Їхати у франківському потязі — задоволення. Потяг винятково
вкраїнський, національно свідомий і в міру п'яний. Міру забезпечує добра
закуска та рідна мова. Вона якось не узгоджується зі свинством. Свинячу
карму, на думку більшості пасажирів, мають тягнути москалі. Життя, щоправда,
вносить свої корективи. Якось в буфеті славного «поцьонгу» зав'язалась
бійка. Хлопці чубилися старанно і затято, допоки «їден» екзотичного спрямування
поет «не поломив їм кайфу». «Та ви ж українці!» — трагічно вигукнув він.
На що парубки ледаче муркнули: «Так більше нікого немає...» І з тою ж ретельністю
продовжили справу. Поета не зачепили, резонно вважаючи блаженним, а значить
— недоторканним.
В усьому іншому потяг сповідає помірковану динаміку луплення
яєць, споживання оковитої та промивання кісточок фантастично діяльним політичним
трупам. «Свого часу ми вміли їм шиї крутити», — каже міцний і лисий, мов
коліно, дідуган. Публіка розуміюче киває, а потяг мчить далі, поскрипуючи
та стрясаючи давно не ремонтованими суглобами, коливаючи примарні тіні
транзитників у запльованих тамбурах, що, здається, навіки застрягли в проміжку
між Франківськом і Києвом; розхлюпуючи чай у жлобськім комільфо двомісних
купе спального вагона, поширюючи різкий дух шкарпеток загальника та формуючи
пересувний варіант літератур но- мистецької богеми, чий броунівський рух
має забезпечити блискуче майбутнє рідній культурі. Все це він, Івано- Франківський
експрес, Летючий Голландець, хробак, залізна рука двох затятих у своїй
полярності міст, мегаполіс на колесах, зрештою, театр мініатюр. Брудний
та заколисаний дебільним грюкотом коліс — він своєрідна модель нашого з
вами буття, єдиною світлою плямою у якому є хіба що анемічне світло в кінці
тунелю, обіцяне згаданими вище трупами, політичні барви яких, в силу особливостей
мертвої матерії, злилися в єдину пляму, що погано пахне.
