Галерея «Персона» відкрила новий експозиційний сезон виставкою
«Алгорифми душі» — живопис Михайла Гуйди, скульптура Павла Боцвіна.
Стиль Михайла Гуйди створювався поступово — та все-таки
визначився вже досить давно. Створений ним світ витончено красивий і чарівно
крихкий, сповнений медитативного спокою і внутрішньої гармонії, яка для
його мешканців — природний стан, а для всіх інших, по цей бік полотна —
недосяжна, але солодка мрія. Спочатку виникло місце події — і визначилося
як «Крим». Насправді ж це казкова країна із застиглими в граційних позах
деревами, блакитними павичами та розсипаними яскраво- оранжевими апельсинами
(«Сутінки», «Кримський пейзаж»). Пізніше казкову країну Крим заселили янголи
(«Той, що знайшов крило»). Захоплення далекосхідним мистецтвом відбувалося
паралельно — і привнесло до вже сформованого світу необхідну йому, як виявилося,
рисочку «самоцінності», «самодостатності» («Гейша та воїн», «Японська сюїта»).
Може видатися парадоксальним, але найповніше «стиль Михайла Гуйди», що
зароджувався як щось дуже камерне і надто особисте, утвердився в портретах,
більше того — в парадних портретах величаво-красивих моделей, розкішні
костюми яких важать не менше, ніж погляди та жести. Проте художник найбільш
охоче пише близьких йому людей («Сімейний портрет у східних костюмах»,
«Портрет дружини»).
Скульптурні твори Павла Боцвіна інтимніші й тепліші. Кожна
його робота — чуйне вслуховування до себе і водночас — у «музику сфер»,
що лунає навколо. І — в матеріал (Павло Боцвін працює як у камені, так
і в бронзі). Деякі роботи грунтуються на певному сюжеті, який, проте, ближчий
до символу, ніж до події — і досить повно розкривається буквально в двох
словах назви. Більшість творів Павла Боцвіна — матеріалізація абстрагованих
понять, де найважливіші саме переливи ліній та об'ємів, ритми та рими,
що створюють шуканий образ — і необхідний настрій («Смуток», «Сон»). Проте
художник завжди зберігає вірність пізнаваному, старанно і, схоже, принципово
уникаючи нефігуративності навіть у найумовніших роботах («Замітки на піску»).
Головним для нього завжди залишається гармонія — між роботою, її творцем
і навколишнім світом.
