Ось і виходить у результаті, що «Шельменко» в Молодому — нехитро викладений анекдот на бородату тему, як закохані за допомогою спритного шахрая перехитрили батьків і всупереч їхній волі повінчалися. Публіка, яка мало змінилася за сто років, так само утробно регоче, спостерігаючи за тим, як актори корчать із себе ідіотів або, скориставшись безпросвітним визначенням одного нашого класика, українських імбецилів
«Шельменка-денщика» — один із безперечних хітів національного театру, який у грудні знову прокинувся на сцені столичного Молодого театру (звідси й дещо дикувата назва вистави — «Шельменко — 2 версія») — слід би дивитися саме так, як несподівано випало автору цих рядків. У панічних, нервових обставинах прем’єри, що зривається, екстреного і шаленого введення виконавця ледве чи не за півгодини до початку вистави, а головне — в фантастично неоднорідній, майже антагоністичній аудиторії, де типово культпоходівський натовп підлітків сусідить із критичними авгурами, носіями знань і компетентності. Треба бачити не лише шумну катавасію на сцені, каскад тривіальних трюків, безсоромне блазнювання самозабутньо захоплених собою виконавців, не лише стерильно дрімучі реакції юної публіки на найгрубіші акторські гримаси, форсовані крики, утрирувані рухи, але й розчаровані міни знавців, що зібралися в передчутті якщо не художньої події, то принаймні витонченої і розумної вистави. Тішилися мріями вони, як з’ясувалося, даремно.
Тут випадок саме цим і особливий — критичними упованнями. Перед прем’єрою шелестіли спокусливі чутки, обіцяючи винахідливість і свіжість, силу і талант, неординарність і гейзер фантазії на сцені Молодого. Адже, хоч соромно й прикро в цьому зізнаватися, в нас частенько рецензенти плентаються на прем’єри радше за обов’язком служби та за звичкою, ніж із натхненням. Їм-то відомі й штампи фігурантів, і кривляння прим, і весь нехитрий інструментарій, яким розпорюють, як консервні банки, п’єси пани режисери. Власне, відомо навіть те, що після розкриття в бляшанці виявляється. Сурогат — кисле повидло комедій або протухла тушонка драм. На «Шельменку» ж чекали трапези якщо не екзотичної, то ситної та душевної, як мамин пиріг. Чому, спитаєте? Почасти через стару звичку сподіватися, що вже коли ми по вуха в багні зав’язли, то свято нам хтось імпортує. В цьому випадку — вихованець найбільш відомого сьогодні в Росії педагога-режисера Петра Фоменка, батька-фундатора однієї з найпопулярніших студій у Москві, що прославився, зокрема, вмінням артистично стирати хрестоматійний глянець із багато разів граних, а іноді навіть до втрати сенсу заграних класичних п’єс. Тож вибір молодого постановника Андрія Приходька був не лише оптимальний, але в якомусь смислі навіть приречений. «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка — комедія, якою український театр, як немовля цяцькою, забавляється вже півтора сторіччя, річ архетипова, на кшталт куплетів «Ти сказала у неділю»; цей бравий вигадник десятиріччями годує провінційні українські трупи, розважаючи найдемократичнішу публіку своїми безглуздими дотепами і патріархальною до ридання лірикою. Ця добротна і сильна п’єса, на жаль, як пень мохом, обросла штампами, один із яких, між іншим, полягає в тому, що близький родич нашого шахрая — гольдоніївський Труффальдіно, пронозливий слуга двох хазяїв. Практично цю банальність і втілив у своїй версії Андрій Приходько. Сміливості й фантазії йому вистачило хіба що на те, щоб традиційну махрово реалістичну манеру гри «оновити» дель-артівськими лацці, точніше,традиційним же про них уявленням. Сенсу в цьому, чесно кажучи, виявилося небагато: на сцені панують традиційні ж метушня, приблизність і навіжений крик (прем’єру, до речі, ледь не відмінили саме через те, що один із виконавців зірвав голос, дивно лише, як справилися з перевантаженнями зв’язок інші). Дикий крик і емоційна надсада, за перевіреним театральним спостереженням, виникають на сцені тоді, коли мізерний зміст. Як своєрідне заповнення внутрішньої вихолощеності. Ось і виходить у результаті, що «Шельменко» в Молодому — нехитро викладений анекдот на бородату тему, як закохані за допомогою спритного шахрая перехитрили батьків і всупереч їхній волі повінчалися. Стара-стара казка, яку й рятують лише чудові авторські репризи та запатентовані провінційними штукарями ще сто років тому геги. Публіка, яка мало змінилася за сто років, так само утробно регоче, спостерігаючи за тим, як актори корчать із себе ідіотів або, скориставшись безпросвітним визначенням одного нашого класика, українських імбецилів.
Чи хотів Андрій Приходько перетворити свій дебют у Києві на вульгарну демонстрацію естетичної інвалідності? Ну, скажімо, для того, щоб не здаватися дуже освіченим чужаком, московським снобом серед гордих своєю вірністю традиції колег? Звісно, ні. Є в його виставі дуже зворушливий, можливо, навіть інтимний мотив, який на моїй пам’яті ніколи в постановках «Шельменка» не звучав, — мотив парадоксальної спорідненості українського поміщика Шпака та москальського офіцера Скворцова. Різниця між ними, за версією Андрія Приходька, чисто лінгвістична. Переклади прізвище з мови на мову — і геть відпаде необхідність чванитися одному козацьким корінням, іншому — російським дворянством. Дзюрчить ця тема у виставі тихим струмочком і швидко зникає, але в ній-то, а не в тривіальній дель-артівській поклажі справжня свіжість цієї інтерпретації.
Власне кажучи, вистава ця і не заслуговувала б такої довгої розмови (до чого в черговий раз фіксувати професійну капітуляцію сучасного українського театру?), якби не ще один мало не містичний сюжет. Десять років тому саме в цьому театрі було поставлено «Археологію» — виставу-символ нового українського театру, який за звичаєм створювався «прийшлими», «чужаками», нашими земляками, що пройшли вишкіл і набули навичок і світоглядних принципів на вулиці Воровського в Москві, в лабораторії Анатолія Васильєва. Мало хто знає, що перед цим режисер «Археології» Валерій Більченко здійснив постановку в Вінницькому муздрамтеатрі. Він ставив ще однин український хіт — мелодраму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». І, долаючи невикорінну, як довели останні роки, провінційну рутину, повертав гідність — і акторам, і п’єсі, й українському театру, не просто звільняючи їх від штампів, але непорушно переконуючи їх, що заграний до втрати сенсу сюжет містить, виявляється, енергію, конгруентну кращим світовим трагедіям. Отож не треба відчувати себе другосортними, безповоротно відсталими від культурного людства.
Невдача з «Шельменком» пригнічує передусім мізерністю постановочних засобів і завдань. Андрій Приходько, безумовно, талановита людина. Але він прибулець нового світу, де духовні завдання підмінено практичними ремісничими міркуваннями, а духовна жертовність, сповідувана «васильєвською школою», змінилася милими легковажними пустощами «фоменок», здатних майстерно акомпанувати життю, але аж ніяк не заперечувати йому. Закрутивши комічний балаган із ляльковими людьми на сцені Молодого театру, Андрій Приходько, вибачаюся за брутальність метафори, поставив нам клістир, влаштував грандіозне промивання наших душ і мізків, вичистивши з них, як шлаки з утроби, ностальгічні ілюзії про те, що нашу прісну й убогу театральну ситуацію може виправити, вилікувати, надихнути на святий бунт чужак. Немає їх більше. Вивелися.
Ось так і кінчається світ: не стогоном поета, а виском блазня.
