Художній керівник Національного театру ім. І.Франка цього літа поставив у Пекіні «Васу Желєзнову» М. Горького, що уже саме собою викликає інтерес. Бо ж не кожен день наші режисери ставлять вистави за кордоном, а тим більш у таких далеких краях, як Китай. З цієї новини ми розпочали бесіду з режисером, а далі говорили про те, що сьогодні важливо ставити, про буксуючу театральну реформу, та як франківці вже три роки живуть без Богдана Сильвестровича Ступки...
«МЕНІ ДУЖЕ ПОДОБАЄТЬСЯ ЗДАТНІСТЬ КИТАЙЦІВ УЧИТИСЯ В ІНШИХ»
— У Китаї я вперше побував чотири роки тому разом зі своїми студентами (акторський курс Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого). Ми тоді брали участь у фестивалі Пекінської центральної академії драми — це головний театральний вуз країни, — пригадує С. МОЙСЕЄВ. Так що ідея мого приїзду у Пекін для постановки вистави виникла давно і вона нарешті втілилася. Я поставив із випускниками Академії дипломну виставу «Васа Желєзнова-2». Керівництво Академії постійно вдається до такої практики — запрошують іноземних спеціалістів для роботи зі своїми студентами. У час, поки я ставив виставу, там же відбулася представницька Міжнародна конференція, тема якої стосувалася театрального менеджменту. То ж до Пекіну прибули представники відомих арт-центрів та театрів з усього світу. Я там виступив із відеопрезентацією Театру ім. І.Франка та з доповіддю як про наш театр, так і про театральну ситуацію в Україні загалом, про ті проблеми, з якими ми зараз стикаємось через відсутність вкрай необхідних реформ. Розмова про Україну викликала в учасників конференції велику зацікавленість, оскільки наша країна і досі залишається для усього світу маловідомою. Так що і доповідь, і постановка вистави стали найкращою рекламою для нашої країни.
— Між тим, ви поставили у Китаї не українську, а російську класику. Чому?
— Китайці, запрошуючи режисера, з самого початку обмежують вибір для постановки. Вони пропонують ставити або загальновідому світову класику, або радянську драматургію. То ж другий варіант «Васи Желєзнової» підпав під останню категорію творів, які вони хотіли би бачити на своїй сцені. Нагадаю, Горький написав цю п’єсу ще до Жовтневого перевороту 1917 року, і цей твір не є заідеологізованою пропагандою радянського способу життя. Більше того, вона є прекрасним свідченням тих проблем, які давно існують у російському суспільстві і виглядає навіть пророчою.
— Наскільки незвично вам було працювати саме з китайськими студентами, які є носіями зовсім іншої культури, ментальності? Чи вони, як і більшість людей Сходу, тепер уже теж вестернізовані?
— Я завжди сприймав Китай як зовсім іншу, відмінну від нашої цивілізацію. Досить давню і потужну, уклад життя якої, культура, ментальність, цінності та звички відчутно відрізняються від наших. Так воно по суті і є. Однак у результаті процесів глобалізації Китай сьогодні, попри національні традиції, став дуже відкритою країною. І це, зрозуміло, впливає на побут, на культуру і ментальність його численного населення. Ця відкритість є нині не лише економічно, багато китайських студентів вчиться у західних навчальних закладах, тож, повертаючись додому, вони привозять зовсім інакші уявлення про світ, аніж ті, що були у їхніх батьків. Все це видно неозброєним оком навіть із тих американізованих жестів та реплік, які вони використовують у побутовому спілкуванні. Так що за всієї своєї ментальної відмінності китайські студенти дуже схожі на всіх інших студентів — вони відкритті, багато запозичують з інших культур. Саме ця здатність вчитися у інших мені дуже подобається у китайців. На жаль, у нас часто зустрічається протилежна позиція: ми все вміємо, знаємо, нам не треба нічого запозичувати у інших... Національна пихатість у нас побутує на всіх рівнях, починаючи з політиків і державних діячів і закінчуючи нашими театрами. Цю пихатість, яка є дуже негативною рисою нашої ментальності, у нас часто плутають з національної гідністю. Не можна самим про себе говорити, що ми найкращі, нехай про це скажуть інші. Ось цієї зарозумілості я не помічав у китайців, хоча їм є чим пишатися. Хоча би своєю економікою, яка посідає друге місце у світі, та високим рівнем життя, до якого нам ще дуже далеко, толерантністю і шанобливістю, з якою вони ставляться до інших народів. Я це відчував на кожному кроці...
РОСІЙСЬКУ КЛАСИКУ В КИТАЇ ПОСТАВИВ УКРАЇНСЬКИЙ РЕЖИСЕР — «ВАСА ЖЕЛЄЗНОВА» ПО-ПЕКІНСЬКИ / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ СТАНІСЛАВА МОЙСЕЄВА
— А що у Китаї особисто для вас є неприйнятним?
— Хоч я цього і не відчув на собі, але там існує цензура, обумовлена авторитарною політичною системою. Але знову ж таки, у щоденному побуті це не відчувається, там нема озброєних загонів поліції, які нишпорять по столиці у пошуках неблагонадійних громадян. Китайці не виявляються агресії чи страху, там абсолютна нормальна атмосфера. Я маю на увазі моральну атмосферу, бо що стосується екології, то у Пекіні, який, здається, ніколи і не засинає, живучи нон-стоп, страшенний смог. Там чистого синього неба, як у нас, не побачиш.
— У будь-якому випадку, для нас китайсько-український кордон більш бажаний, аніж той, який нині маємо на сході України.
— Ставлення китайців до України більш аніж доброзичливе. І я думаю, це не випадково, за цим стоїть обрана Китаєм політика, що виявилося навіть у моєму запрошенні на постановку. Я постійно чув слова про їхню зацікавленість у співпраці на всіх рівнях. Так що й нам вигідно мати у друзях і партнерах таку велику могутню країну.
«ДЛЯ МЕНЕ ОЧЕВИДНОЮ Є ВІДСУТНІСТЬ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ВИСОКОЇ РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ І ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ»
— Повернемось до справ театральних, оскільки скоро (4 вересня) розпочнеться новий театральний сезон. Розкажіть, що значиться в найближчих репертуарних планах франківців?
— До кінця календарного року на основній сцені має вийти «Ліс» Олександра Островського у постановці Дмитра Богомазова, і дитяча казка — до Новорічних свят. Але тут ми ще не визначилися остаточно з назвою, є кілька пропозицій, у тому числі «Синій птах» Метерлінка. Окрім цього молодь театру хотіла би, щоб ми поставили «Алісу у країні Чудес». Однак постановка прекрасної та непростої прози Льюїса Керрола весь час переноситься через те, що спочатку треба перетворити її на хорошу п’єсу. На Камерній сцені восени має бути поставлена англійська п’єса «Ножі в курках» Девіда Герровера. Робота над нею є результатом нашого спільного з Британською Радою проекту. Постановку здійснить молода режисер із Харкова Ольга Турутя-Прасолова, яка перемогла у конкурсі «Сучасна британська драма на українській сцені». Можливо, я встигну до кінця року випустити на Камерній сцені «Безталанну» Карпенка-Карого, у якій будуть зайняті переважно студенти мого акторського курсу.
— Існує думка, що нині, у часи російської військової агресії , нам не варто ставити навіть таку відому класику, як драматургія Островського...
— Я розумію природу подібної позиції, але для мене очевидною є відсутність взаємозв’язку високої російської культури і путінської Росії. Можливо, саме через те, що у цій країні завжди нищилися цивілізаційні, культурні норми існування, завжди панувало зневажливе ставленні до людини, до її прав та гідності, завжди був порушений зв’язок між Росією політичною та культурною. Більше того, саме класична література часто і виступала у ролі зброї проти тоталітаризму, антигуманності російської влади. Такою зброєю є і «Васа Желєзнова», про яку як вже розповідав , або, наприклад, «Біси» Достоєвського, які я хотів би поставити на франківській сцені. Якщо російський народ готовий сприйняти такого лідера, як Путін, і таку агресивну політику, яку він сьогодні проводить, то причини цьому треба шукати у історії, розуміння якої нам дає у тому числі й класична російська література.
«НЕ БУЛО УХВАЛЕНО ЖОДНОГО ІЗ ЗАКОНОПРОЕКТІВ, ЯКІ СТОСУЮТЬСЯ КОНТРАКТНОЇ СИСТЕМИ!»
— Неготовність до цивілізаційних змін бачимо і в нашому суспільстві. Наприклад, театральна реформа, без якої вітчизняний театр так і залишиться домашньою радістю, ніяк не зрушить з місця...
— На жаль, не було прийнято жодного із законопроектів, які стосуються контрактної системи! Які підкилимові інтриги цьому посприяли? Я не знаю, можу лише констатувати, що досі наша політика не є відкритою, все вирішується на рівні цих підкилимових ігор. Це й призвело до того, що вкрай важливий для вітчизняної культури законопроект було провалено... Хоча мені хочеться вірити, що він буде допрацьований і на наступній сесії Верховної Ради його нарешті приймуть. Зі свого боку, я після відпустки, постараюся максимально включитися в цей процес, тому що театр наш потребує оновлення в усіх аспектах його існування. Контракт — це лише перший крок у театральній реформі.
— Наостанок про найнеприємніше. Нещодавно дружина Богдана Ступки виступила у ЗМІ з різкою критикою на вашу адресу, шкодуючи, що саме ви стали керманичем Театру ім. І. Франка. Що з цього приводу думаєте? Цьогоріч минуло три роки, як пішов у Вічність Ступка, наскільки змінилися франківці?
— Чесно кажучи, я не бачу сенсу в коментарях подібних думок, оскільки вони не мають нічого спільного з реальністю. Це той випадок, коли люди видають бажане за дійсне. Там більше фантазій і домислів, чим реальності. Взагалі спекуляції щодо національного театру мені видаються недоречними, часто непрофесійними і міщанськими. Не варто перетворювати тему національного театру на тему приватну й заангажовану. Занадто висока планка і відповідальність. Що ж до особи Богдана Ступки, чий день народження рідні та шанувальники його таланту відзначили 27 серпня, то я можу лише повторити те, що говорив уже не раз. Окрім того, що він був видатним актором, яких навіть на століття приходить не так багато, Богдан Сильвестрович вмів створювати навколо себе фантастичну доброзичливу атмосферу. Водночас, підозрюю: хтось не погодиться з моїми словами, — й не дивно, бо він був непересічною особистістю. А це означає, що його натура була зіткана з протиріч, вочевидь тому, він частіше жив запитаннями до світу, ніж готовими відповідями... Ми можемо лише сумувати і шкодувати, що Богдана Ступки вже три роки нема з нами — думаю, що саме біль втрати певною мірою не дає його рідним адекватно реагувати на радикальні зміни в нашому суспільному житті і, зокрема, в Театрі ім. І. Франка... Досі пам’ятаю той момент, коли я вийшов з лікарні за два дні до кончини Богдана Сильвестровича, в настрої дуже далекому від оптимістичного. Тоді я подумав, що Ступка і є Пер Гюнт, якого він так прагнув зіграти — душа, яка пройшла крізь темряву і повернулася до світла...
