої
літературної речовини. Зрозуміло, що поза страшною юрисдикцією тієї нескінченної
агресії залишалися бодай окремі регіони національної культури, де остання
принаймні мала певний шанс до самоздійснення. Західна Україна. Діаспора.
Однак доводиться годитися з тією сумною тезою, що культура вповні здійснюється
лише за умови свого повного розгортання саме у «метрополійному» національному
просторі. Йшлося, отже, про те, щоб національна література в умовах чи
не цілковитої її ліквідації — у вигляді моторошного перетворення її на
якийсь додаток до панівного ідеологічного механізму — мала б віднайти певну
альтернативну до того нищення стратегію.
Унікальний за своїм змістом і класом український літературний
переклад, власне, й став головним естетичним знаряддям тієї стратегії.
Українське слово, брутально відчужене «системою» від самого себе, у цьому
перекладі розгортається в усіх своїх невичерпних смислових глибинах. Максим
Рильський, Микола Лукаш і Григорій Кочур — емблематичні постаті тієї рятівної
для нашої конаючої літератури стратегії. Принижене, упосліджене на інших
ділянках національного буття, українське слово завдяки цьому «тріумвіратові»
раптом спалахує нечуваним феєрверком барв і значень.
Переклади Григорія Кочура, від давніх греків до недавніх
великих слов’ян (десь понад півтораста поетів із понад тридцяти мов) —
то довершене втілення ідеї порятунку національної літератури титанічним
зусиллям генія. Саме генія, що здолав усі катастрофи і особистої, і «колективної»
біографії, від незліченних насильницьких смертей 1930-х, від інтинської
— десятилітньої — каторги до подальших нескінченних поневірянь на «волі».
Алкей, Горацій, Нарекаці, Шекспір, Кітс, Еліот, Леопарді,
Гете і Гейне, Міцкевич, Норвід, Емінеску, Бодлер, Рембо, Малларме, Кавафіс,
Верлен і останні великі слов’янські поети — ось ті «засоби», що ними Григорій
Порфирович зціляв, здавалося б, смертельно поранене українське слово.
Йдеться, отже, не просто про безпримірну в нашому столітті
та в нашій географії філологічну культуру, поєднану з так само дивовижним
чуттям на поетичне слово — іншомовне і «своє». Йдеться про безупинну, без
публіцистичного перебільшення, титанічну роботу над тим словом як передумовою
певної буттєвої норми. Норми, здавалося б, абсолютно втраченої, але так
само безнастанно поновлюваної. Поновлюваної зусиллям перекладача, який
працював не просто над істиною того чи того іншомовного поетичного тексту
в українській його інтерпретації, а й над Істиною у буквальному розумінні.
Після інтинської каторги Григорій Порфирович Кочур разом
із Рильським і Лукашем та жменькою інших ентузіастів українського перекладу
не просто «перекладає». Він, власне, рятує саму суверенність українського
слова, яке, скажімо так, в «оригінальній» творчості, попри блискучі епізоди
деяких тогочасних дебютів, знову опиняється у мертвому полі офіційної словесності.
Скромне ірпінське житло поета, де те слово звучало саме суверенно, резонуючи
із словом світовим, стало мало не «Ясною Поляною» нашої літератури, символічним
її «центром», рішуче віддаленим від усіх гримас і гротесків псевдолітературного
офіціозу. Колись Томас Манн (Григорій Порфирович на початку шістдесятих,
сміючись, говорив, що хворіє на «томасоманію») зауважив про свою еміграцію:
там, де я, там і німецька література. Так само там, де був Кочур, і була
українська література. Вся нагромаджена нею естетична сума. Всі її прийдешні
можливості. «Я на сторожі коло їх поставлю слово». Григорій Кочур без щонайменших
месіанських жестів опинився разом із Мик
олою Лукашем у патетичній ролі такої сторожі. «Система»,
зрозуміло, це негайно зафіксувала у своїх поліційних картотеках і впродовж
70—80-х тиранічно цькувала великого поета. До речі, при послідовно-мерзотному
нейтралітеті офіційної літератури, що її відповідний інстинкт, зрештою,
можна зрозуміти: чим було її моторошно спорожніле лжеслово поряд із тим
ірпінським, а власне, українським словом, яке упадало не довкола дурної
догми та її дурних інститутів, а довкола всієї суми слова світового, нагромаджених
ним значень.
Григорій Порфирович Кочур пройшов і через ту, вже п’ятнадцятирічну,
напівкаторгу, через фактичне ірпінське «інтернування», яке, зрештою, на
коштовній якості Кочурового слова аніскілечки не позначилося... Кон’юнктурний
«перебудовний» галас довкола його постаті і творчості він сприйняв досить
іронічно, маючи доволі інших, набагато важливіших справ.
Це унікальне життя завершилося у дивовижній для нашого
часу тональності — до кінця і по вінця виконаного обов’язку.
«Мандрівнику, поспішай до Лакодемона і повідом, що всі
ми тут лежимо, вірні своєму обов’язку».
№220 17.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
