На здобуття Шевченківської премії висунутий Лесь Танюк за книгу «Мар’ян Крушельницький: Школа образного перевтілення, заповідана Лесем Курбасом».
На конкурс до розгляду у Комітет цю монографію представлено Харківським міжобласним відділенням Національної Спілки театральних діячів України.
Ті, хто щиро вірять в те, що письменник несе відповідальність за все і передає цю віру кожному з нас, певно, зрозуміють: не всім під силу відтворити складність суперечливої вдачі митця європейського рівня, зазирнути в його творчий світ.
Мар’ян, Мар’янчик, наш Круш — так називали соратники і послідовники видатного українського актора й режисера, учня Леся Курбаса Мар’яна Михайловича Крушельницького.
Письменник Лесь Танюк одчайдушно наважився взятися до життєпису свого Вчителя — блискучого актора, режисера, філософа й скептика, людини великої самоіронії і такої ж високої романтичної душі, творчі зусилля якого, як могутній дзвін, били згори на сполох. Аби ми не «притупіли» від постійного нагадування про арешти, утиски, заборони, не «звикли» до жахів тогочасної «птахорізки», Лесь Танюк, описуючи творчі зусилля, злети і муки Мар’яна Крушельницького, знайшов новітні форми й засоби відтворення ірреальної реальності тих часів.
Без показної пишноти автор доносить до читача те, що гнітило, ображало і разом з тим стимулювало спротив і невпинні зусилля творчого самовираження майстра. Його чаша — це надмір пиття, разом з тим надія, часом примарна, подолати відчуження людей, що веде до самотності.
Лесь Танюк як людина театру не забуває про свій неоплатний борг перед навчителем. І не тільки передав нам свою схвильованість, любов до дійсно дорогої йому людини, а й спромігся простежити шлях митця до духовної вершини, апогею його розвитку, висвітливши суперечність між «двома Крушельницькими», гризоту його останніх років і постійний конфлікт бажань і можливостей.
Як публіцист і письменник Лесь Степанович обрав успішну не узвичаєну спробу подати житіє Крушельницького як певне театральне дійство, як сценічний всесвіт: книга якимось дивним незбагненим чином сприймається як драматичний твір.
Стисло ознайомлю читача зі змістом праці, стисло, бо свято вірю, що твір не можна обійти увагою, не прочитати, не взяти до рук.
Як кожний драматичний твір розповідь починається з Прологу (1897—1924 рр.). Далі: Дія перша (1924—1933 рр.), Дія друга (1934—1952 рр.), Третя (1953—1963 рр.). І нарешті , Епілог: «Школа Мар’яна Крушельницького» і «Бестіарій Мар’яна Крушельницького». Заключні частини: «Крушельницький, якого ми не знали» — його листи, і «Закриваючи завісу» — ролі й постановки майстра.
Досліджено, «проінвентаризовано» сто тридцять п’ять акторських робіт у різних театрах з 1913 по1956 роки.
Представлено шістдесят дві постановки режисера з 1919 по 1962 рік! З них чотири вистави 1961—1962 рр. в Експериментальній студії при Клубі Творчої Молоді (Київ. Жовтневий палац культури) було заборонено до показу, а Клуб (КТМ) — ліквідовано. Мистецьким керівником винищеної студії був М. Крушельницький, головним художником — А. Петрицький, художниками — А. Горська, Л. Семикіна, режисером-постановником — Л. Танюк, а заборонені п’єси — М. Куліша, Б. Брехта, І. Драча, Л. Танюка. Які імена! Які постаті!
Автор дає щасливу змогу читачеві якнайглибше зрозуміти, сприйняти те, що обстоював Мар’ян Крушельницький, а услід за героєм книги і сам Лесь Танюк, для якого важливо, аби сьогоднішні читачі впізнавали у дзеркалі книги себе, власні ілюзії, злети й падіння. Розкриваючи мистецтво героя, письменник Танюк відкривається і сам як талановитий оригінальний митець. Щирість, пристрасність, образність викладення дають надію прищепити молодому сучаснику цікавість до замовчуваної української культури в часи, коли живучи з божевільними, і самому можна було збожеволіти, прищепити любов до української класики, яку, за словами Крушельницького, обрізали й усікли.
Мистецтво — це завжди щось нове. Коли плаваєш у водах Танюкового мовного озера, здається, що й риби розмовляють українською, бо вода ж має пам’ять.
Твір Леся Танюка «Мар’ян Крушельницький», номінований на Шевченківську премію, — ґрунтовне фундаментальне дослідження, об’ємне художньо-публіцистичне полотно, вагомий щедрий внесок в українську культуру. Праця Танюка про великого актора Крушельницького дійсно подана як Школа образного перевтілення, заповідана Лесем Курбасом (що і є другою назвою книги). Твір для всіх, кого цікавлять не тільки витоки акторської майстерності М. Крушельницького, а й загалом історія становлення українського театру. Танюк, письменник несамовитого творчого «вигоряння», гідно наслідує заповіт майстра: «Митець мусить іти, дивлячись уперед!».
P.S. Дозволю собі висловити побажання і припущення: аби автор, натхненний безупинний працелюб Лесь Танюк, переформатував твір на монографію згідно строгих наукових канонів, він міг би достойно претендувати ще й на отримання звання почесного доктора наук (Honoris Causa), тобто без захисту дисертації.
