Четвер у кінотеатрах усього світу — час прем’єр. Цього разу в українському прокаті (обмеженому) стартував фільм українського режисера Володимира Тихого «Зелена кофта», жанр якого його творці «охрестили» соціальним трилером. Не скажу, що у мене немає претензій до картини, починаючи з її сценарію, але впевнена, що свій глядач у неї буде. Тут відіграє роль і інтерес до імені режисера, якого знає певне коло глядачів і, сподіваюся, патріотичні почуття — не так часто у прокаті з’являється національне кіно.
Дія фільму «Зелена кофта» відбувається в наші дні. В одному зі спальних районів великого міста зникає семирічна дитина. Після місяця безуспішних пошуків старша сестра хлопчика бере справу у свої руки. Вона впевнена, що знає, хто викрав брата. Відчай, відчуття провини і безсилля — чи достатньо цього для виправдання страшної помсти?
Цей проект доволі показовий для українського кіно, що намагається відродитися, — від першого відкритого пітчинга, де «Зелена кофта» отримала держфінансування, до повернення до «ручного управління» галуззю. Втім, це сталося у всіх сферах держдіяльності.
У зв’язку з цим нам видалось цікавим поговорити з продюсерами фільму про сьогоднішній стан кіно в Україні і можливості його розвитку.
«СЬОГОДНІ ВІДБУЛОСЯ ПЕВНЕ «ОЧИЩЕННЯ ОРГАНІЗМУ»
Денис IВАНОВ, продюсер, генеральний директор компанії «Артхаус Трафік»
— Денисе, твоя команда так довго «шила» «Зелену кофту», і ось — прем’єра. Цей проект знаменний тим, що коли стартував, була велика надія на відродження українського кіно, ви отримали держфінансування на першому відкритому пітчингу. Потім, задовго до сьогоднішніх скорботних політичних подій, почались коливання всередині кіноіндустрії та її керівництва. Чи можна говорити сьогодні про якісь перспективи українського кіно? І як ти як продюсер збираєшся працювати далі?
— Складне запитання, хоча сьогодні, незважаючи (або завдяки) подіям останніх місяців відбулось певне «очищення організму». Старе зруйновано, нове ще не побудовано. Є якісь структури, хвости яких міцно повгрузали ще в радянських часах, але вони керують процесами. Проте, щоб українська культура відбулася, треба сідати і серйозно моделювати майбутнє, а потім — усю систему, все минуле «підганяти» під те майбутнє, яке ми собі намалюємо. Ґрунтуючись на світовому досвіді, головний шлях для українського кіно — шлях копродукції. Найбільш позитивне, що зробило Держкіно, крім того, що воно стало окремим органом і профінансувало нові проекти, — з’явилась низка молодих режисерів, які потрапили на фестивалі класу «А». Їхні імена більш-менш стали відомі кіносвіту, а це вже хороший стартовий майданчик для копродукції. Тобто з’явилась низка людей і структур, готових до спільної роботи. Далі треба рухатись і розвивати цей напрям. Причому, якщо раніше у нас було два вектори розвитку копродукції — з Росією і з Заходом, — очевидно, що на непередбачуваний час перший із них буде якщо не закрито, то переміщено в інший бік. Зараз, на мій погляд, найцікавіший момент, коли все винаходиться, придумується, і з помилок минулого готове формуватись якесь майбутнє. Для мене очевидно, що всім в українському кінопроцесі треба пройти певний курс перекваліфікації. Не важливо, чи самостійно, чи беручи участь у якихось «своїх університетах». Професійна освіта — першочергова сьогодні. Для мене як для продюсера це дуже цікаво. Ми збираємось організовувати дитячий фестиваль, низку освітніх заходів. Без цього українському кіно важко буде стати на ноги, знайти свою дорогу в мистецтві і до глядача як у себе вдома, так і за його межами.
— У сьогоднішній ситуації всі, хто займається кіно, ЗМІ, телебаченням, розуміють, що інформаційну війну бездарно програли! Кіно з моменту його появи завжди було дуже потужним пропагандистським інструментом. Чи є якісь ідеї і власні плани з цього приводу?
— На жаль, кіно, як медіа, має починати з якоїсь просвітницької роботи, яку ми повинні швидко і якісно освоїти. Тому що в Росії ще з часів СРСР залишились і професійні кадри, і технічні можливості. У нас же, якщо ми збираємось іти іншим шляхом, це має стати частиною культурної політики. А її основною частиною в будь-якій цивілізованій державі є виховання толерантності. До різних культур, різних мов, різних релігій, регіональних відмінностей, сексуальних тощо. Якщо це не стає наріжним каменем культурної політики, то ставить під сумнів цивілізований рівень держави і суспільства. Зокрема, те, що ми зараз отримали — це провал культурної політики держави (якщо така була!), з одного боку. З іншого — не можна недооцінювати культурний потенціал, який є в кіно. Знаєте, чому всі так захоплені американським кіно? Тому що там є сильна людина, яка протистоїть системі, і яка, стикаючись із проблемами різного рівня складності, все одно перемагає. Модель, яку всі люди дивляться, хочуть копіювати. Це зробило для формування українського суспільства більше, ніж усі медіа разом узяті. Тому треба думати про створення таких історій, які не лише фіксуватимуть те, що відбувається, але й моделювати майбутнє. Однозначно, сьогодні вже не можна напряму грати в пропаганду, яка дзеркально протистоїть тій, іншій стороні. Це неефективно. Потрібні асиметричні відповіді, треба шукати слабкі місця супротивника, а не мірятися силами там, де ми вже безнадійно втратили час.
— «Зелена кофта» — твій перший повнометражний продюсерський досвід. Глядач фільм ще не бачив, але позаду кілька фестивалів, нагороди і фестивальні глядачі. Які прогнози на прокат?
— Будь-який прогноз зараз, коли інформаційне поле зовсім інше і поведінка людей малоадекватна, робити практично безглуздо. Наприклад, на «Далласький клуб покупців», який «Артхаус Трафік» почав прокатувати минулого тижня, наші прогнози були нижчими, ніж виявились де-факто. «Зелену кофту» ми випускаємо в обмежений прокат. Розуміючи, що це кіно не жанрове, а т.з. соціальний трилер, сподіваємось, що глядачі, які знають режисера Володимира Тихого, «Вавілон ХШ», рух «українських злих» — (проекти «Україно, гудбай» і «Мудаки»), — будуть зацікавлені подивитись цю стрічку.
«У КІНО МИ ПЕРЕБУВАЄМО В СТАНІ СТАРТУ»
Iгор САВИЧЕНКО, продюсер, директор фільму
— Останніми роками українське кіно галопом пройшло шлях від великих надій до гірких розчарувань. Ви є одним з основних гравців на полі національної кіноіндустрії. Що ж, на ваш погляд, представляє сьогодні українське кіно?
— Незважаючи на складну ситуацію в країні — у сфері політики, економіки, — в кіно ми перебуваємо в стані якогось старту. Всі успіхи, які зараз є, закладалися роки три тому. «Зелена кофта», «Українські злі», «Брати». Все, що пізніше подавалось на конкурс, ставало дедалі слабшим. Найбільша проблема в тому, що немає якогось системного успіху. А щоб розвиватись, треба, не зупиняючи виробництво, знімати й знімати. Щоб кількість переходила в якість. Треба повертатись до того, що ми намагались почати кілька років тому, — реструктуризації Фонду кіно. Маю на увазі, що треба витрачати гроші не лише на виробництво кіно, а починати з базису — системи освіти. Йдеться не про існуючу академічну систему освіти, яка сильно відстає від світових зразків. Говорю про можливість для молодих навчатись, можливо, за кордоном, отримуючи на це гранти, працювати, подорожувати. Або запрошувати сюди людей, які можуть дати талановитим слухачам професійне експрес-навчання, що допоможе їм потрапити в орбіту сучасного кінопроцесу. Ми варимось у своєму соку, а необхідно влитись у той процес, який відбувається зараз у Європі.
— Стан неоголошеної де-юре, але війни, що триває де-факто, навряд чи передбачає державне субсидування кіно. Культура й за кращих часів не була в перших рядках бюджету. Ви як продюсер бачите якісь шляхи існування кінематографа і його фінансового забезпечення?
— Щойно повернувся з Польщі, де вручалась їхня національна кінематографічна премія, місцевий аналог «Оскара». Разом із директором Варшавського фестивалю Стефаном Лаудером ми вручали одну з номінацій. Вдалося поспілкуватися з багатьма високими чиновниками і провідними учасниками польського кінопроцесу. Вони, на відміну від нас, добре розставляють пріоритети просування іміджу країни у світ. Це — культура і наука. Якщо країна культурна, там є люди, які можуть через мистецтво впливати на формування нового мислення, розповідати про доленосні події, процеси, що відбуваються в країні. Неозброєним поглядом видно, наскільки вперед зробила крок у нас журналістика за останні п’ять років, і порівняйте це з російською журналістикою — у нас є плюралізм думок. Те ж саме повинно бути і в будь-якій сфері культури — в кіно, образотворчому мистецтві, театрі тощо. Це дає широту думки. І у важкі моменти, як зараз, якби у нас були розвинені культура і наука, не було б і економічних проблем. Просто зібралась би певна кількість розумних людей, які змогли б підказати чіткі напрями виходу з кризи влади, економіки, політики. При цьому хочу підкреслити, що по-справжньому культурні люди — водночас люди моральні. Так склалося, що люди, їхня свідомість змінилися дуже сильно, а політики за цим не встигають. У них абсолютно інший бек-ґраунд. Наприклад, закінчив ти університет скількись років тому, і не всі на курсі і в групі були твоїми друзями. Але певний час по тому ви з задоволенням зустрічаєтесь як старі товариші, майже однодумці. Те ж саме відбувається і в Раді — їх там сидить 450 осіб, сперечаються, б’ються навіть, але, виходячи із зали, вони одне одному ближчі навіть, ніж люди на Майдані. Просто тому, що левову частку часу проводять разом. Це — ефект звикання. І ти вже співвідносиш свої принципи не з тими, хто вимагає, бунтує, наполягає на чомусь поза стінами ВР, а з тими, хто поруч. А там — регіонали, комуністи, про яку етику можна говорити... Так от, що культура і наука є пріоритетними — розуміють у Європі, США, Китаї, Сінгапурі, але не тут, у нас.
— Під час Майдану у вас був досвід створення мініфільмів під загальною назвою «Вавілон ХШ», які виявились доволі запитаними. Чи думали ви про продовження цього проекту або створення якогось іншого, який міг би зробити неоцінимий внесок у жорстоку інформаційну війну, яку ми поки що не виграємо?
— «Вавілон» — проект, який передає емоції в чистому вигляді. Нещодавно в Кракові я проводив показ цих фрагментів для наукового співтовариства — показав їм десять роликів у хронологічному порядку. І вони зрозуміли значно більше про те, що відбувається у нас. Наразі ми в стадії активних переговорів з одним із провідних наших телеканалів, щоб влаштувати довкола цих картин дискусію. Дивимося фільм, потім у студії триває обговорення в прямому ефірі з підключенням зворотного зв’язку з глядачем. Мені здається, що це допоможе нам усім порозумітися. Крім того, тривають переговори з німцями і поляками щодо створення на базі вже наявних і майбутніх матеріалів повнометражного фільму. Але, на мій погляд, він можливий лише тоді, коли хоч трохи виднітиметься фінал. Зараз ми колупаємося десь у третьому акті — ні герої, ні антигерої ще не визначились. Але у фіналі я бачу кілька документальних повнометражних стрічок. Думаймо про хороше і вірмо в хеппі-енд...
