Народний артист України, лауреат Шевченківської премії, художній керівник і головний диригент Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України, професор НМАУ — цей музикант добре відомий не лише в нашій країні, але й за кордоном: у США, Великій Британії, Польщі, Португалії, Словаччині, Німеччині, Австрії, Іспанії, Франції, Нідерландах, Південній Кореї, Болгарії, Бельгії, Італії, Японії, Туреччині, Росії, Білорусі, Казахстані та ін. У його репертуарі сотні симфонічних партитур. Диригент тяжіє до інтерпретації творів романтичного та насичено-експресивного звучання. Світова преса називає В. Ф.Сіренка «одним із блискучих сучасних диригентів світу і завжди бажаним гостем кращих європейських і американських оркестрів».
«З НЕТЕРПІННЯМ ЧЕКАЮ НА ВОСЬМУ СИМФОНІЮ СИЛЬВЕСТРОВА»
— Які найбільш значимі українські твори останнім часом з’явилися в репертуарі Національного симфонічного оркестру?
— Ми багато років готуємо по дві програми для фестивалів «Прем’єри сезону» і Kiev Music Fest. І серії ювілейних концертів українських корифеїв: М. Скорика та В. Сильвестрова. А до того — Є. Станковича, потім — Р. Ляшенка. Восени відзначимо ювілей Л. Дичко і А. Костіна. У цьому напрямку роботи дуже багато. Ми в ній — частина свого призначення. До речі, про наш оркестр пишуть, як про «лабораторію української музики».
— Як відбувається добір музики?
— По-різному. Добра взаємодія з авторами дозволяє оркестрові пропонувати їм наш вибір з їхньої музики. Наприклад, з Геннадієм Ляшенком ми домовилися про три твори, які я хотів виконати: Віолончельний концерт з Іваном Кучером, Фортепіанну музику (власне кажучи, це концерт) з Юрієм Котом і Тамара Ходакова співала «Імена імена, імена...» на вірші М. Денисенка. Окрім того, Геннадій Іванович написав нову Сьому симфонію до ювілею. З Сильвестровим були дві симфонії. Шоста, яка досить рідко виконується (вона неймовірно складна), і перевірена часом відомими виконавцями партитура Widmung («Присвячення») — симфонія для скрипки та оркестру (1991, написана для Г.Кремера). Нещодавно Валентин Васильович закінчив нову Восьму симфонію. Ми чекаємо на її прем’єру (Сьома була написана понад 10 років тому, 2003-го). Перше виконання Восьмої пройде не в Україні, а після світової прем’єри ми візьмемо її до свого репертуару. В оркестру є коло авторів, з якими ми співпрацюємо. Так зазвичай складається у більшості колективів.
Нещодавно в Центрі «Майстер-клас» пройшов авторський концерт Вікторії Польової. Акустика там не відповідна, але завдяки мікрофонам усе прозвучало гідно. Серед слухачів перебували кіношники, художники, письменницька братія, музиканти. І всім концерт шалено сподобався. Творчість В.Польової — особлива частина нашого репертуару.
Дуже цікавий проект НСОУ підготував на замовлення польської сторони незадовго до нового 2014 р., коли були протистояння на Майдані. У Великому залі консерваторії ми зіграли твір для фортепіано з оркестром Єжи Корновича «Великий перехід», «Знаки» Ганни Гаврилець і Третій фортепіанний концерт Ігоря Щербакова. На весняному фестивалі «Прем’єри сезону» повторили твори Щербакова і Гаврилець. Усі три новинки дуже цікаві, на них чекає довге артистичне життя. Переконаний, що твір Гаврилець може прикрасити не лише фестивальні програми, але й будь-який філармонічний вечір. А концерт Щербакова — це продовження його стилістики пост-романтизму. Композитор з першого дня був на Майдані, і рефреном його твору звучить мотив рояля з оркестром «Банду — геть!». Концерт було написано швидко, в грудні 2013 р., а 30 грудня ми його вже зіграли. Там же дуже зворушливо звучить народна колисанка «Котику сіренький»...
— У нашій розмові прозвучало ім’я Валентина Сильвестрова. Як його роботи останніх років відбиті у вашому диригентському репертуарі?
— У творчості Валентина Васильовича, як він сам характеризує, останнім часом був період «багателей». В оркестрі «Київські солісти» ми освоювали його партитури «Тиха музика», «Серенади», «Багателі» і «Миті пам’яті». Але зараз композитор знову звертається до великих жанрів. І я з нетерпінням чекаю на його нову Восьму симфонію.
— Що ще з останніх проектів вам запам’яталося?
— У січні відбулася поїздка Національного симфонічного оркестру до австрійського міста Лінц, на батьківщину Антона Брукнера. У залі його імені ми виконали програму, центральним номером якої стала 11 симфонія Д. Шостаковича. Прозвучав також 23-й фортепіанний концерт Моцарта (соліст Геннадій Дем’янчук). Ми запропонували виконати на вечорі «Карпатський концерт» Мирослава Скорика. Всі твори було прекрасно прийнято публікою і пресою. Я отримав цікаву пропозицію від австрійської сторони: у вересні подиригувати відкриттям Брукнерівського фестивалю. Серед творів організатори задумали виконання увертюри «1812 рік» П. Чайковського. Але в ній, як відомо, цитується російський царський гімн «Боже, царя храни». Сьогодні, після анексії Криму, і неоголошеної війни російських агресорів на Сході України, я вважаю виконання цього твору недоречним, і запропонував організаторам фестивалю замінити цю партитуру симфонічною поемою Ференца Ліста «Мазепа»...
«ЗАГАЛЬНЕ «ОДОБРЯМС» ДОВОЛІ ПОГАНО ПАХНЕ»!
— В українському суспільстві активно засуджують російських діячів культури, які підписали лист на підтримку воєнної доктрини Путіна, яка призвела до анексії Криму і сепаратистсько-терористичної діяльності в Луганській і Донецькій областях. Актор повинен втручатися в політику чи його постулат — «мистецтво заради мистецтва»?
— У 1999—2000 рр. я бував на гастролях у Росії. Це був період відходу Єльцина, тоді зарплатня у музикантів була злиденною і це при досить високому рівні життя, який у цілому притаманний російському суспільству. Потім ситуація змінилася, стали виділятися президентські гранти: провідним консерваторіям, оперним театрам і оркестрам Росії. Люди стали отримувати декілька тисяч доларів на місяць. І артисти сталі «зобов’язані» новій владі зростанням свого добробуту, більше не змогли вийти з цієї, м’яко кажучи, «взаємозв’язки». Тому піаніст Денис Мацуєв і маса інших великих діячів російської культури поставили свої підписи під «путінським листом». І це загальне «одобрямс» доволі погано пахне! Не підписали ті, хто взагалі не залежить від російської системи влади.
Особливо на тлі болю і втрат, які ми всі пережили, — розстрілу Майдану, мене шокувала підтримка російськими колегами анексії Криму. Це було повне нерозуміння наших подій, наших втрат! До речі, коли 2008-го Росія вторглася до Грузії, українські політики і діячі культури склали листа, який засуджував цей акт. Я був серед них.
— Ви відомі як диригент, який піднімає масштабні проекти: всі симфонії Густава Малера, всі «Пристрасті» Й.С.Баха. Нещодавно пройшла прем’єра знаменитої ораторії Артура Онеггера «Жанна Д’Арк на багатті». Розкажіть про нього, будь ласка.
— Я хочу подякувати амбасадорові Швейцарії в Україні Крістіанові Шененбергу за сприяння в отриманні нот для цього проекту: хорових і оркестрових партій, партій солістів. Це доволі недешеве задоволення: прокат партитури. Ми його собі дозволити не можемо, і нам Посольство Швейцарії допомогло. Ми повторимо цю «виставу» 14 жовтня. Ще 1999-го я задумав цю постановку. Був знайомий із Володимиром Бегмою, який ставив цю партитуру 1983 року в Алма-Аті. Тоді виникла ідея запросити на роль Жанни співачку Олену Камбурову, яка може і заспівати, і виголосити драматичний текст, але не склалося. Пройшов час... Я не мав партитури, але був клавір, який я вивчав, і ось швейцарський амбасадор, який любить музику, нам допоміг. Звичайно, і згода капели «Думка» (під орудою Євгена Савчука) — блискучого нашого хорового колективу вирішила проблему постановки. Її потрібно робити лише з дуже добрим хором, і вони прекрасно впоралися. У постановці брали участь три драматичні актори і три солісти-вокалісти, і все вийшло добре. Я рідко залишаюся настільки задоволений результатом...
«ВИЯВИЛОСЯ, ЩО В КИЄВІ «НІДЕ» БУДУВАТИ КОНЦЕРТНУ ЗАЛУ, НЕМАЄ МІСЦЯ, «ВСЕ ВЖЕ КУПЛЕНО...»
— Нині до нас відмовляється приїжджати багато зарубіжних виконавців. Концертні зали — Палац «Україна», МЦКМ — «гуляють». Може нашим колективам потрібно заповнити цю концертну нішу?
— Це зали, не призначені для акустичних концертів. Для мене було дикістю, коли Віденський філармонічний оркестр грав в «Україні» через мікрофони. І маестро В.Гергієв із музикантами Маріїнського театру виступав, і співала М. Кабальє, і Д.Мацуєв грав на жахливому роялі. Одна річ — «заробітчанство», це жахливо, але зрозуміло... а для майстрів зі світовим ім’ям таку «халтуру» не дозволено! Тема доброї акустичної концертної зали для Києва дуже важлива. Питання ставиться з часів президентства В.Ющенка. При ньому було проведено конкурс архітекторів на проект. Наприкінці 2008 р. визначили переможця (одну відому архітектурну фірму). Залу планували створити на території «Мистецького Арсеналу» до «Євро-2012». Потім проблема поновилася за В.Януковича (за прем’єра М.Азарова). На прес-конференції я поставив питання про телеканал «Культура» і спорудження концертної зали. На жаль, це теж закінчилося нічим. І не через Майдан чи зміну влади. Виявилось, що в Києві «немає де» будувати концертну залу, немає місця, «все вже куплено»... Ми новій владі пропонуватимемо вирішити це важливе питання для нашої столиці.
— Національний симфонічний оркестр став часто бувати на Близькому Сході. Там виникла мода на європейські склади?
— Йдеться про Ліван. З ліванськими композиторами ми дружимо з кінця 1980-х. Спочатку записували їх музику на ДЗЗ, балет «Злочинне кохання», мюзикл «Останній день Сократа». У філармонії з успіхом провели вечір ліванської музики. А потім на Naxos’е записали диск. Нині Ліван має добру композиторську школу. Наприклад, Бешара ель-Хурі — чудовий композитор, який життя мешкає в Парижі. Його музику виконують найкращі світові колективи Англії та Франції. Ми отримали прекрасні відгуки на свій диск з його музикою. У Лівані є академічна школа і фольк-лінія. Те, чим ми займалися останній рік — це музика родини Рахбані. Батька вже немає в живих: він був другом А.Хачатуряна. Троє його синів: режисер і два композитори-аранжувальники. Вони зібрали музику з найвідоміших творів — пісні з мюзиклів, які знає весь арабський світ. Вона дуже добре оброблена і оркестрована, з використанням арабських народних інструментів, цілої групи ударних, хору, оркестру і великої групи солістів. Це було цікаво. Хочемо показати цей проект у Києві. І ви переконаєтеся, що це добра музика, просто в іншому жанрі. Ми вміємо реалізовувати свою розмаїтість, можемо успішно зіграти і зі Scorpions, і ліванську музику. До речі, на користь неї говорить, наприклад, ім’я відомого композитора ліванського походження, володаря «Оскара» Габріеля Яреда, який написав саунд-треки до фільмів «Англійський пацієнт», «Талановитий містер Ріплі», музику якого ми теж свого часу грали.
— Володимире Федоровичу, ви професор НМА, який здобув освіту в колишньому СРСР. На ваш погляд, в чому відмінність радянської і Болонської систем освіти?
— Особливої різниці я не бачу. Хто хоче стати диригентом, той і тоді, і сьогодні однаково наполегливо «гризе» партитури. Жодні магістерські роботи не замінять живого музикування. Це просто різні фахи — писати дисертації і бути практикуючим музикантом. А плюс цього переходу — те, що наші дипломи офіційно визнаються на Заході.
«Я ПЕРЕБУВАЮ У СТАНІ ОБЕРЕЖНОГО ОПТИМІЗМУ...»
— Ваш колектив завжди бере участь у інавгураційних урочистостях. Як пройшла культурна програма цього разу?
— Перед початком прийому, коли гості чекали на приїзд Президента Петра Порошенка, в «Мистецькому Арсеналі» ми грали велику симфонічну програму з творів українських і європейських композиторів: Р.Вагнера, Дж. Верді, М. Скорика, Б. Лятошинського, Є. Станковича. Передбачалося, що запрошені будуть стоячи слухати наш виступ. На жаль, майже всі гості голосно розмовляли, переміщалися залом і не звертали уваги на музику. Після промови Президента України культурна програма продовжилася маленьким концертом. Ми зіграли «Оду до радості» Л. Бетховена і проакомпанували пісні Андрія Середи з гурту «Кому вниз». Але оскільки організатори мали необережність розв’язати стрічки, що відокремлювали залу від столів з наїдками і напоями, більшість присутніх кинулося до них. А слухати нас залишився П. Порошенко зі своєю родиною і декілька культурних гостей...
Я зараз перебуваю в стані обережного оптимізму, а останнє моє зачарування і розчарування, яке було потім, було під час Помаранчевої революції. Сьогодні не можна повторювати старих помилок. Неймовірно складні завдання стоять і перед всім суспільством. Переконаний, що народ більше не дозволить новій владі поводитися так, як це робили «попередники». Інакше безглуздою стане загибель «Небесної сотні» на Майдані і хлопців, що нині віддають свої життя, беручи участь в АТО на Сході України за те, щоб Україна залишалася єдиною і соборною країною.
